Зараз у Києві точаться суперечки щодо будівництва меморіалу, присвяченого трагедії Бабиного Яру. Серед розстріляних там були видатні та маловідомі українські націоналісти. Історик Олександр Вітолін дослідив цю тему для Вікенду.
Олена і Михайло Теліги
Олена Шовгенів (Теліга) народилася в 1906 році в селі Ільїнське в Підмосков’ї у родині українських інтелігентів. У 1918-му Шовгеніви разом з 12-річною Оленою переїжджають до Києва. За два роки родина Шовгенів виїхала до Польщі, ще за два — до Чехословаччини. У Подєбрадах Олена зустрічає студента, бандуриста і нащадка кубанських козаків Михайла Телігу. В 1926 році вони одружуються. В еміграції Олена Теліга розкривається як поетеса і публіцистка.
З 1928-го вона друкується у Науково-літературному віснику, який очолював Дмитро Донцов. Наступного року подружжя переїхало до Польщі. В 1935 році у «Віснику Донцова» вийшов роздум Олени Теліги про місце жінки в українському національному русі під заголовком «Якими нас прагнете?» У 1939 році Олена Теліга починає активно співпрацювати з Олегом Кандибою (Олегом Ольжичем, сином Олександра Олеся), який очолював Культурну референтуру ОУН, та невдовзі стає до лав ОУН. Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз Олена і Михайло Теліги 22 жовтня 1941 року приїздять до Києва. Тут Олена входить до редакції літературно-мистецького тижневика «Літаври» і бере участь у роботі «мельниківської» ОУН.
Тим часом 21 листопада 1941 року на Житомирщині і в Києві проходять урочисті панахиди до двадцятих роковин розстрілу під Базаром учасників Другого зимового походу. На панахиду зібралося стільки людей, що німецька влада про всяк випадок стягнула на місце військову частину. Український рух, на думку німецької влади, ставав все активнішим. Тож вона дійшла рішення: перестати загравати з українським рухом. На Житомирщині провели масові арешти, які закінчилися розстрілами. Після цього Андрій Мельник наказав Олегу Кандибі згорнути діяльність київського ОУН і залишити місто. Однак Олена Теліга відмовилась виконувати наказ провідника: «Що подумають про нас місцеві українці? Ми приїхали – запрягли їх в халепу, а самі втекли…»
Гестапо цікавила тільки Олена Теліга, під час її арешту Михайло Теліга міг залишитись на свободі. Але він вирішив бути з дружиною до кінця. 21 лютого 1942 року подружжя розстріляли в Бабиному Яру. Дослідники ОУН в Києві вважають, що в Бабиному Яру розстріляно не менше 621 члена ОУН. А в Дарницькому концентраційному таборі було розстріляно понад 400 членів «Буковинського куреня».
Щоб зрозуміти вчинок Олени і Михайла Теліги, варто звернути увагу на вірш Олени Теліги «Чоловікові»:
Не цвітуть на вікні герані — Сонний символ спокійних буднів. Ми весь час стоїмо на грані Невідомих шляхів майбутніх. І тому, що в своїм полоні Не тримають нас речі й стіни, Ні на день в душі не холоне Молодече бажання чину. Що нам щастя солодких звичок У незмінних обіймах дому, — Може, завтра вже нас відкличе Канонада грізного грому. І напружений погляд хоче Відшукати у тьмі глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій.
Серед інших жертв українського національного руху в часи німецької окупації також варто згадати цих людей.
Володимир Багазій
Володимир Багазій народився у 1905 році в Рябівці на Хмельниччині. З 1937 року мешкав у Києві, вчителював, навчався в аспірантурі. Під час відступу Червоної армії залишився в Києві. Став заступником бургомістра Київської міської управи, а з жовтня 1941 року після відставки Олександра Оглоблина став бургомістром. На керівні посади в місті призначав «мельниківців». 19 лютого 1942-го німецька поліція арештувала за націоналістичну діяльність і саботаж. Загинув в Бабиному Яру, проте точна дата смерті невідома. Там же розстріляли і його сина Ігоря.
Дмитро Ревуцький
Дмитро Ревуцький народився 1881 року в селі Іржавець на Чернігівщині. У 25 років закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, а після того став викладачем. Він зробив внесок у розвиток музикознавства, перекладав лібрето опер для Київського Оперного театру. В радянські часи його звинуватили у «буржуазному націоналізмі» і «петлюрівщині». Через це професора звільнили, але до арешту справа не дійшла. У 1939 році Ревуцький переніс інсульт і не зміг евакуюватися перед наступом німецьких військ.
29 грудня 1941 року агент НКВС жорстоко забив старого і хворого Ревуцького разом з дружиною. Причину такої розправи можна шукати в тому, що його брат-композитор Лев Ревуцький був лауреатом Сталінської премії другого ступеню. Тому проживання шістдесятирічного професора на окупованій території та найменші контакти з окупаційною владою розцінювалися червоними підпільниками як тяжкий злочин.
Дмитро Мирон
Дмитро Мирон був визначним ідеологом «бандерівського» крила ОУН, і його діяльність в Києві мала б викликати не менший ажіотаж, ніж постать Олени Теліги, але через історичні обставити більшості киян він невідомий. Дмитро Мирон народився в 1911 році у селі Рай на Тернопільщині. Закінчив Львівський університет. У тюрмі, куди його засадила польська поліція, написав «44 правила життя українського націоналіста». Згодом, у 1940 році написав «Ідея і чин України». З жовтня 1941 року очолив Крайовий провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях. 25 липня 1942 року гестапо спробувало арештувати Дмитра Мирона. Підпільник намагався втекти, але отримав поранення, втратив багато крові і помер.
Ярослав Хомів
Ярослав Хомів народився в 1915 році в селі Герасимів на Станіславщині (тепер це Івано-Франківська область). Навчався в Львівському університеті. Польська поліція заарештувала його за діяльність в лавах ОУН. Пізніше, у 1941 році у складі похідної групи потрапив до Києва. Був членом Крайового проводу. Після смерті Дмитра Мирона мав виконувати його обов’язки, але арешти продовжувались, за ґратами опинився і Ярослав Хомів. Загинув у тюрмі в серпні 1942 року.
Пантелеймон Сак
Пантелеймон Сак народився в 1905 році на Київщині. Як комуніст, в 1939 році був направлений директором школи на Західну Україну після розділу Польщі між СРСР і нацистською Німеччиною. Пантелеймон Сак мав вести комуністичну агітацію, але натомість сам став членом ОУН. Після нападу Третього Рейху на СРСР керував друкарнею Крайового проводу Осередньо-Східних Українських Земель у Вінниці. У серпні 1941 року у Василькові Пантелеймона арештувало гестапо, але йому вдалося втекти. Після загибелі Дмитра Мирона перейняв його обов’язки. У травні 1943 року був арештований і розстріляний.
