«Листівка з іншого міста» — це привіт Києву та Україні звідти, де перебувала під час війни авторка, київська гідеса Софія Грабовецька. Одним з пунктів її перебування був Порту.
На момент повномасштабного вторгнення ворожих військ Софія відпочивала з чоловіком на лижному курорті в Грузії, звідки мала повернутися 25 лютого. Відтоді вона переїздить з міста до міста. З країни до країни в очікуванні миті, коли столиця стане безпечною. Вона гуляє незнайомими вулицями, пізнає нову культуру, розмовляє з місцевими та мимоволі порівнює свій Київ із тим місцем, де знаходиться зараз. І записує «голос» іншого міста, бо її суперсила — прислухатися до міст, говорити з ними.
От тільки цього разу Софія питає не про туризм. Як описала цей процес її подруга: «Це наче поїздка на автобусі, поки не можеш іти додому». Що ж, у кожного автобуса є своя кінцева. Тим часом у поштовій скриньці послання Києву від Порту, записане Софією.
«Ола, Києве! Ола!
Ми познайомилися з твоєю мешканкою на початку квітня — ти, Києве, виглядаєш схожим на мене в кінці травня. Найкраще описує цей час слово «безтурботність»: квітнуть каштани, люди сидять на набережній з бокалами, з шаф дістаються шорти, а вітер ще добряче кусається. Але це поверхневе враження. Будьте певні, гуляючи моїми вулицями, ви неодмінно почуєте українську й відповідно розмови про війну, побачите не один український прапор та й загалом відчуєте полегшення від практично повної відсутності росіян — в цьому я не Лісабон.
Я й не Київ, звісно. Хоча у нас спільного більше, ніж здається. По-перше, я, як і ти, народився з порту. Також стою на горбистій місцевості й від іншого, плаского міста Гая мене відділяє річка на літеру Д. Звісно, не Дніпро, до його ширини моїй Дорі далеко, не кажучи вже про різницю у 2,5 раза в довжині. Водночас її течія напрочуд швидка й несе вона не в море, а в Атлантичний океан. Нею, як і Дніпром, ходять прогулянкові катери й сплавляються каное, а трохи віддалік від центру сміливці в ній навіть купаються.
Натисніть на фото, щоб краще роздивитися
А пам’ятаєш, як Набережно-Хрещатицькою ходив трамвай? Шкода, що його повністю замінили автівки, бо я хоч і маю зручні автобуси, досі бережу рейки, по яких біжить старенький «рогатий». Бажаю, щоби тобі теж його повернули. О, до речі, від річки на мої круті схили людей, які хочуть уникнути сходів, радісно підіймає… фунікулер! У мене й метро є. Одна з його ліній проходить мостом між мною та вищезгаданим Гая. Твоя мешканка собі під носа кликала його мостом метро, хоча він, збудований учнем відомого Ейфеля, удвічі вищий і справжня його назва — міст Дона Луїша I.
Про деякі мої вулички може скластися враження, що це — такий собі Андріївський узвіз. Стрімкий рельєф, стара забудова, слизька бруківка. А якщо зазирнути за фасади старих будівель, що здаля формують чарівний червоноверхий ансамбль, буде видно, що вони — лише привиди. Аж раптом оглядові майданчики, церкви, великі й маленькі, затишні зелені зони, поруч із якими опиняєшся, подолавши вулиці, нагадають Старокиївську гору. Масштаби менші, проте близькі по духу. Тож звідси я привітно махаю тобі, чарівний Києве!
Хочу, аби ти знав: мої мешканці підтримують тебе. Волонтерять. Місцеві українці, які переїхали сюди скількись років тому й сформували велику діаспору, радо допоможуть українцям облаштуватися — знайти квартиру чи підробіток, підтримають добрим словом, зрештою, нададуть найрізноманітніші послуги тієї якості, до якої вони звикли.
Києве, я, стоячи на одному краю Європи, простягаю тобі — місту з іншого краю — свою руку. Ти можеш на неї спертися.
Я за тебе,
твій Порту»
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Правда тут. Листівка Києву від Тбілісі;
Без Ярма: яким було найпопулярніше місце старого Києва;
Фейкові тріумфи радянської економіки: між калюжею та каналом;
Українські цінності в російських музеях: топ вкрадених скарбів;
