«Листівка з іншого міста» — це привіт Києву та Україні звідти, де перебувала під час війни авторка, київська гідеса Софія Грабовецька. Одним з пунктів її перебування був Тбілісі.
На момент повномасштабного вторгнення ворожих військ Софія відпочивала з чоловіком на лижному курорті в Грузії, звідки мала повернутися 25 лютого. Відтоді вона очікує миті, коли столиця стане безпечною. Ходячи незнайомими вулицями, розглядаючи архітектуру, пізнаючи нову культуру, розмовляючи з місцевими, вона мимоволі порівнює свій Київ із тим місцем, де зараз, й записує його «голос», бо це її суперсила — прислухатися до міст, невидимо говорити з ними. От тільки цього разу це не про туризм. Та й не про еміграцію. Як описала цей процес її подруга: «Це наче поїздка на автобусі, поки не можеш іти додому». Що ж, у кожного автобуса є своя кінцева. Тим часом у поштовій скриньці.
«Гамарджоба, мій дорогий Києве! Вітаюся саме цим словом, адже в дослівному перекладі з грузинської воно означає не просто «привіт», а бажає успіхів і перемоги усіх складнощів. Це пов’язано з легендою про царя, який повернувся з війни й вигукнув до свого народу: «Гамарджвеба» — «Ми перемогли». У часи, коли грузини часто воювали, перед боєм бажали супротивнику перемоги. Так і закріпилося «гамарджоба» як вітання.
Що ж, брате-Києве, мій народ із тобою від самого початку цієї війни. Від 2014-го. Сам знаєш, наша країна пережила подібне у 2008, і тоді ти був на нашому боці. Кому як не нам знати, що таке «визволення» і «братання» нашого недоброго сусіда? Зросійщення, нав’язування його «цінностей» і посіпак при владі?
— Нам так прикро за нашу владу, не вірте, ми не такі, — кажуть мої українцям, стоячи в натовпі перед будівлею парламенту, на підіймачі в Гудаурі, в черзі в крамницях.
натисніть, щоб краще роздивитися
— А скільки тих росіян зараз до нас наїхало — кошмар, але квартири їм ніхто не здасть, я — точно! — гаряче обіцяє один із моїх орендодавців на ім’я Джаба.
Києве, прошу, не думай про мене й моїх мешканців зле, хоча так може здаватися. Усі добрі справи тут починаються саме знизу, від тбілісців. Вони пропонують українцям безплатну їжу, коктейлі й татуювання. Власники аптек — ваучери на закупку ліків. Ледь не кожен таксист питає, чи є де жити, й люб’язно пропонує свій дах із чаркою чачі перед сном. Мої люди гніваються, коли ворог підло намагається видати себе за тебе, відмовляють в обслуговуванні в банках, просять перейти з «язика» на англійську, а краще — грузинську. Бувають винятки, і мені боляче це визнавати. Та більшість із нас знає, що таке гордість.
Вдень мирно тече моя Кура, передаючи привіт твоєму Дніпру. Дзеленчить фунікулер на гору Мтацмінду перед стартом, передаючи вітання київському. Калатають дзвони церков, чекаючи відповіді від золотоверхих. Несподівано вітер шелестить блакитно-жовтими стягами. Їх тут стільки! Вистачить на кілометри, якщо зшити всі разом.
А як на мої вулиці опускалася темрява перші тижні, прапорами шелестіли містяни — стільки йшло їх на проспект Руставелі на мітинги в підтримку твоєї країни. Вулицю, яка мов Хрещатик при світлі сонця кишіла автівками, натовп перетворював на ріку, потужнішу за згадану Куру. Від стін відбивалися звуки гімнів Грузії та України. На грудях у людей — стрічки, на щоках — дві до болю знайомі смужки, в руках — плакати з вигадливими написами. Молоді, старі, дітвора — тисячі моїх мешканців гули невдоволено від того, що коїться у тебе вдома, Києве! Пакунками, пакетами, коробками неслася й несеться досі гуманітарна поміч. Один із центів її приймання ховається у підвалі неподалік відомого Сухого мосту: там так гамірно щовихідних — охочих допомогти повно, і все під голоси як не Джамали, так Хливнюка! У сквериках проводять ярмарки на твою підтримку, у ресторанах та барах люди тільки й говорять, що про тебе і як допомогти у біді. Ну а те, як наші послали слідом за вами корабель і пішли воювати, сам знаєш!
натисніть, щоб краще роздивитися
Києве, любий мій Києве! Мої два береги так розуміють твої шрами! На них, як і твоїх, понівечені старістю будинки, запах сирості й сумні маскарони. Нам обом їх залишила імперія, з якої виріс совок, з якого виріс цей сьогоднішній монстр. Та бачиш, ці кам’яниці перестояли їх всіх, отже, перестоять й цього разу. Києве, я, Тбілісі, з тобою. Бережу своє найкраще вино та найсвіжіші хінкалі на честь твоєї перемоги. Ми обов’язково піднімемо роги, сповнені трунку, озвучимо перший тост, як у нас заведено, за бога і мир, вигукнемо: гагвімарджос! будьмо! й вип’ємо до дна.
Твій Тбілісі»
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Від Ватикана до Америки: 12 польських друзів України;
Ховайся та розважайся: 10 ігор, для яких не потрібен реквізит;
Врятуй життя собі та комусь. Як у Києві вчать домедичній допомозі;
Малювати, бити та носити: історії про татуювання війни;
