Фейкові тріумфи радянської економіки: між калюжею та каналом

Деякі громадяни й досі страждають за начебто успішною радянською економікою. Історик Олександр Вітолін нагадує, що успіхи цієї економіки часто базувалися на крові, крадіжках і фейкових успіхах.

Хоч скільки б Володимир Путін не розповідав про захист «русского мира», насправді його пересічних прихильників не цікавлять ні російська мова, ні культура. Справжньою скріпою цієї війни є марево могутності радянської економіки. Як згадують деякі страждальці, за тих часів вони катались як сир у маслі. А насправді просто не мали з чим порівнювати свій рівень життя, тому й не могли осягнути своєї бідності. Здобутки радянської економіки не були наслідком гострого розуму, тому вони стали причиною складних дев’яностих. Бо радянська економіка насправді була пропагандистським фейком.

Грабуй награбоване

Радянське господарство почало розбудовуватись не на порожньому місці. Цукрова промисловість на початку 20 століття сприяла економічному розвитку. Одним із символів передреволюційної епохи став розвиток повітроплавання в Києві. Іноземці також охоче вкладали капітали в російську економіку.

Революція привела до влади більшовиків, які конфіскували приватні капітали та відмовилися платити по зовнішніх боргах. Частина виробництв була зруйнована, частина розграбована, але залишків потужностей вистачило на те, щоб гучно перейменувати їх на «Більшовик», «Ленінську кузню», «фабрику Карла Маркса».

Юзівку, засновану англійським інженером, перейменували в Сталіно. І лише згодом поселення стало Донецьком — містом радянських шахтарів, яким втлумачували, що «англічанка» може тільки гадити. Тож радянська економіка почалася із заклику: «Грабуй награбоване!»

Початок доби великих будівництв

Будівництво Біломорсько-Балтійського каналу за рекордні рік і дев’ять місяців висвітлювали не тільки газетярі, але й письменники. Майстри пера оспівували перевиховання ув’язнених на будівництві каналу та робили його символом ефективності планової економіки. Насправді ж канал був доволі мілким і вузьким для активного й ефективного судноплавства та не вплинув на істотний розвиток регіону навіть після його розширення в шістдесятих роках.

Справжньою метою каналу було перебазування Військово-морського флоту на північ, що дійсно з успіхом вдалося. Письменники промовчали про 200 000 в’язнів, які загинули від нестерпних умов у ході будівництва. Частина письменників невдовзі сама потрапила на «перевиховання» й на власній шкурі відчула, якими жертвами досягається виконання радянських планових п’ятирічок. Дешева праця в’язнів розбещувала владу. Тисячами людських життів оплачувались найнеймовірніші радянські проєкти, які згодом припиняли через неефективність. Царський уряд також обмірковував ідею будівництва Біломорсько-Балтійського каналу, але підрахував витрати та відмовився від цього задуму.

Рязанське диво

Після смерті Йосипа Сталіна систему таборів ГУЛАГ ліквідували, дешева праця зникла, але радянські керівники так і не навчилися ощадливо господарювати. Проте вся радянська бюрократична машина продовжувала працювали на виконання забаганок її лідера.

Заклик Микити Хрущова потроїти виробництво м’яса потребував значної бази кормів, племінного м’ясного скота, ферм. Перший рік закономірно не приніс бажаного результату. Але Хрущов не хотів і чути про проблеми скотарства. Тоді очільник Рязанського обкому Ларіонов заявив, що готовий у своєму регіоні виконати побажання Хрущова. М’ясо ще ніхто не заготовляв, а радянські газети вже розпинались про перемоги вітчизняного скотарства, а сам Ларіонов став Героєм Соціалістичної Праці. Так, партійний функціонер згодом досяг обіцяного, але для цього довелося пустити під ніж весь молодняк, молочну худобу й навіть скупити худобу місцевих колгоспників і худобу з сусідніх областей.

Рязанська область переможно звітувала про 150 тисяч тонн заготовленого м’яса. Хрущов тріумфував, на область посипались премії та нагороди. Але наступного року область змогла заготувати лише 30 тисяч тонн м’яса — значно менше навіть тих обсягів, які вона виконувала раніше. Коли приховувати шахрайство стало неможливо, Ларіонов застрелився. «Рязанське диво» не було винятком для СРСР. Траплялося, що в окремих районах для виконання плану заготівлі м’яса забивали цінні каракулеві породи.

Типовий «Перець»

Рязанське шахрайство було розкрите через те, що відбувалось на занадто високому рівні й не могло уникнути пильної уваги. Але що нижче був рівень керівника й підпорядкованого йому господарства, то легше було приховувати некомпетентність. Будівництво, ремонт і розширення дозволяли списувати будівельні матеріали.

Керівник, який знав, з ким треба ділитись будматеріалами, міг спати спокійно. Якщо дрібні керівники звітували так, як було треба вищим керівникам, щоб вони своєю чергою теж могли правильно звітувати, то крадіїв не чіпали. Звичайно, все приховати було неможливо, тож про некомпетентних та злодійкуватих керівників писав «Перець». Але не встигала редакція «проперчити» одного керівника, як треба вже було братися за іншого. Так і писали, поки СРСР не рухнув.

«Фітіль» у Миколаєві

Яскравим прикладом небажання вчитись рахувати гроші та планувати виробництво стало будівництво заводу в Миколаєві. Підприємство мало переробляти золу, яка залишалась після спалення вугілля місцевою ТЕЦ, на зольний гравій. Вчені науково-дослідного інституту «Теплопроект», які відповідали за технологію, не врахували властивості місцевої золи, і новозбудований завод просто не зміг розпочати роботу без необхідної сировини. На будівництво заводу країна витратила 6,5 мільйонів карбованців. Керівництво області намагалося приховати цей факт. Зусиллями редактора місцевої газети про марнотратство зняв сюжет відомий на весь СРСР кіножурнал «Фітіль».

Ртутний Усольськ

«Не варто чекати милості від природи, взяти їх — наша задача». Цей вислів Івана Мічуріна був дуже популярним у СРСР. От тільки Мічурін казав це як біолог-селекціонер. Радянські люди — від пересічного громадянина до влади в Кремлі — сприймали його як заклик максимально використовувати багатства природи. Тому видобувна та хімічна промисловості в СРСР приносили державі великі прибутки. Додайте вічну жагу керівників підприємств виконати й перевиконати план, який був набагато важливішим за екологію. Не дивно, що всі хімічні заводи та фабрики стічними водами забруднювали місцеві водойми. Тепер колишні центри радянської хімічної промисловості нагадують звалища хімічних відходів. Місто Усольск у Сибіру сьогодні настільки забруднено ртуттю, що київський «Радикал» — дитяча забавка поряд з Усольськом. Хоча може ну його, той Усольськ? Наскільки стало легше дихати в промислових районах Києва після банкрутства радянських заводів!

Аральська калюжа

Людська цивілізація виникла в долинах рік. Систему іригаційних каналів, які зрошували поля, можна назвати відправною точкою історії людства. Здавалося б, що ганебного у використанні води? Але і тут радянське керівництво спричинило катастрофу. Каракумський канал дозволив збільшити площі зрошувальних земель у Туркменській РСР, це забезпечило СРСР необхідною для військ бавовною. Але в результаті став падати рівень Аральського озера, яке раніше називали морем. За 40 років Арал усох у 10 разів. Це не лише негативно відбилось на місцевій флорі й фауні, а й призвело до спалаху захворювань органів дихання та шкіри, поширення онкологічних захворювань.

Червона книга осетрових

Чорна ікра була одним з предметів гордощів Радянського Союзу й джерелом отримання валюти. Однак цей тріумф виявився доволі швидкоплинним. Однією з причин є вищезгадана екологічна безвідповідальність. Викиди підприємств у ріки зробили їх непридатними для розмноження риби. Там, де вода залишалася чистою, збудували греблі для гідроелектростанцій, чим зменшили ареал популяції осетрових. А план з вилову йшов пліч-о-пліч з браконьєрами, які були тіньовою стороною власне радянської системи. Сьогодні осетрові існують лише завдяки ізольованим рибним господарствам, там рибу розводять у спеціальних басейнах і акваріумах. До речі, українські води теж колись були ареалом осетрових.

Збитковий металолом

У дев’яності правилом гарного тону було лаяти директорів, які різали заводи на брухт. Але насправді здавали на брухт потрібні речі й за радянської влади. Бо зі здачі металолому теж існував план, який треба було виконувати й перевиконувати.

Наприклад, мій батько починав трудовий шлях у сімдесятих на Київському заводі експериментальних конструкцій. Там він бачив, як 40 тонн металевих куточків відправили на брухт, щоб звітувати про виконання плану. Туди ж пішли муфти від водогінних труб. Раніше заводський «снабженець» (вкрай необхідна в плановій економіці професія) за допомогою київського торта та інших хабарів вибив у постачальника необхідні заводу труби. Але труби потрібної товщини й діаметру постачалися тільки з муфтами, тож завод отримав дорожчі труби, а не потрібні дешевші. Зайві муфти просто обрізали та відправили у брухт.

Важливо було виконати план, а не дбати про зниження собівартості продукції. До речі, брухт здавали тільки там, де цього вимагав план. Той же КЗЕК постійно виготовляв риштування для будівельних робіт. Це відбувалося тому, що будівельники після закінчення робіт просто виривали котлован і заривали зі сміттям металеве риштування. Адже від них не вимагали здавати брухт. А на нове будівництво за планом виділяли нове риштування.

Кінець доби великих будівництв

Може скластися враження, що безвідповідальне ставлення до економіки все-таки було більше вадою місцевих керівників. Але це не так. І Сталін, і його наступники марили гігантськими проєктами.

Будівництво Байкало-Амурської магістралі стало останнім великим та яскравим символом СРСР. Воно тривало з 1971 по 1983 рік. Спочатку влада розраховувала на ентузіазм комсомольців, але згодом довелося звернутися до використання праці в’язнів і навіть солдатів будбату.

Насправді БАМ будувався не для розвитку господарства віддалених регіонів, а для забезпечення перевезення військових на випадок війни з Китаєм. Окремі ділянки будуються й зараз. Економічний потенціал магістралі досі не реалізований. Комсомольські міста, які виросли вздовж збудованої залізиці, знелюднюються. Водночас Аляска, Канада, країни Скандинавії змогли приборкати північ і забезпечити там гідний рівень життя.