Без Ярма: яким було найпопулярніше місце старого Києва

Фото: Наталія Азаркіна, Projector

Колись бив фонтан, звучала музика, квітнули сади. А потім з’явилися радянські символи, які мали нагадувати киянам про їхню меншовартість. Поки в столиці обговорюють майбутнє Арки дружби народів, історик Олександр Вітолін пригадує, чим жила ця місцина у старому Києві.

За князівських часів дорога, що з’єднувала Поділ і Печерськ, називалась Іванівським шляхом і була надзвичайно популярною серед прочан. Будівництво Маріїнського палацу додало дорозі престижності. Коли розвиток цукрової промисловості суттєво збільшив бюджет міста, вздовж дороги стали будувати місця відпочинку.

Майданчик для музики

Роботи з благоустрою в районі Царської площі (зараз Європейська) й Олександрівської вулиці (колишня назва вулиці, що об’єднувала нинішні вулицю Сагайдачного, Володимирський узвіз та вулицю Михайла Грушевського) почалися в 1899-му та тривали два роки.

Фото клікабельні

Так з’явився Купецький сад, який швидко став улюбленим місцем киян, хоча вхід туди й був платним. Культовим місцем стала естрада літнього театру, її орендувала трупа Миколи Садовського. Тут київська публіка могла насолодитись грою Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського, музикою Олександра Кошиця й оцінити дебют Івана Козловського.

Зовсім поруч з літньою естрадою на місці стадіону «Динамо» відкрився Шато-де-Флер, з яким доводилось конкурувати за публіку.

Київські газетярі віддавали перевагу репертуару естради Купецького саду: «Літні сади можуть бути цілком пристойними. Живим прикладом цього в нас може слугувати Купецький сад, який є відрадним винятком серед кафе-шантаної оргії, що царює повсюди. Поставивши собі за мету надавати своїм відвідувачам досить пристойні розваги, Купецький сад від появи й до останніх днів не ухиляється від обраного шляху, а що шлях це правильний, доводять суспільні симпатії, якими він незмінно користується. Необхідно, щоб й інші наші літні розважальні сади наслідували приклад Купецького саду».

Шлях для прочан

Тим часом шляхом з Подолу до Печерська так само йшли прочани, як і в князівські часи. Наталія Полонська-Василенко згадувала цілі юрби: «Перед Зеленими святами, святом Петра та Павла їхня кількість збільшувалася, в середині літа — спадала, але перед 15 серпня (за старим стилем), днем Успіння Богоматері, храмовим святом Лаври, кількість та доходила до кульмінаційної точки. Нескінченна вервечка тяглася з пристані, з Подолу, завжди лівим боком Олександрівської вулиці повз Царський сад, до Лаври.

Прочани заходили дорогою до Микільського монастиря та Микільського собору. Богомольці раніше зупинялися на Царській площі освіжитись водою з Іванівського фонтана. Пізніше там облаштували гарний квітник».

А в 1911 році інженер Федір Андерс підняв у небо над Києвом дирижабль, і його пасажири змогли оцінити красу Купецького саду, Хрещатої гори та дніпровських схилів. Обмежена кількість пасажирських місць не змогла створити конкуренції звичайному відпочинку на природі. Аварія й зовсім поклала край повітряним екскурсіям.

Пролетарські зміни

Революція та прихід до влади більшовиків не покращили життя пролетарів, як те обіцяли гасла революції. Зате радянська влада взялась активно перелицьовувати та перейменовувати популярні місця відпочинку киян. Царську площу перейменували на площу Третього Інтернаціоналу (потім на площу Сталіна, потім на площу Ленінського Комсомолу, поки вона нарешті не стала Європейською площею). Купецький сад перейменували на Сад 1 Травня (потім Пролетарський, ще пізніше Піонерський). Вулицю Олександрівську перейменували на вулицю Революції (пізніше Кірова й нарешті Грушевського). Пам’ятник Олександру II знесли, натомість звели пам’ятник червоноармійцю (потім Сталіну). Знесли церкву Олександра Невського, після війни на тому місці поховали генерала Ватутіна, а пізніше звели йому пам’ятник.

Публіка в парку теж змінилася: вона обурювалася платним входом, зате щедро смітила недопалками та лушпинням від насіння.

Літня естрада продовжувала розважати глядачів. Не обходилось і без скандалів. «Теоджаз» і Леонід Утьосов пообіцяли, крім концертів у Пролетарському саду, відіграти безплатні концерти на заводах. Але коли дійшло до справи, гастролери уникли угоди. Радянські газетярі лаяли гастролерів, переконані, що неоплачувана праця — це добре.

І знову в Пролетарському саду влаштовувалась авіавиставка. Авіабудування стало однією з найславетніших сторінок київської історії.

Час для дітей

У тридцяті роки радянська влада вирішила віддати сад дітям. Колишній Купецький сад став місцем ігор. Часом доволі войовничих: «Ось — бойові лицарі. Двоє дітей сидять на дерев’яних конях — один проти одного. Коні закріплені на стійці й можуть обертатися навколо своєї осі. У руках у піонерів «рапіри» — довгі жердини з овальними кільцями на кінцях. Кожен, сидячи на коні, намагається захопити кільцем своєї рапіри хвіст коня супротивника і повернути його за віссю». Та справжньою принадою парку стала скульптура слоненяти з бетону, якій пощастило вціліти навіть у Другу світову війну.

Додані символи

Радянська влада продовжувала таврувати простір своїми символами. У 1970 році встановили пам’ятник Григорію Петровському (знесли його у 2009 році). А коли Київ святкував 1500-річчя, то слоненятко знесли, а натомість спорудили скульптурну композицію Арка дружби народів. У такий спосіб Москва вирішила нагадати, хто «старший» брат. Кияни арку прозвали ярмом.

На додачу зі сторони Хрещатика збудували музей Леніна. Темпам будівництва меморіалів радянської влади могли позаздрити навіть дворяни та мільйонери. А якщо взяти до уваги, що для будівництва потрібні були бронза, титан, граніт, то перед викликом спасували б усі, хто вмів рахувати гроші.

Але всьому приходить кінець. Київський простір очищується. Залізні радянські болвани йдуть слідом за російським кораблем. Підіймається питання про облаштування на заповітному місці національного пантеону, який вшанує справжніх героїв України.