Зі зброєю та анекдотами: як воює Кирило Сазонов

За що військові ображаються на Київ і киян? Який секрет вони бережуть від жінок? Чому розповідають криваві анекдоти на передовій? Кирило Сазонов розповів Вікенду, як обирають позивні, чекають волонтерів та чи правда, що бійці на фронті голі-босі.

У мирному житті Сазонов — політолог, багато говорить про політику в телевізорі, активно пише в фейсбуці, навіть знімає відео для ТікТоку.

— Війна застала мене в Бучі. Орки увійшли туди доволі швидко. Ми прожили кілька днів під окупацією. Родина виїхала, я залишився, бо жив на верхньому поверсі, звідки добре видно переїзд. Поки були світло та зв’язок, відправляв інформацію про те, що бачив, у ЗСУ та ірпінську тероборону. Коли стало зовсім небезпечно, вдалося виїхати до Києва.

Відправив родину в безпечне місце та розпочав довгий і складний шлях потрапляння до збройних сил. Ще в перший день, коли президент оголосив мобілізацію, я пішов до військкомату в Бучі. Дорогою зустрів сусіда, який повідомив, що там уже сидять кадирівці. Тож за місцем проживання потрапити до війська не вийшло.

Виявилося, це не так й просто: в Києві всюди були черги та охочі. Я маю знайомого — одного з командирів спецпідрозділу «Хорт». Звернувся до нього та почув: «У нас усі з бойовим досвідом. Такі немолоді без досвіду нам непотрібні». Але за деякий час вони вирішили сформувати ще одну групу, і мене взяли. Так що я потрапив до ЗСУ по знайомству.

Деякий час нас тренували інструктори спецназу, люди з великим досвідом. Навчали не маршувати чи підмітати підлогу в казармі, а практичним речам: тактиці спецназу, як страхувати один одного, заходити в будівлі, працювати в зеленці та полі. Стріляли багато.

Отримуєш добру підготовку, але вона не перетворюється на рефлекс. От на фронті вчишся моментально. Поряд із тобою люди, які воюють довше, завжди дадуть пораду, що і як робити. Та й сам запам’ятовуєш все з першого разу. Якщо не розумієш, як повзати чи навіщо тобі каска, то після першого ж уламку все доходить.

Я ділю бійців на два типи: котики, які воюють, та зайчики, які голі-босі, яких ні до чого не готували та всі кинули. Для порівняння згадую тероборону Харкова, Ізюму, Сум, Ірпеня. Їх не готували, не вчили. У них не було нічого, крім автоматів. Але вони давали жорсткий бій, ще й здобували трофеї.

По нашому підрозділу ситуація наступна: щось дає рідна держава. Це необхідний мінімум: бронежилет, каска, автомат, черевики, кросівки, форму. Хоча коли ми йшли на фронт, на складі не було берців мого розміру. Довелося купити самому. Кросівки мені вже видали.

Далі є купа речей, з якими просто зручніше воювати. Тут вже допомагають волонтери, сусіди, суміжники. Так у нас з’являються якісні ліхтарики, зручні маленькі термоси, класні натовські аптечки. Не знаю, звідки вони в нас — отримали по лінії Міноборони чи хтось з волонтерів допоміг.

З автомата ти стріляєш від 30 до 70 метрів. Максимум до ста. Привозять коліматорні приціли — це чудова штука, там вже дальність до 200 метрів. Під приціл потрібна планка. Потім ти хочеш ручку, ремінь із трьома точками кріплення. Це можна дістати або виміняти у сусідів на щось, чого у тебе більше. Або привезуть волонтери. Хтось купує за свої, обвішує автомат чим завгодно. Так що точно не голі і не босі, добре озброєні. Інша справа, що не вистачає артилерії. Але волонтери не можуть привезти пушку чи систему залпового вогню.

Ми захоплювали оркські позиції, дивилися, чим вони харчуються. Солдату це завжди цікаво. Їхні пайки їсти не можна. У нас натівські консерви, вони самі розігріваються, дуже зручно. Коли була можливість, ми готували борщ, плов. В останні дні вже важко, тому їли пайки, сил і часу вистачало лише на те, щоб приготувати каву. Наші сусіди потрапили в оточення, вийшли в чому були: бронік, каска, автомат, кілька ріжків. Дійшли до нас — все в порядку, ніхто їх голодними не кине.

Звісно, хотілося б мати більше гранатометів, протитанкової зброї. Але чудес не існує. Комплектують нас речами старішими. Ну нема коліматорних прицілів на складах української армії, немає там бронежилетів п’ятого ступеня захисту. У мене саме такий бронік, він важить трохи більш як 10 кілограмів. До нього швидко звикаєш, ходиш наче у светрі. Зараз в Києві без броніка відчуваю себе роздягненим. Ті броніки, які є на армійських складах, важать по 16-20 кіло. Однак навіть такі наші броніки кращі за оркські, вони безнадійні.

Волонтери привозять все круте й сучасне, чого у звичайній армійській комплектації немає. Такі круті штуки в ворожій армії є хіба що у вагнерівців чи кадирівців. Мабуть, самі докуповують. І «мобіки» з Донеччини та Луганщини, і «срочники», і контрактники мають стандартний набір: звичайний автомат, хріновий бронік, стандартну радянську каску. А ми завдяки волонтерам виглядаємо трохи схожими на термінаторів.

У нас суворий сухий закон. Є таке правило: якщо випив десь на відпочинку, ти трьохсотий. Якщо випив на позиції, ти двохсотий, бо обов’язково десь висунешся, вчасно не заляжеш. На передовій усі нервують і багато бігають. Тому такі штуки як згущене молоко, цукерки, шоколад зникають із шаленою швидкістю. Як батько двох дітей, я неймовірно здивований нашими бійцями, бо у мене діти ніколи стільки солодкого не їли. А боєць банку згущівки випиває за пів хвилини.

Усе везуть волонтери. І це дуже важливо. Про волонтерів бійці складають анекдоти. Наприклад: «Якщо вам не вистачає сексу, подзвоніть волонтерам, привезуть». Або такий: «Подоляк оголосив, скільки зброї потребує Україна. Волонтери відповіли: „Просто скажіть суму, ми зберемо“».

Ще одна позиція — транспорт. Ми дуже багато пересуваємося. Нереально бігти по своїй території 10-15 кілометрів, а потім ще на 10 забігти на ворожу. Відвезти поранених в госпіталь — часто це питання навіть не годин, а хвилин. Рятують автомобілі, які приганяють волонтери. Здається, з Польщі та Литви вигребли вже всі старі джипи та мікроавтобуси. Середня тривалість життя одного авто — десь два тижні. На чомусь ганяємо два місяці, щось перестає їздити в перший же день. Або ти розбиваєш авто, або його десь розстрілюють, або прилітає міна. Зрозуміло, держава в такій кількості транспортом забезпечити неспроможна.

До їзди на війні швидко звикаєш. Їхав до Києва своєю машиною, то товариш мене постійно смикав: «Ти не в Лисичанську, не треба гнати зі швидкістю 130». Там авто, яке їде менше ніж 100 кілометрів на годину, — це мішень, яку швидко розстрілюють.

Тому вклад волонтерів неможливо оцінити. І справа не лише в консервах, касках, коліматорних прицілах. У тому ж Лисичанську зв’язку нема вже з середини травня. Проте маємо Starlink від Ілона Маска, тож у нашій глибокій норці є інтернет. А коли зв’язку взагалі немає, витримати це непросто. Тобі здається, що ти сам-один, а десь дуже далеко вирує життя.

А коли приїздять волонтери, привозять листи, дитячі малюнки, ти розумієш, що потрібен. Люди живуть своїми життями, але пам’ятають тебе, розраховують на тебе. Це дуже важливо. Бо я бачив, як воюють без їжі, як зляться, але воюють без цигарок. І бачив, як ламаються, коли не вистачає підтримки та впевненості. Найстрашніші вороги — ті, які сидять в наших головах.

Вміння копати — дуже важливе вміння для всіх воїнів. Піхота, спецназ чи пілот дрона, неважливо — маєш встигати швидко зариватися. У середньому є від 30 хвилин до години. Місяці два тому прибуло поповнення. Хороші хлопці з досвідом тероборони. Вийшли вперед, стали копати, але з жартиками та перекурами. Прилетіло через 30 хвилин. З десяти бійців семеро поїхали з пораненнями до госпіталю. Просто тому, що недостатньо швидко копали.

Основний врожай збирає арта. І наша, і російська. Ця війна — війна артилерій. Наше завдання лише відсікати ворожу піхоту. Нам, спецназу, важливе вміння швидко бігати. Спочатку ще були спроби виймати плити з бронежилетів. 3-4 дні бігати в броніку вагою в 10 кілограмів важко. Одного разу, коли вже відходили, потрапили під міномети. Тоді зрозуміли, що плити виймати не можна. Тим більше якщо тебе вб’ють чи ранять, а ти будеш без каски, бронежилета чи в жилеті без плит, то ти чи твоя родина можете залишитися без виплат. Швидко звикаєш носити на собі бронік із плитами, бо це твоє життя.

Я пішов на війну та просився на передову, щоб довести собі, що я не боягуз. Впевнився, ставлення до себе стало набагато кращим, але нерви стали ні до чого. Дуже допомагає виживати наш специфічний кривавий гумор. «Побачимося завтра, якщо не подохнемо», — це в порядку речей.

Командир записує розміри взуття. Всі називають свої розміри: 43, 45. Тоді Рус на прізвисько Циган кричить: «У мене 41-й».

Командир перепитує:

— Який розмір? 41-й? Українська армія не взуває дітей, вона їх евакуює.

Наймодніший анекдот — коли командир вишукує у відділенні неодруженого бійця та каже йому:

— Завтра йдеш у госпіталь, знаходиш там будь-яку медичку, робиш пропозицію та одружуєшся.

Це наш найстрашніший секрет, який ми бережемо від жінок: що під час воєнного стану командир батальйону має право розписати пару.

Боєць не погоджується, каже, що не збирався одружуватися. Командир відповідає: «Слухай, тебе завтра вб’ють, а ми на твою дружину отримаємо гроші, купимо для підрозділу новий джип і два дрони».

Разом зі мною служать абсолютно різні люди. Є той, хто ледве закінчив школу та працює автослюсарем. А є Джон, який просить ніколи не називати його прізвище, бо він відомий київський політтехнолог. Контрабандою до нас приїздить один депутат, якого намагаються не пускати в окопи. Як депутат він мені ніколи не подобався, але простояв ніч зі мною в «секреті». Так само, як я, заповзав в норку, щоб покурити непомітно. Є відомий фінансист, є директор державного підприємства.

Мене впізнав наш коптерник Дід. Два дні вдивлявся, а потім дуже зрадів: «О, ти Сазонов з телевізора! Пішли, дам тобі шоколаду». З Дідом воюють двоє його синів. Коротше, всі різні, але це нікого не лякає. Тем для розмов вистачає. Говоримо про родини, дітей, про їжу.

Позивні зазвичай придумують самостійно. Бо інакше тобі його придумають інші. Здавалося б, боєць Кім міг би обмежитися своїм прізвищем. Але він став Кракеном. Нещодавно загинув мій товариш на ім’я Степан. Звісно він одразу став у нас Бандерою, інакше бути просто не могло. Був унікальною людиною: спочатку як волонтер привозив нам всякі корисні штуки. Потім затримався, щоб допомогти налагодити зв’язок через Starlink як айтішник. Так і лишився з нами.

Моє ім’я Кирило, тому я нічого не вигадував і став Кіром. Ризикував, бо з легкої руки комбата ледь не причепилося Буличов. Але на щастя не прижилося. Ще у нас є Пума, Леший, Адідас.

Коли їхали з Джоном до Києва, він каже: «Ти ж розлучений, то вийди в формі на Оболонську набережну, всі жінки будуть загравати». О шостій ранку я вийшов пройтися, і чомусь ніхто не загравав.

Київ — мирне місто, яке швидко забуває про військових і небезпеку. У прифронтових містах, як Бахмут і Покровськ, військові ніколи не стоятимуть у черзі. Всюди пропускають без черги. Так само було в Бучі та Гостомелі, які пережили окупацію.

Так було й у Києві. Але дуже недовго. Коли нестрашно, військові швидко починають дратувати населення. Мій командир без черги заїхав на заправку, то на нього почали шипіти. Мені простіше, я товстошкірий та ігнорую такі речі. А багато хто з військових ображається. Але ж армія для того й існує, щоб люди жили спокійно й не помічали небезпеку. Нікому на фронті не стане легше від того, що тут всі будуть плакати. Навпаки, ти на передовій розумієш, що служиш не за зарплатню, а за те, щоб цей шматочок нормальної України продовжував залишатися нормальним.