Мітинги, штаби, гуртки: як українки волонтерять за кордоном

^{Мітинг у Відні на підтримку України та її європейського шляху.
Фото: Валерія Мальцева}

Допомагати дорослим чи створити дитячий гурток? Голосно виступати зі сцени, тихо працювати у волонтерському штабі чи мовчки стояти на мітингу? Як українки в різних країнах реалізують себе та роблять важливе для інших? Вікенд зібрав їхні історії.

Ганна Гнедкова, Австрія

— До Відня я приїхала до війни: вчилася, працювала, перекладала українську літературу німецькою мовою для австрійських видань, викладала нашу мову та літературу в недільній школі, згодом почала писати німецькою власні тексти. Усе, що здобула за кілька років тут, я — за відчуттями — вигризала зубами.

24 лютого 2022 року стало прозрінням: насправді я ще й не починала нічого вигризати ні для себе, ні для України. Треба було активніше заявляти про присутність української діаспори в Австрії та про присутність України в австрійському дискурсі.

26 лютого ми створили Медіацентр української громади, щоб розповідати про Україну німецькомовній аудиторії. І виявилося, що хороші статті, якщо постукатися, опублікують і в derStandard, і в Die Presse, що в мене може брати інтерв’ю Wiener Zeitung, ORF, FM4. У мене геть пропав страх перед інтерв’ю, та й загалом усі власні страхи, крім страху за інших. Виявилося, що варто було ще багато років тому об’єднатися з українськими діаспорами Німеччини та Швейцарії. Зараз працюємо разом.

Ми з чоловіком їздили машиною по сім годин в один бік, щоб забирати з кордону вимушених переселенців і переселенок. Як і інші українці та українки, які довше живуть у Відні, допомагаю їм з пошуком житла, роботи, з закупівлею предметів побуту.

Наш Медіацентр займається також організацією мітингів, демонстрацій, акцій із прибирання Відня #DankeÖsterreichUA. Виявилося, що я, тиха відмінниця в окулярах, за потреби можу вийти на сцену перед багатотисячним натовпом й кричати в рупор. Інакше промови, для якої мене й мою колегу Лідію Акришору запросили на концерт, ніхто б не розчув. Щосереди я веду LiterAktiv — літературні вечори, презентації, дискусії разом з іншою кураторкою, Вікторією Телігою. Я перекладаю в лікарнях усно. Перекладаю письмово не лише художню прозу, але й важливі правові документи та українські вірші, а також субтитри до документальних фільмів з України або про Україну.

З липня я зміню місце роботи й почну викладати німецьку мову для українців та українок, нарешті поєднавши роботу з фахом. Я й далі перекладаю для українських видавництв, бо наші видавці не здають позиції на культурному фронті й продовжують видавати книжки.

Ціна цих зусиль? Вона, звісно, є. Я працюю на адреналіні й люті до ворога. Мало сплю. Закинула спорт. Не встигаю ходити до терапевта. Зустрічаюся з людьми лише у справах. Гуляю лише з собакою. У перші тижні майже нічого не їла й втратила пʼять кілограмів, а тепер заїдаю стреси. Спершу багато плакала, та більше немає сліз. Я досі не дописала свою другу магістерську роботу. Я давно не бачила й не чула своїх батьків, які лишилися волонтерити в Києві.

Винагорода за ці зусилля? Я бачу її в тому, що можу сказати: «Доброго вечора, ми з України» — і в моїх земляків та землячок це одразу викличе стійку асоціацію з упізнаваною мелодією. А за кордоном — стійку асоціацією з моєю країною.

Lia, Австрія:

— Мені завжди здається, що інші роблять більше, ніж я, тому й розповідати немає про що. Друзі зі мною сперечаються, кажуть, що ми всі знаходимося саме там, де повинні бути. Може, те, що я роблю, має менше суспільне значення, ніж в інших, але все одно потрібно.

Колись, кілька життів тому я була шкільним вчителем — шість років пропрацювала в початковій школі, потім була декретна відпустка, танцювальний ансамбль «Барвінок», потім ще щось. Мені подобалося вчити, проте в Україні доводиться робити багато для професії та мало для дітей, тому я пішла в інші сфери.

З початком війни приїхала до Відня. Якийсь час пішов на побутові питання, а коли все владналося, утворилася порожнеча: треба було себе кудись приткнути. Завдяки доньці я повернулася до професії — саме вона запропонувала створити гурток, де українські діти могли б проводити час, гратися, займатися творчістю. У мене ще радянське мислення: я одразу почала шукати в ідеї підводні каменюки, перечепившись через можливі паперові проблеми, дозвільні документи. Але наші діти — це вже зовсім інше покоління: за два дні Ксенія мені повідомила, що знайшла приміщення при церкві, де ми могли б проводити заняття з дітьми. Наступного дня я почула:

— У групу вже додалося 100 мам з України.
— У яку групу???
— Я в Телеграмі створила групу з анонсом занять з дітьми. Ой, там вже 200 людей. Ні, 300.

І закрутилося. Ідея почала зростати, нарощувати темпи, речі, людей, обставини. Спочатку у нас не було нічого, окрім бажання робити щось корисне, але знайшлися волонтери, які забезпечили канцелярським приладдям, книжками, іграшками, килимками, конструкторами, велосипедами. Це все треба було сортувати, перебирати, розкладати. Місцеві у великих кількостях зносили їжу та одяг. Їжу роздавала після занять дітям, одяг передавала в церкву. Це був жахливий період: багато безладу, нових людей, викликів, непорозумінь.

Ксенія займалася організаційною роботою: записом на заняття, пошуком волонтерів, узгодженням деталей, логістикою. Я займалася з дітьми. Але спочатку було важко. На заняття приходило 35-45 дітей одночасно, мами ставали в рядочок під стіночками та наглядали. І все це було перемішано з печивом, соками, іграшками, постільною білизною, олівцями, фарбами й знову булками.

Одного дня до церкви на моє ім’я надійшла посилка: сім великих… ні, гігантських ящиків з мильними бульбашками. Не простроченими, з накладною. Ви можете собі уявити, що таке сім величезних коробок? Ми їх місяць роздавали дітям як подарунки-сюрпризи. З часом знайшлися спонсори, які допомогли, наприклад, з квитками дітям до цирку або організували розваги з аніматорами.

Уже, звісно, стало простіше. Частина дітей розійшлася по місцевих садочках та школах (ми починали працювати з хлопцями-дівчатами віком від 1 до 14 років, тепер зосередилися лише на дошкільнятах), частина повернулася додому. Зараз комфортна для роботи кількість дітей — на занятті зазвичай присутні 12-15 дітлахів. Відпрацьована схема — знаємо, чим будемо займатися, де візьмемо матеріали. Ходимо на екскурсії, гуляємо в парках.

Я веду сторінку гуртка в фейсбуці — там публікую фотозвіти, роблю анонси. Ксенія керує групою в телеграмі. Новим дітям радіємо, старих любимо. Паралельно намагаємося бути корисними ще десь — наприклад, плетемо жовто-блакитні браслети, які продаємо в місцевих спільнотах.

Іноді доводиться працювати й з батьками. З України люди приїжджають у різному психологічному стані. Якщо бачу, що мами-тата перелякані, розгублені, напружені, розумію, що діти перелякані ще більше. Ми, дорослі, усвідомлюємо, що відбувається, і можемо пояснити собі щось, а діти цього привілею не мають. Взагалі якщо хочеться допомогти дітям, перш за все треба допомогти їхнім дорослим.

Звісно, ми з донькою не самі — є підтримка волонтерів, серед них теж є певна ротація: йдуть, залишаються, повертаються. Зараз шукаю людей, які б проводили дітям повноцінні майстер-класи, де я не буду потрібною.

Може, я повернулася до професії лише тимчасово, а може, й ні — подивимося. Колись в Україні я мріяла про приватний садок, в якому всі діти були б щасливі. Згодом зрозуміла, що це утопія: все одно будуть незадоволені, навіть якщо створити ідеальні умови. Тож тут я не намагаюся створити щось досконале. Є діти, яким потрібна увага. І є я, яка готова їм цю увагу приділяти.

Не хочу думати, що я тут надовго. Але поки я тут і поки можу, я робитиму так, щоб українським дітям було комфортно. Не хочу, щоб вони почувалися потерпілими. Так, вони далеко від дому, але вони можуть бути щасливими або принаймні мати гарні спогади про цей період свого життя. А ще я хочу, щоб їхні татусі знали: ми подбаємо про дітей тут, щоб вони на фронті закінчили всі справи та повернули нам нашу вільну, сильну, прекрасну Україну.

Вікторія Стрільчик, Польща

— Коли тимчасово-остаточно з’явилася ясність з житлом та іншими побутовими моментами, коли відчула себе нарешті у безпеці, виникла й потреба вкладати енергію у щось корисне.

Прийшла до штабу допомоги українцям і запропонувала себе та дітей як помічників. Там спитали, що я можу робити. Чесно відповіла: майже все. До війни займалася допомогою жінкам — надавала підтримувальні консультації, вела групові заняття, проводила ігри та таке інше. Розповіла, що маю великий перелік спеціальностей, за якими можу працювати, отримала освіту в зовсім різних галузях, зокрема психологічну та коучінгову. Мені одразу запропонували роботу психолога.

Спочатку консультувала жінок та старших дітей, коли викликали зі штабу. А потім з чиїхось рекомендацій до мене звернулася одна польська пані та запропонувала подивитися на школу, яка була створена на початку березня. Заклад був організований спеціально для українських дітей, які не хочуть отримувати освіту в польських школах та продовжують онлайн-навчання у своїх школах. А тут вони зустрічаються, спілкуються, роблять уроки з учителями, ходять на екскурсії та прогулянки — таке дивне тимчасове утворення.

Познайомившись з директоркою, запропонувала їм допомогу на волонтерських засадах — домовилися, що періодично приходитиму, щоб спілкуватися з дітьми. Домовилися спочатку про півтори години на тиждень. А в штабі, де я допомагала, тим часом з’явилася психологиня з України, що розмовляє польською. Її дипломи більше відповідали потребам штабу, тож я повністю перейшла до школи.

За цей час я познаходила та назбирала інструментів для практичної роботи та арттерапії. Дітям з такими методиками набагато легше, ніж у звичайній терапії, вони швидше відгукуються, розкриваються. Ми працюємо проєктивними картами, іграми, пластиліном. Саме так мої підопічні «виліплюють» свої почуття, вчаться їх помічати. Освоюємо тілесні практики — дихання, розслаблення, медитації. Відпрацьовуємо навички допомоги собі та батькам-сестрам-братам, які страждають на панічні атаки, тренуємо вихід із тривожних станів.

Окрім того, мої «клієнти» просто граються. Як не дивно, це надзвичайно важливо дітям, які перебувають у стані стресу. Для мене ж у таких ситуаціях є можливість спостерігати за динамікою.

Важко справлятися зі своїми почуттями та знімати з себе все те, з чим доводиться працювати. Мені допомагають невеликі подорожі — нещодавно дозволила собі поїздку до Вроцлава, це була така ниточка у довоєнні часи, бо в цьому місті я колись провела кілька чудових днів. Допомагає мопс Фрося. Читаю книжки, дивлюся фільми. Взагалі мені необхідні вода та час наодинці з собою, тому усамітнююсь і ходжу гуляти до Вісли.

Ірина, Польща

— Я навчалася в Польщі, знаю польську. Як тільки почалася війна, друзі покликали до себе — в Перемишль. Перелякана, розгублена, їхала до них і не розуміла, як буду жити далі. На кордоні побачила роботу волонтерів, після чого прийшло рішення: буду так само працювати для українців, які опиняються тут через війну. Хтось каже, що не можна допомагати, якщо ти сам у біді — мовляв, треба спочатку розв’язати власні проблеми. Але для мене така втеча від власних траблів стала рятувальним кругом. Я тримаюся лише тому, що бачу, що моя допомога підтримує інших.

*^{Волонтерський центр у Перемишлі. 3 березня, 2022. Фото: Валентина Родзевська / hromadske}*

Катерина, Словаччина:

— Я вже третій місяць у Братиславі з двома дітьми. Нас зустріли гостинні, добрі господарі, зустріли щиро, поставилися по-людяному з першої хвилини. Купили все необхідне на власний кошт, залишили багато продуктів, надали будинок з усіма речами. Рівень довіри до нас — невідомих, незнайомих українців — вражає. Звісно, я намагаюся віддячити. Роблю сама й на своєму прикладі привчаю дітей до звичайних хазяйських речей: підмітаємо загальну територію у будинку, син прибирає на подвір’ї, косить траву, навіть саджає дерева. Діти збирають врожай з дерев для хазяїв. Втім, словаки тримають дистанцію — хочеться зробити для них ще більше, але на всі пропозиції щодо допомоги ми зазвичай чуємо відмову.

Тому концентруємося на підтримці наших. У мене це — центр допомоги українцям в Братиславі.

Kate, Німеччина

— Я не маю можливості донатити ЗСУ. Не можу працювати з дітьми. Чи шукати прийомні родини для покинутих тварин. Не вмію писати мотиваційні тексти. Узагалі зараз нічого не можу. Можу лише розповідати про свій біль. Це й роблю: кожна акція тут, кожен мітинг на підтримку України, кожна зустріч-збір-захід — я беру участь. Навіть якщо не говорю словами, говорю присутністю. Це теж важливо, бо кількість людей, які готові зараз витрачати час на участь у демонстраціях, з кожним тижнем все менша й менша. Європа звикла до нашої війни, а цього допустити не можна: всі повинні знати, постійно думати, вболівати душею, шукати шляхи для перемоги.