Де вчать на поетів? Яка вона, поетична тусовка Києва? Війна стимулює чи паралізує творчість? Поетеса Марина Пономаренко розповіла Вікенду про свої вірші, любов до столиці та нелюбов до російської літератури.
— Завжди питають, як я написала перший вірш. Я виросла в селі Григорівка, там же вчилася в школі. Тоді у нас будували нову школу. Наша завучка Лідія Прокопівна доручила мені, відмінниці-шестикласниці, написати вірш на відкриття. Я так боялася завучки, що написала той вірш. А відкриття все переносили й переносили. Вірш загубився, школу я закінчила. Думаю, на відкриття нової школи вірш писала якась інша відмінниця.
У школі я багато читала — за програмою та поза нею. Я була не дуже перебірливою, але обирала переважно україномовні книжки. Це дало відчуття мови. Ще я вдячна своїй вчительці мови та літератури, яка ніколи не вимагала, щоб ми переписували критику з підручників.
У старших класах батьки перевели мене до ліцею в Обухові, це був ліцей від Українського фінансово-економічного інституту. Потім я вступила до цього інституту. Ще в школі я почала ходити до обухівської літстудії, головою якої був Василь Трубай*. Також він викладав в університеті театру і кіно імені Карпенка-Карого. В якийсь момент я зрозуміла, що фінанси — це не моє. Тож я вступила в Карпенка-Карого на курс до Богдана Жолдака*. Досі вважаю це одним із найкращих рішень у моєму житті.
*Василь Трубай — поет, драматург, публіцист.
*Богдан Жолдак — письменник, драматург, сценарист.
В універі я багато писала — сценарії, оповідання і все таке. Жолдак вимагав, щоб ми багато писали й таким чином виписувалися. Але років сім після закінчення універу я не писала нічого, лише тексти по роботі. Всі мої роботи були пов’язані з текстами. Згодом я знову почала писати вірші. Я не з тих, хто пише в стіл, я викладаю свої вірші у соцмережі, здебільшого у фейсбук.
«Гітлера, Сталіна пережила, і цього переживу, Скільки там того діла», — Баба Христина збирає траву, Складає у пазуху, ближче до тіла Тіло таке, що незручно очам Дивитися на його вузлуватість Зимою у хаті її завелось потерча І, схоже, лишається веснувати Бабина хата стоїть край села І люди обходять її стороною Баба Христина зовсім не зла Просто може рукою одною Зарізать свиню, чи скотину яку І начаклувать урожаю на осінь Може поглянуть в лице мертвяку І воскресить, коли дуже попросять Серце її полином поросло Воно ще з молодості кострубате Ворожі солдати, що йшли на село, Усі спотикалися об її хату Об малесенькі вікна і дверці Об горщик із пилом далекої зірки Плутались у бур'яні її серця, Билися головами об одвірки Баба хоронить їх у лісі І патиком позначає могили «Треба ж таке, лізуть і лізуть», - Лається й миє руки із милом І не припиняючи тихо бурчати Баба в вікні запалює свічку Маленькі, залякані потерчата Вилазять з могил і тікають на пічку І баба співає їм колискові «Люлі-люлі, мої дурненькі Ніхто за вами не плаче у Пскові Навіть у неньки серденько не тенька» І такі потерчата нікчемні, нещасні Горнуться бабі Христині під бока Крізь бабину хату тече ріка часу Повна зірок, темна й глибока
Хоча якісь речі не публікую, бо вони погані. Вважаю, треба дозволяти собі писати погані вірші — всі ми іноді лажаємо, це частина життя. Плюс поганих віршів у тому, що їх можна десь прикопати й нікому не показувати, ніхто й не дізнається про них. Далеко не всі погані речі, які ми робимо, можна так само тихо сховати.
Спільнота київських поетів різноманітна і строката. Можливо, мені щастить, але завжди зустрічалася взаємопідтримка в цьому середовищі. Усі ходять до всіх на вечірки та читання, п’ють разом. А що ти хочеш, це люди творчі. Але поети, які не п’ють, теж бувають. Багатьох я читаю в соцмережах. Підписана на Катерину Калитко, Олену Герасим’юк, Олександра Коржа, Галину Крук, Олега Коцарева, Аліну Кундукову та інших.
Недавно їздила на літературну резиденцію для українських письменників у Греції. Під час резиденції проводилися майстер-класи, і один із них був присвячений тому, як зрозуміти, чи справжня ти письменниця. Мене трохи здивувало формулювання питання, бо я ніколи не мала цієї проблеми з самоідентифікацією. Якщо ситуація слушна, то я скажу «привіт, я поетка». Хоча нечасто потрапляю в товариство, де можна так відрекомендуватися.
З 2014 року я повністю перейшла на українську. До того в мене бували періоди мовного пристосуванства. Українська — це моя рідна мова, здається, вже сказала це.
Хоча я була в школі відмінницею і читати любила, багато програмних творів російської літератури значною мірою пройшло повз мене. Хоча, звісно, дещо я читала в школі й пізніше в універі. Моє загальне враження таке — їхня класика описує неприємних людей, які роблять неприємні вчинки. Російського кіно це теж переважно стосується: той же Звягінцев і, нехай пробачать мені викладачі з універа, Тарковський десь там же.
Я дивлюсь на їхніх героїв і думаю: «Чого тобі не живеться? Чого ти мучишся та мучиш усіх навколо?». Співпереживати їм важко. Я написала на фейсбуці пост про це. Багато хто подумав, що я засуджую людей, які читають російську літературу. Зовсім ні, я взагалі намагаюся нікого не засуджувати. Крім росіян.
Минулого року я надсилала вірші на кілька літературних конкурсів. На одному посіла третє місце. А на конкурсі «Кримський інжир» я увійшла в шорт-лист, і мій вірш опублікували в антології. Це було круто. Але я не сильно бавлюся в конкурси. Треба, щоб конкурс мені подобався. А часто я читаю опис і думаю: «Боже, що це за крінж, я не хочу брати в цьому участь».
Думаю про свою книжку. Планувала видавати її цього року. Я уявлення не маю, як спілкуватися з видавництвами, і мені здається, що простіше зробити це самостійно. Через війну всі плани відклалися.
Я живу в Києві вже 20 років. За ці роки Київ став привітнішим, зручнішим і цікавішим містом. Пам’ятаю, яким стресом було виїжджати велосипедом у місто років сім тому. Зараз це набагато комфортніше. Звісно, це ще не так, як в Європі. Я можу говорити про Берлін і Будапешт — у цих містах я орендувала велосипед. Там відчувається, що велосипедист — це священна корова. По-моєму, з початком війни кількість велосипедистів у Києві збільшилася. І здається, водії ставляться з більшими розумінням. Це прекрасно.
Багато творчих людей, з ким доводилося спілкуватися, казали: «Від початку війни не можу писати». У мене такого немає, але я можу їх зрозуміти. Це стан, в якому ти не можеш знайти слів. Бо так, як ми говорили до того, вже не підходить. Усе не підходить, щоб описати те, що відбувається і те, що ти відчуваєш. Треба шукати якусь нову інтонацію, яка за внутрішнім відчуттям є правильною. А не всі її можуть знайти. На це потрібен час.
З другого боку, такі потрясіння призводять до того, що навіть люди, які раніше ніколи не писали, починають писати. Часто це напрочуд щирі вірші, але з художньої точки зору не дуже досконалі.
В університеті я писала оповідання, сценарії. Проза вимагає зосередженості, довгих проміжків часу на обдумування і потім на написання. Моє життя зараз — це трішки хаос, я не знаходжу цих довгих проміжків часу на написання прози. Під цей спосіб життя мені підходять вірші. Їх я можу писати в будь-який момент мого хаосу. Їду в трамваї — і пишу. Іду в супермаркет — і пишу.
Мені дуже приємно знати, що хтось читає мої вірші. Я щаслива, що люди приходять на мої читки. Я радію, коли хтось читає мої вірші вголос, записує на відео та викладає в інтернет. Єдине, що прошу, — вказувати авторство. А так мені цікаво, як люди читають, як вони це бачать. Це суб’єктивно, але, мабуть, найпопулярніший мій вірш — про бар на старому Подолі.
Вона мала бар на старому Подолі Бар їй дістався від дяді Толі, Який розкрутився у дев'яностих Вона його згадувала у тостах Й на честь його називала лонги й шоти Щоночі до бару приходив один дивак і питав: "Ну шо ти?" Він серйозно питав, йому важливо було знати Й вона говорила, перекрикуючи п'яний натовп, Вона говорила про квантові частки і курс валюти, Про цей ненормально теплий лютий, Про нову сукню і невідворотність долі Він усміхався і випивав два коктейлі "Толік" Вона наливала щедро, по самі вінця Вона б танцювала для нього на барній стійці Вона чекала, що він скаже щось типу – "Пішли до мене додому" Він же лишав на чай і казав: "Ти така чудова" Вона виходила в двір і підкурювала сигарету І думала – "Які ж вони дивні, ці, бляха, поети" А потім в новинах сказали, що ходить вірус Просили усіх молитись, поститись і вірить, А ще поставить за здравіє свічки Й вона подумала – "Ось воно, середньовіччя, Ось вона, взаправдашня чиста готика" В новинах казали, що забороняються дотики, Танці, обійми, а також гра на роялі Почали говорить про падіння моралі, Що треба закрити бари, бібліотеки й театри Що навіть закрити борделі, можливо, варто Що краще носити маски, які прикривають очі, Інакше ми всі помрем, ніхто ж цього не хоче Тоді він прийшов у бар і попросив два коктейлі "Толік" Вона сказала: "Бачиш, як пусто, сідай за будь-який столик" Він сів і дивився на неї замріяними очима По телику говорили про симптоми близької кончини І тоді він сказав ті три слова, усього-то сімнадцять літер: "Давай разом хворіти" А потім був карантин, місто було порожнім і тихим Її руки були гарячі, їй було важко дихать І він говорив: "Ми після себе нічого не лишим Хіба що коктейлі "Толік" і кілька паршивих віршів" Й вони лежали так близько, шкіра до шкіри Й вона говорила: "Всі так вірять у вірус, а в щастя ніхто не вірить А щастя – це те, що не змивається часом" Й вони думали вдвох, що вмерти разом – Це майже так само круто, як жити разом Й вони таки вмерли, вважай, що одночасно Єдині у місті, хто вмер не від вірусу, а від щастя
Соцмережі — це прекрасний майданчик для поета, який хоче, щоб його читали. Ще 30-40 років тому єдиний шанс для письменника прорватися до читачів лежав через публікацію творів у періодиці або видання книжок. Це дорого і складно. Інтернет і особливо соцмережі дають прямий вихід до читачів. Правда, треба знайти свою аудиторію, але і з цим алгоритми допомагають.
Іноді люди дивуються, коли дізнаються, що саме я веду сторінку «Ми не празнували» у Фейсбуці та Інстаграмі. Це моє улюблене творіннячко, воно про мою темну сторону. Ми якось жартували з колегами про безліч дурнуватих свят, до яких можна було б робити дурнуваті листівки. З того все і почалося. Так, я щодня перевіряю календар, знаходжу підхоже свято, щоб не празднувать, і швиденько роблю картинки в фотошопі. Крім того, іноді реагую на поточні події. Від початку війни до свят було лише кілька картинок, бо зараз такі часи, що не до празнувань.
З воєнних постів читачам сподобалася картинка про те, що українці, коли засинають, рахують літачки, збиті Київським привидом. То був початок війни, той час, коли всім хотілося якоїсь підтримки. Я всіляко за те, що у нас має бути якась пропаганда. Маємо тримати бойовий дух і не впадати в настрій «все пропало». Бо це віддаляє нас від перемоги. А ми переможемо обов’язково.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Київ поетичний: де у місті слухати й читати вірші;
Не тільки Жадан: 8 поетів, яких варто читати у соцмережах;
Від Кобзаря до Жадана: пʼять поетів, яких заспівали;
