Мода та містифікація: літературний Київ XX століття

^{Мистецький потяг, присвячений творчості Георгія Нарбута.
Фото: Анастасія Штомпель}

Творець, стилізатор і натхненник. Як він жив у Києві, купував меблі на Подолі, творив сам і надихав інших? Про київське життя Георгія Нарбута — в наданому Вікенду видавництвом «Віхола» фрагменті книжки «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття» Віри Агеєвої.

Барокові стилізації з’явилися в оформленні державної символіки, банкнот, виробленні шрифтів, у книжковій графіці, в живописі. Для візуального оприявнення традиції неймовірно багато всього за кілька років устиг зробити Георгій Нарбут. Він утвердився як митець у Петербурзі, однак зберіг свою українську ідентичність. Ще 1912 року підписав власний герб словами: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні старшинський син, гербів і емблем живописець». І це при тому, що «мазепинство» натоді визнавалося протиправною діяльністю, за яку цілком можна було отримати тюремний термін. Закономірно, що вже в березні 1917-го Георгій Нарбут, кинувши всі столичні гаразди, приїздить до Києва.

Таких поворотців із чужих столиць виявилося тоді немало: адже тут, на Батьківщині, творилася історія, втілювалися неймовірні задуми, відбудовувалося зруйноване й знищене. Тож петербурзька українська колонія долучається до культуротворчих процесів. Скажімо, слухачка Бестужевських курсів Надія Суровцова прийшла до президента Михайла Грушевського як посланиця від студентської громади зі словами, що вони всі готові виконувати будь-які завдання своєї влади. Уже влітку 1917-го в Києві почав працювати засновник видавництва «Друкар» Павло Балицький. У Петербурзі «Друкар» устиг видати масове видання Шевченкового «Кобзаря», тепер же розгортали кілька великих проєктів, серед іншого 1918 року започаткували журнал «Наше минуле». Обкладинку зробив Георгій Нарбут, головним редактором став ще один «петербуржець», Павло Зайцев, а співробітниками — також недавні діячі петербурзької української громади: історик літератури й письменник Петро Стебницький, етнограф Кость Широцький.

У Києві Нарбут надихається бароковою спадщиною. Вибагливий стилізатор, людина гри, схильна театралізувати навіть повсякденний побут, пошив собі козацький жупан, жовті чоботи, іноді з’являвся в товаристві навіть із бутафорською шаблею при боці. Видається, цей київський образ конструювався принципово інакше, аніж петербурзький десятих років. Тоді художник носив «коротенькі бакенбарди на рожевих щоках», зелений фрак, а окрім зовнішности, навіть імітував розмовну манеру епохи романтизму. Він підкреслював власну іншість, окремішність, неналежність до часопростору, в якому випало жити. (До речі, ці бакенбарди й фрак були аж такими знаменитими, що в романі «Доктор Серафікус» Віктор Домонтович згадав їх як характерну прикмету стилю доби, замилування раннім ХІХ століттям.) Натомість у революційному Києві жупан став радше знаком тяглости чи й відродження традиції, належности до українських змагань: врешті, на службі УНР перебували дивізії сірожупанників (Георгій Нарбут і сам тоді створив кілька ескізів військового одягу). Убрання стало лише частиною театралізованої щоденности. Квартира в Георгіївському провулку, 11, де художник поселився зі своїм ще петербурзьким другом — істориком, археологом і генеалогом Вадимом Модзалевським, також видавалася чи не музеєм. Сам дім прикметний тим, що влітку 1859 року там у панотця Ботвиновського мешкав Тарас Шевченко. А з вікна Нарбутової майстерні можна було милуватися брамою Заборовського.

Близький приятель, художник Микола Бурачек описав інтер’єр знаменитого помешкання в Георгіївському. Нарбут «бігав десь по Подолу, по авкціонах, купив прекрасні меблі корельської берези, придбав якісь портрети невідомих предків, тарілок, малюнків тощо. Квартира помалу почала набирати характеру прибірности, не тої дешевої міщанської нарядности, що всякими фіраночками, скатертинками, картиночками свідчить про недостатність смаку хазяїв. Навпаки, тут у Г. Ів. усе відбивало той високий артистичний смак, яким так щедро обдарувала Г. Ів. природа. Все було солідне, міцне, не на сьогодні лише, а на довгі роки. Тут, мабуть, виявився смак старого дідича, бажання утворити міцний, захисний закуток».

Нарбутів артистичний дім і став одним з найзнаменитіших осередків київського мистецького життя тих років. Тут збиралися письменники, сюди приходили молоді маляри й графіки, учні Георгія Нарбута. Редакція журналу «Наше минуле» також фактично перебралася в Георгіївський провулок. І саме там 7 вересня 1918 року урочисто відзначили вихід першого числа. Як згадував Володимир Міяковський, «Павло Іванович [Зайцев] був “в ударі” і почував себе іменинником. Народження цього журналу, хоч задуманий він був ще в Петрограді, через різні причини тяглося в Києві більше року і було увічнене дотепною великого розміру прибитою до стіни силюетою роботи Нарбута, на якій зображено, як секретар редакції Вадим Модзалевський підносить редакторові Зайцеву перше число, а Павло Іванович архиєрейським жестом благословляє новонароджену дитину. Вгорі стояв із знаком оклику напис “Нарешті!”, а на книзі журналу в руках Вадима Левовича була повторена в фарбах обкладинка журналу».

Із цим неповторним творчим середовищем пов’язана історія однієї з найбільш знаних літературних містифікацій минулого століття. Якось Георгій Нарбут купив на подільському базарі перстень із сердоліковою печаткою, на якій було вигравірувано ім’я «Л.И. Грабуздов». Далі запрацювала живлена бароковими візіями й асоціаціями фантазія: «Лупі Юдовичу» створили біографію, родовід, вигадали написані від його імени й про нього численні тексти. Вівся Грабуздівський «Діаріуш подій звичайних і наглих, в помешканню велможних пана Голови Архивного Вадима Модзолевського і пана Кунштпрофесора Юрія Нарбута трапляючихся, а також визитацій особ поважних і зацних запис в собі маючий Року Божого 1918 серпня 10». Він започаткований нотаткою Модзалевського: «Приїхав пан Грабуздов і оселився в помешканні без дозволу пана Нарбута. Реєнт домової канцелярії Вадим Модзолевський». А сам Нарбут далі жалівся, що «Виганяв п. Грабуздова, але він відмовився виїхати й залишив свою печатку». Довелося з гостем співіснувати, і це виявилося чудовою пригодою. Нарбут з Модзалевським придумали йому родовід ще від доби Хмельницького, простежили генеалогічне дерево.

«Виходило, що засновником роду був якийсь “Cham”. А зімітований художником документ ніжинського суду, начебто видертий з актової книги ХVІІІ ст., мав свідчити, що існував на світі ще й такий собі “войсковий значковий товариш Сикант Грабуздов, син Фавства Грабузденка”, — ось вам і козацько-старшинський родовід, який міг би бути славним, якби отой нерозумний Сикант не зганьбив його, зґвалтувавши “дівицю Пріську Василеву”! І що ж далі роблять зі своїм легендарним героєм містифікатори з Георгіївського провулку? Вони його “розкручують”: за підписом Грабуздова друкуються статті в газетах; з легкої руки Нарбута “неслужащий дворянин” набуває візуального образу; зрештою, в одному з видань з’являється повідомлення про те, що “29 серпня 1918 року в с. Грабуздовці, Пирятинського повіту, упокоївся на 87 році свого життя Лупа Юдич Грабуздов”. Сцена “похорону” увічнена Георгієм Нарбутом на одному з його “сильветних” малюнків… Утім, життя Грабуздова тривало й після його “смерті”».