Фото: Олександра Злуніцина
Як поставити виставу про війну? Як поєднати на сцені оперну діву, виконавців народних танців й оркестр зі скрипками та цимбалами? Що ми маємо протиставити російському балету? Вікенд розказує про майбутню прем’єру вистави «Domum» у театрі імені Франка.
Придумала та поставила виставу Олеся Шляхтич. А для втілення задуму вибір хореографині практично одразу впав на хор імені Верьовки. Саме цей легендарний хор ризикнув вперше реалізувати сучасну постановку, дозволивши молодій режисерці по-новому трактувати вічно актуальні українські пісні. Олеся має цікавий досвід: виконувала народні танці в школі при ансамблі імені Вірського, опановувала класичний балет, вчилася сучасного танцю в Парижі за технікою однієї з засновниць модерну Марти Грем, за вісім років творчої діяльності, працюючи з найкращими солістами оперних сцен, композиторами, художниками, скульпторами й навіть діджеями створила низку новаторських балетних вистав. Режисерка та постановниця розповіла Вікенду про виставу.
— «Domum» — це «дім» латиною. Історія складається з трьох циклів. Перший — народження, ніжні спогади дитинства, які нас формують: бабусин сад, травичка, кролики і ти маєш збирати полуницю. Другий цикл — доросла любов, яка нас змінює. І третій цикл — про дім, батьківщину.
У центрі історії — чотири пари, чотири історії кохання. Вони різні. Тут про кохання зовсім юних, кохання дорослих військових, про зрілу любов.
В історії є місце чоловічій парі. Є жінки-кохані, жінки-військові. Танцівниці ледь не посварилися, коли вирішували, хто виконає партії жінок-військових.
Також це історія про війну без романтики та пафосу. Щоб написати цю частину, я проводила інтерв’ю з друзями-військовими, розпитувала про думки перед боєм. Мені пояснювали, що багато залежить від самої людини, яка в неї посада, рід військ, бо в піхотинця будуть одні думки, в снайпера інші.
Перед боєм не думають про героїзм і захист країни. У цей момент людина бореться зі страхом, організм виробляє адреналін. І от кожен з героїв перед останнім боєм танцює під свій монолог. Хтось хоче до мами, хтось — до жінки, хтось — просто не хоче бути тут, когось нудить. Проте герої — не ті, хто не має страху, а ті, хто, долаючи його, йде в бій за країну.
Вважаю, українській культурі зараз недоречно абстрагуватися від війни. Знаю, що в деяких театрах панує думка, що треба ставити вистави на теми, які не стосуються війни. Але чому ми зараз маємо дивитися лише тільки красиві припудрені лялькові історії? Тоді коли тисячі гинуть, ми ховаємось від тривог і дивимось графіки відключень світла, чи доречно заплющувати на це очі, не героїзувати безперечно достойне цього суспільство й висвітлювати не дотичні до нас чужі проблеми?
Коли відбулося повномасштабне вторгнення, ми залишилися в Україні, щоб відчувати нашу енергію та трансформувати її в щось суттєве в мистецтві.
Складається з двох актів з антрактом. Звісно, при роботі з живим оркестром, вокалістами, хормейстером, диригентом неможливо вкластися в точний хронометраж. Але в цілому дійство розраховане приблизно на півтори години.
Танцюють 40 артистів балету хору Верьовки. Хореографія — це поєднання сучасного балету з елементами українського народного танцю. Музика — сучасна симфонічна, з українськими піснями.
Шість пісень звучатиме у виставі: «Ой, у вишневому саду», «Ой, у полі вітер віє», «Ой, чий то кінь стоїть», «Цвіте терен», «Сміються, плачуть солов’ї» та «Ой, у лузі червона калина».
Пісні вплетені у велике музичне полотно, яке складається з різних вокальних нарисів. Починають сопрано зі скрипками та віолончелями, далі музика перетікає в народну пісню «Ой, у полі вітер віє»», співає хор, потім підключається тенор з солісткою.
Буде своєрідна етносимфонія у виконанні оркестру з 25 музикантів. Причому звучатимуть струнні, духові, етнічні інструменти, гратимуть скрипки, цимбали, трембіти, віолончелі, сопілки.
Ви помічали, що наші музиканти виграють Євробачення тоді, коли в їхніх композиціях звучать етнічні українські елементи? Ми маємо такі джерела, треба використовувати їх для впливу на світ.
Над музикою протягом року працювали двоє крутих молодих композиторів — Кирило Бородін і Марія Хмельова. Вони дивилися хореографію вистави й добирали звучання по ноті, по інструменту, це була лабораторна робота протягом року. Розширити та адаптувати її для колективу хору Верьовки влучно та сучасно змогли аранжувальники — Тимофій Старєнков та Андрій Семеляк.
Над хореографією працюю з партнером — Євгеном Кайгородовим. Він репетитор Національної опери України. Але я б скоріше назвала його другим хореографом проєкту. Бо він може побачити й підказати щось, чого не помічаю як авторка. Скажімо, мені подобається емоція і я можу тягнути її. А він як другий хореограф скаже: «Досить, тут зупинись, а тут занадто швидка зміна». Він вказує на помилки, а я редагую хореографічний матеріал. Допомагає також Валерій Шкоріненко — головний хореограф балету хору імені Верьовки.
Над костюмами працювала молода українська дизайнерка Марія Руденко, допомагає їй художник Євген Клименко. Разом ми намагаємося поєднати моду й етніку.
На наступний сезон ми запросили Людмилу Монастирську. Зірка буде доречно звучати в рамках вистави, бо там є цілі партії для сопрано. На жаль, на прем’єру Монастирська не встигає через свою завантаженість, але точно співатиме на другому прем’єрному показі.
Модерн-балет — це нове для України, де більше звикли до класики. У Франції я вчилася за технікою Марти Грем. Це визнана найзрозуміліша, як на мене, теорія сучасного танцю. Помилково думати, що артисти колективів Вірського та Верьовки можуть танцювати лише народні танці. Всі вони проходять балетний урок, а не лише роблять оберти та інші танцювальні рухи. Це повноцінні артисти балету, універсальні артисти. Але треба розуміти, що техніка модерну м’якша, амплітудніша. Там є босі ніжки, хвилі підтримок, чого немає в народному танці. Три місяці ми займалися з артистами, дихали, робили відповідні вправи. І нарешті я побачила, що теорія запрацювала на практиці.
Ми маємо перестати орієнтуватися на російську школу — цей музей балету, який протягом століть забиває авторитарністю всі спроби молодих митців внести зміни.
Росіяни просто купили балет, вклавши в це величезні гроші. Купили та законсервували, ізолювали, перетворили на якусь константу. Мене завжди дратували традиції російської ваганівської школи балету, де заведено ламати артиста як особистість. Там принцип такий: як не зламаєшся, то не станеш зіркою. А у світі протилежний: будемо тебе хвалити. І якщо не зламаєшся й продовжиш старатися, поки тебе хвалять, тоді станеш зіркою. Для мене в Європі це стало головним відкриттям. Бо ці балетні системи антагоністичні.
А ми маємо зосередитися на створенні власного культурного продукту. Зокрема в балеті. Наше мистецтво має нести рушійну силу, трансформувати суспільство, бути політичним інструментом, працювати на благо України.
Премʼєра: 24 червня о 18:00.
Де: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.
Квитки за посиланням.
Читайте також: Конотопська відьма: чому всі говорять про цю виставу;
Гамлет і Голохвастов: 5 вистав, з яких починався київський театр;
Козаки, чорти, жінки: 6 вистав Нацопери на українські сюжети;
