Як вся київська інтелігенція один спектакль ставила, чому Шекспіра складно ставити на українській сцені та яка пісня зі спектаклю про утопленицю стала класикою? Історик Олександр Вітолін згадує 5 вистав, які заклали фундамент для київського театру.
У другій половині 19 сторіччя Київ був провінційним містом Російської імперії, в якому процвітали російські чиновники, польські шляхтичі та єврейські торгівці. Здавалося, місто найменше підходить для розвитку українського театру, адже тодішня українська інтелігенція не могла розраховувати на державне фінансування, ще й доводилось присипати пильність цензури. Але талант і наполеглива праця зробили неможливе: київський театр відбувся і став живильною основою для всього українського театру.
«Чорноморці»
Авторами першої української вистави (якщо не брати до уваги вертепи) стали Микола Лисенко і Михайло Старицький. Лисенко і Старицький були троюрідними братами. Михайло Старицький рано залишився сиротою і виховувався в родині Лисенків. Згодом він одружився з Софією Лисенко — сестрою Миколи.
Микола і Михайло захоплювались українською народною культурою і не раз перевдягались в простих селян, щоб записувати народні пісні. Часом їх приймали за перевдягнутих жандармів.
Але завдяки цим зусиллям брати збагатили скарбницю української етнографії й розвивались самі: Лисенко — як композитор, Старицький — як поет. З роками їм захотілося більшого, і вони взялися за створення власної опери. За основу брати взяли п’єсу Якова Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані». Приміщення для репетиції і вистави надали сестри Марія і Софія Ліндфорс. Захоплення всіх учасників вистави процесом сприяло тому, що домашній театр став основою для театру професійного.
«Різдвяна ніч»
Опера за мотивами повісті Миколи Гоголя була створена одразу після успіху «Чорноморців». У цієї опери було одразу два режисери — Михайло Старицький і Павло Чубинський. Вони постійно сперечалися, як треба грати ту чи іншу яву, але ці суперечки лише згуртовували трупу.
Вхід на репетицію був вільним. Тому можна вважати, що творцями «Різдвяної ночі» була вся київська українська інтелігенція, яка щедро роздавала поради. Коли стало зрозуміло, що всіх охочих послухати оперу будинок Ліндфорс не вмістить, вирішили поставити її на великій сцені. Костюми і реквізит для вистави надав видатний колекціонер київської старовини Тарновський. Хор із 50 студентів-семінаристів під орудою Лисенка співав так злагоджено, що його високо оцінив диригент київської опери І.К. Альтані. Один із глядачів стверджував, що публіка впадала в такий шал, що ламала стільці, вимагаючи виконання окремих номерів на біс.
«Гамлет»
Стрімкому розвитку українського театру поклали край чергові гоніння української мови. З 1876-го до 1881-го вистави знов ставилися лише для домашнього вжитку. Найголовнішою подією цього періоду варто назвати домашню постановку «Гамлета». Ця вистава довела, що українська мова годиться не лише для «етнографічних» (тобто вистав про село), але й для серйозних класичних п’єс. Попри те, що сцени з «Гамлету» викликали захоплення глядачів, за царських порядків ця вистава так і не була поставлена, бо цензори допускали на сцену лише «етнографічні» вистави. При цьому публіка теж тяжіла до подібних вистав.
Письменник Панас Мирний оцінив роботу Старицького так: «Не з меншою жагою накинувся я і на переклад «Гамлета». Переклад Шекспіра — це немалий скок уперед у нашому літературному поступу. Я колись сам брався за переклад «Макбета» і добре знаю, що це за морока, той Шекспір. Здається, так викладно він пише, а проте перемовляти його на нашу мову дуже тяжко. Не багатечко угризнув я «Макбета» та й кинув. Ваш «Гамлет» удався. Шкода, що тут нігде достати перекладів Куліша: лепське варто подивитися, як він дався талановитому перекладникові «Мойсея».
Мені тільки одно здається, та я й сам на собі звідав, що, як не лицюй Шекспіра, а він на нашій мові якось чудно бринить, ні живої речі, а тим більше живих людей. Думаю, від того, що Шекспір малює ніколи не бувалий у нас побут: все то королі, то царедворці, тоді коли ми тепер тільки хлібороби. Звісно, і в нас не без своїх страждань, котрі Шекспір так вимальовував (наприклад, пісня про вдову, що вигнав син, може бути порівняна до «Короля Ліра»), а проте при чужих та нерідних нам обставинах все то здається чужим».
«Утоплена»
Ще однією класичною виставою за творами Миколи Гоголя стала «Утоплена». Її варто згадати, бо в ній вперше пролунала пісня «Виклик», написана Старицьким, що страждав від нещасного кохання, після якого він і одружився з Софією Лисенко.
Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями —
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:
Тепло — ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?
Пізніше пісню Старицького доопрацювали кобзарі Андрій Волощенко і Василь Овчінніков. Саме останній варіант і став популярним.
«За двома зайцями»
І, звичайно, не можна не згадати найбільш київську з усіх вистав — «За двома зайцями», яка була створена за мотивами п’єси «На Кожум’яках» Івана Нечуя-Левицького та визнана «малосценічною». (Кожум’яки — історичний район Києва, в якому раніше жили ремісники, зараз там вулиці Кожум’яцька, Воздвиженська, Дегтярна).
«За двома зайцями» стала саме тією класикою, яку знає і любить кожен українець. Однак якщо Нечуй-Левицький і Старицький підіймали проблему зросійщення українців, то радянський фільм 1961 року спотворив цю проблему. Первинна україномовна версія, в якій суржиком розмовляв лише антагоніст Голохвостий була покладена на полицю, а замість неї в маси пішла російськомовна версія, в якій українська мова стала символом провінційності і відсталості.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Для таланту, скандалу та легенди: київські музи Михайла Врубеля;
Київ очима Шевченка: корови на Хрещатику та Липки без лип;
Купувати, зберігати, цінувати: історії трьох київських сталінок;
Солодке в законі: факти та байки про «Київський торт»;
Сигнальная ракета: как в Киеве по часам стреляли;
Скарби та привиди київського акрополя: як працює музей історії України.
