Дім на краю світу: як далеко може завести любов

Чи звертали увагу, як мало в актуальній літературі книжок про любов, які б не вибачалися ритуально наперед, що є книжками про любов? Перепрошую, за таку застарілу і вкрай виснажену тему, мовляв, дорогий читачу. Саме про любов зараз, не про кохання, питає літературознавиця та критикиня Ганна Улюра. Це її колонка, написана спеціально для Вікенду.

Писати про любов і не здаватися при цьому вульгарним, таке треба уміти. Останній притулок — квір-проза, чомусь їй вдається не бути пошлою, міркуючи про любов.

Майкл Каннінґем — один із небагатьох, хто ризикує писати про любов без перепрошень, про чужі очі міркуючи про різні типи кохання, від поліаморії до антисексу. «Дім на краю світу» — один із перших його романів, котрий у 1990-му привернув до себе увагу саме тим, що герої, ризикуючи, коять зі своїм життям чортзна-що (яким же шокуючим тоді здавався сюжет про стосунки трьох людей!), аби знайти правильних слів і засвідчити ту саму любов. Та більш тривожну книжку з відсутністю гепі-енду для всіх іще треба пошукати.

Коли ти зрозумів, що таке любов і уже готовий повернути її відправнику, але…

Живуть собі дві родини у Клівленді штату Огайо на початку 1970-х. Клівленд на ті часи — місто, що думати забуло про економічний бум кінця 1940-х. Воно зубожіле, забруднене великими підприємствами, там все менше роботи, а банди підривають один одного на вулицях, місто оголосило національний дефолт і залізло в помиральну яму (з цієї біди Клівленд вирулить лише в кінці 1980-х, акурат у той момент, коли на нього, як на інших, впаде епідемія СНІДу). Коротше, не найприємніша місцина для проживання щасливих родин. Але вони такими і не є. Роберт і Джонатан — діти, народженні у 60-х, в «епоху дурного оптимізму», яким випадає жити в депресивних 1970-х і розгульних, наче перед смертю 1980-х (зрештою, без «наче»).

Старший брат Роберта загинув, коли малому було дев’ять років, мати за чотири роки наклала на себе руки, батько повільно спивається. У Джонатана мала народитися сестра, але у важких пологах немовля померло, ледь не загинула матір, яка тепер живе в хронічній депресії, батько убивається на роботі, щоби не прогорів його кінотеатр, і це йому слабо вдається. Вічно обкурений Роберт і патологічний брехун (ок, назвемо його фантазером) Джонатан знайомляться в середній школі, стають близькими друзями, експериментують із сексом і наркотиками. Боббі стане пекарем, Джон вивчиться на журналіста й перебереться в Нью-Йорк, згодом до нього приєднається і Боббі. Це їхня історія, вона триватиме до початку 1990-х.

1990-ті. Змінилася епоха, світ входить у потужну фазу есхатології й одночасно технологічного буму, ніби все добре, але до добра не доведе. Ікси, народжені на верхній планці покоління (а саме до цієї генерації належать герої Каннінґема), почуваються уцілілими на війні, котру вони десь пропустили були, не помітили, воліючи розчинятися в музиці, сексі, наркотичних досвідах, різних сексуальних практиках, споживацькій гарячці. Оцініть цю іронію хоча б: юнак, який майже не їсть і відчуває до їжі відразу, так було з дитинства і є зараз, який через те має вагу на межі патології, він оточений людьми, котрі добре готують і смачно їдять. Цей юнак робить незлу кар’єру кулінарного критика. Каннінґем — не злий до своїх Х-героїв, але й не поблажливий.

На самому початку роману є сцена, де малий Роберт бачить невеличку ферму під час подорожі з батьками. Він переживає одкровення: це його дім. Він навіть повідомляє про це батькам і брату, котрі не сміються у відповідь — всім ясно, що відбувається щось значуще. Ще одна місцина — Вудсток, яким потім все життя маритиме Боббі й де на фестивалі побувала третя героїня — Клер. Фермою поблизу Вудстоку завершиться історія і Джонатана, і Роберта. Вона і є тим домом на краю світу з назви.

Ідеально книжка про вишукані способи не-жити не-своє життя, але не жити у чітко визначений час і чітко визначених локаціях.

При чому тут любов? Зараз покажу, на одному лише прикладі.

Боббі весь час ходить у чужому одязі. Він носить одяг брата. Потім одяг Джонатана. За тим Клер купує йому новий гардероб у магазинах вжитого краму. Новий одяг Боббі лякає, раз Джон намагався його витягти на шопінг, і то було фіаско.

Є така казка, вона є в кожній європейській культурі. Людина жертвує перевертню якусь свою одежину — і перевертень навіки скидає з себе звірину шкуру. Тут справа не одязі, а в подарунку. Вся соціальна взаємодія — обмін дарами, ми віддаємо стільки ж, скільки отримаємо (і це називаємо розділеною любов’ю), якщо отримуємо менше, ніж віддаємо, починається нерівність. Але важить те, що оця казка втілює дуже наочно: ми стаємо людьми в ту мить, коли усвідомлюємо, що потрапили в безкінечність дару, подарунку навзаєм і боргу.

Секонд-хенд одяг Боббі — символ: «робить» його людиною, вічним боржником, який тепер обдаровує увагою-турботою всіх навколо, щоби увійти в систему симетричних дарів. Там є один фрагмент, коли в будинок, де живуть Джон, Боббі, Клер і донька Клер приїздить Ерік, колишній Джона. Ерік хворий, Клер і Джон його стороняться. Боббі натомість з ним зближується, багато спілкується і навіть пропонує секс. «У Боббі нове кохання», — іронізує Клер. Ні, це не кохання, а спроба віддати борг. Боббі це не вдається — не тому, що простак, а тому що мовчун. У цьому світі всі захлинаються історіями, котрі розказують при першій-ліпшій нагоді, Боббі мовчить.

Справа не в сексі, в одній родині співіснують бісексуальна жінка, гомосексуальний і асексуальний чоловік. У Джона є постійний коханець Ерік, який зіграє в сюжеті неабияку роль. Цих двох пов’язує якраз чистий, розкутий, технічний секс, та жоден із них не дозволяє перейти фізіології на емоційний рівень. Вони просто не уміють говорити один з одним. У такий спосіб вони нібито убезпечують себе: не кохаєш — не страждаєш. Зрештою, саме цей зв’язок стане причиною смерті обох (ну так, СНІД). Секс у «Домі на краю» — взагалі не про любов. Про любов тут — розказати щось важливе про себе, почувши від іншого його щиру історію: ідеальний обмін дарами.

«Дім на краю світу» трикутний. Усі описані тут стосунки — любовна взаємодія трьох людей. Трикутники, до речі, теж найбільш ритуальні стосунки з тих, якими мислить людство (навіть моногамний християнський шлюб — троє: він, вона і Бог). Роберт — на будь-якому повороті сюжету нібито завжди третій, що пристосовується до побажань і вимог тих, хто з ним «у комплекті». Трикутники розбиваються зі зникненням одного з персонажів. Але звернути увагу треба не на того, хто зникає, а того, хто виходить із цих стосунків, змінившись докорінно.

Побачити це легко, якщо звернути увагу: хтось в трикутнику завжди міняє ім’я.

Карлтон, його дівчинка, Роберт (брат зве його Фріско, він себе — Боббі).
Елісс, Боббі, Джонатан (Боббі зве його Джоном).
Джон (Боббі починає звати його Джонні), Клер, Боббі. Вони напівжартома називаються родиною Гендерсонів: Мамця, Малюк і Дядько Джонні.
Роберт, Джонатан, Ерік (всі повертаються до паспортних імен).

Герої Каннінґема будують все-таки не шлюб, а дім. Ферма, на якій поселяється родина, стара й потребує ремонту. Щоразу в ній щось змінюється — нова черепиця, наприклад, новий водогін, але ферма залишається тим, чим має бути — домом. От так же працюють ті трикутники в сюжеті.

А чи вдалося їм — тим, хто щось важливе дізнався про любов — побудувати свій омріяний дім у світі, що доходить краю, то уже на розсуд кожного читача. У книзі нема однозначного гепі-енду. Книжка від того печальна, але то — світла печаль. Така, буває, накриває, коли любиш.