Вандалізм по-київськи. Де мурали стають порталами

Що може статися, якщо не зовсім точно відтворити магічний ритуал з інтернету? Десятикласницю Софу це привело в потаємний світ київських вулиць, де мурали — не просто зображення на стінах, а портали в інший вимір.

«Вандалізм» — нове міське фентезі української письменниці та книжкової блогерки Валерії Савотіної, що вийде друком наприкінці весни у видавництві ARTBOOKS. У цій книжці знайомі київські локації — Андріївський узвіз, Труханів острів, Вали, Почайна — стануть осередками магії, а межа між мистецтвом і реальністю розмиється. Видавництво ARTBOOKS надало Вікенду ексклюзивний уривок, який знайомить з атмосферою книжки та занурює у динамічний квест для вуличних художників.

Вандалізм

(уривок)

— Яке наше завдання тепер?

— Поки не знаю.

Софа поглянула на небо. Світало, тож, певно, була вже четверта чи п’ята година ранку. Дівчина дістала телефон, проте він не вмикався.

— Це ще що таке?

— У мене теж не вмикається, — Сонечко покрутила своїм.

Софа лише кивнула. З одного боку, добре: ні мама, ні Дана не зможуть її дістати, якщо раптом захочуть. Обом вона придумає, що наплести. Але з другого… ця відмежованість від світу відчувалася як щось загрозливе.

Раптом поруч матеріалізувалася Беатрікс. З порталу вона вийшла граційно, на відміну від Софи, ні в кого не врізалася й упевнено трималася на ногах.

— Дами, — жартівливо поклонилася й поправила на собі шкірянку.

Софа несміливо їй усміхнулася, але за мить зрозуміла, що в присутності Сонечка дістати хоч якусь увагу зась. Беатрікс без жодного приховування дивилася лише на світлокосу дівчину.

Несподівано відкрився ще один портал. Софа навіть сіпнулась у його бік — сподівалася побачити Яна або Ваолет. Однак звідти вийшов Малює, тримаючи в руках кілька сумок.

— Дами, — усміхнувся, але з меншим кокетством, ніж Беатрікс.

— Ян і Ваолет вас обігнали, тож для них я вже провів інструктаж. Але всі можуть проходити Квест у своєму темпі, нічого страшного. Отож ви виявили кмітливість і здогадливість, повторили малюнки й потрапили сюди. Я не міг спостерігати за всіма одночасно, але певний, так і було. Інакше химера Межі вас не пропустив би. Тепер буде випробування на швидкість і креативність.

Він поклав сумки на асфальт.

— Забирайте ту, яка на вас дивиться. Усі однакові.

Софа взяла найближчу. Та була доволі важкою та голосно дзеленчала. Розстібнувши застібку, знайшла в ній пляшечку води, трошки печива «Марія» і кілька енергетичних батончиків. І багато балончиків з фарбою. Перейшла на магічний зір — фарба не світилася. Отже, звичайна. Тому балончиків і було так багато. Швидко перебрала пальцями — чорний, білий, основні кольори — червоний, синій і жовтий, кілька додаткових — зелений, фіолетовий, рожевий, жовтогарячий, сірий.

— Я мав би прочитати лекцію про соціальну відповідальність, але в нас не так багато часу залишилося… Тому завдання — знайти незаконне будівництво! Початі стіни, вагончик будівельників чи будь-який зелений будівельний паркан, який вам припаде до душі, і намалювати там… щось креативне. Проте зарахується не будь-який паркан, алише те будівництво, яке нечисте перед законом. Або… щось умисно занедбане. Як-от історичну будівлю просто обносять парканом і чекають, поки розвалиться? Тільки на історичній будівлі не малюйте.

— А завдання так і звучить — щось креативне? — скривилася Беатрікс.

— Ага, — той задоволено всміхнувся, — якщо далі захочете малюванням ще й на життя заробляти, а не тільки стрибати по муралах як ті кози, до вас дуже часто звертатимуться із запитом намалювати щось креативне. Творіть!

— А… А як зрозуміти, що пройшла завдання?

— Так само як попереднє — поруч з’явиться портал. Мала, ти що, уже встигла все забути?

— Малювати треба тільки тут чи на будь-якому зеленому будівельному паркані міста?

— Ну можеш сісти на метро до Троєщини, — гмикнула Беатрікс, — усьо, кеп, завдання зрозуміле. Мала тут може вічно запитання ставити. Робота індивідуальна чи командна?

— Так само як попередня. Можете об’єднатися, якщо хочете.

— Моя леді, — Беатрікс повернулася до Сонечка.

— Яким боком я твоя? — Сонечко закотила очі, але Софа помітила, що цього разу вона вже інакше дивилася на Беатрікс. Не грайливо й легко, як це робила її чорнява залицяльниця, але привітніше. Певно, дівчата встигли перейти на новий етап у спілкуванні.

— Не моя леді, — швидко виправилася Беатрікс, не відводячи погляду від очей дівчини, — чи не хочете цього разу помалювати разом? Уже світає, що довше зволікатимемо, то швидше нас захапають.

— Хто? Довгоносі ж не можуть нас схопити під час Квесту? — перелякано втрутилася Софа.

— Поліція, хто ще, — реготнула Сонечко, — це ж таки вандалізм! Ну пішли вже, — повернулася до Беатрікс, — дамо, — дівчина легко передражнила напарницю, але з дивною грайливістю в голосі.

Софа знала, що означала ця грайливість, і стрималася від думки, що сонце взагалі-то має здатність засліплювати.

Проте Беатрікс задоволено всміхнулася. Розглядати цих двох у Софи забракло сил. Вона схопила сумку й попрямувала до найближчого будинку — зрозуміти, де вона, хоча б за назвою вулиці.

Раптом дівчина помітила перехрестя за рогом будинку. А далі ще одне. І ще одне. Зусібіч були перехрестя, наче хтось розділив місто на акуратні квадрати.

— Поділ! — Софа вигукнула сама до себе й ураз прикрила собі рота рукою — бракувало тільки привернути до себе увагу криком. Вона ж тут зібралася вчиняти вандалізм!

Та де на Подолі знайти незаконну забудову? Тут є безліч пам’яток архітектури, які руйнувалися самі собою або ж із чиєюсь допомогою, десяток будинків, що їх намагалися приватизувати, і звісно, будинок-монстр, але ж не малювати на горішніх поверхах? У такому разі стрибати в портал треба буде з надто великої висоти. Думка про те, що доведеться малювати щось креативне, тиснула набагато більше, але дівчина від неї відмахувалася.

Софа швидко крокувала вулицею та намагалася зрозуміти, що саме обрати. Не писати ж на найближчій понівеченій пам’ятці архітектури «Урятуйте мене!». По-перше, від неї і так небагато залишилося, по-друге, на паркані навколо таких будівель було вдосталь чужих графіті, а Софа добре запам’ятала слова Ваолет. Не обмальовувати ж стіну нового ресторану, у якому весь старий екстер’єр оббили супергламурним і тяжким чорним закосом під цеглу?

— Батька Дани на них немає, — і враз стала як укопана. Батько Дани! Він завжди жалівся на незаконну забудову в Києві. Ще більше — на бюрократію, яка не давала йому, як учаснику АТО, добитися хоч якоїсь підтримки. Завжди дякував, що в нього добре здоров’я, тому поки не надто треба. Але новобудови, у яких він не міг купити квартиру, попри те що стільки років захищає країну, йому боліли. Ще більше боліли, коли були незаконні. Й особливо дошкуляла одна на Подолі…

— Окей, одне я знаю точно, — Софа вже майже бігла, стараючись якомога менше грюкати бляшанками в сумці, — усі дороги на Подолі точно виведуть на Вали, якщо йти достатньо довго.

Дівчина любила цей район: гуляти вуличками, розглядати старі будинки, сидіти в книгарнях, купувати квиток на останні кишенькові гроші в «Жовтень» і довго дивитись якесь артхаусне кіно, яке не до кінця розуміла. Та й чи треба його розуміти? Софа була до такого спрагла. Іноді підбивала на це Дану, але зазвичай ходила сама. Це було як побачення із собою, щоб хоч трохи більше пізнати себе.