На кого сердяться українці та через що бісяться? Як на емоції впливає наше сьогодення? І чому гнів може бути важливим кроком уперед? Соціологиня, доцентка факультету соціології КНУ імені Шевченка, Алла Петренко-Лисак у «Кімнаті гніву» дослідила, через що ми злимося й до чого це призводить.
Питання, яке ми ставимо, коли розгублені: «Чим ми розгнівали богів?», — я хочу замінити на питання «чому боги розгнівали нас?» У ракурсі — чому війна? Чому ми втрачаємо найкращі роки життя? Хтось згубив безтурботне дитинство, хтось — яскраві й бурхливі роки юності, комусь ніколи не знати комфортної зрілості, і дехто не знатиме спокійної старості. Це забрала війна. Війна має чіткого винуватця й агресора — росію. І тоді питання: «чому українці такі злі?» — стає праведно чесним. Бо мають право відчувати цю емоцію. Вона є першим кроком від стану жертви, якою стали, коли на них напали. І не у 2022 році, — а від перших часів поневолення. 2022 рік став точкою гніву. У терапії ця точка важлива, щоб іти далі. Американська психотерапевтка Дженіфер Мулан так говорить про деколонізуючу терапію, що визначає поступ виходу з міжпоколінської травми. Ідеться про те, як сучасне покоління може зцілитись від ментально пригнобленого становища предків. Відповідь: через право на гнів — емоцію реакції на несправедливість, загрозу або розчарування.
У лютому відбулася історична зустріч президентів Володимира Зеленського і Дональда Трампа — та, де питання костюму і вдячності стало руба. Тоді ж відкрилася виставка, на якій представили артпростір «Кімната гніву» авторства мого й мисткині Олександри Клод у межах проєкту «Випадкові події». Відвідувачі простору кімнати могли залишити записки про свій гнів – як таємними записками, так і у відкритий альбом. Здавалося, що гучна подія й наступні два тижні накладуть потужний відбиток на емоції людей. Та попри бурхливі політичні баталії світу ми зібрали рефлексії про гнів українців, які стосуються не лише глобальних струсів.
Ми зібрали півтори тисячі свідчень про гнів.
П’ята частина зазначили джерелом злості «русню», росію, «Пуйло» та Трампа, а ще — українців, які толерують російську мову та російський медіаконтент.
Наступним джерелом гніву є сам факт війни і того, що вона забрала час життя.
Помітно фігурує злість на цинізм світової спільноти, яка заплющує очі й прикривається пацифізмом.
На загал, людей злять люди: суспільство, яке накладає обмеження, і правила, що зв’язують можливість власних рішень і прояв особистісної унікальності.
Одне з джерел гніву — соціальні очікування. Людей сердить, як кажуть популярним словом «токсичність»: у стосунках, у близьких людях і колегах. У цій категорії помітно виразні родичі та батьки, які не здатні підтримувати, але висувають вимоги і диктують власну волю.
І численна кількість нотаток про гнів на самих себе. Люди відверто писали про гнів на власну слабкість, на неможливість зробити рішучі дії й піти від важких та складних стосунків чи ситуацій, змусити себе зробити крок вивільнення. Люди сердяться на себе через власну злість, а декого розізлила сама ця кімната, що змусила їх думати про гнів. Але чимало було і просто роздумів про гнів, його присутність у житті кожного з нас. І вдячність за можливість його випустити, навіть протягом короткого часу перебування в кімнаті виставки.
Ця нетривала антропологія гніву дала можливість вловити нерв життя українців. Так, це думки тільки тих, хто прийшли і залишили свій голос. Та це відчутний масив інформації про стан публіки. Лише загальний перелік факторів гніву дає можливість замислитись над собою та світом, в якому ми всі живемо. Світ, що бачимо таким, у якому немає справедливості, де панує тупість і пихата самозакоханість, світ токсичних відносин та бездушних батьків, сексизму та гомофобії, байдужості та цинізму. Це ситуації, де проявляються хамство, лицемірство, безвідповідальність, зневага, жорстокість, приниження та зрада. Це біль, від якого хочеться кричати. Це безсилля боротися з самим собою, власними слабкостями, але які здебільшого нав’язані зовнішнім оточенням, соціальними нормами та приписами «правильної поведінки».
Як для антропологині, ця інформація створює мені портрет людей, яких об’єднує спільна риса — чутливість до життя, небайдужість до системи і оточення. Можна було промовчати, нічого не написати, піти повз — як це зробила решта гостей виставки (звісно, комусь просто не вистачило часу). Мовчазна більшість залишила свої думки невисловленими. Ми можемо почути лише тих, хто сказав. Ці голоси про важливе. Про те, наскільки цінним є життя, як важливо розібратись із соціальним оточенням і власною присутністю в ньому. Власне, гнів — це стан усвідомлення змін. Ми змінилися. Нас змінила війна. Саме вона є тим вогким і жахливим фоном життя серед смерті. Вона є часом, який убиває людяність, але водночас загострює запит на справедливість та прояв ідентичності. Праведний гнів покоління, яке взяло право на його висловлення.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Роль глядача: що залишається після виставки;
Білі пальта та агресія: як поводитися в соцмережах під час війни;
Українська сракоцентричність. Як народжувалася та виживала наша лайка;
Дулі тикати та сраку показати: як сварилися українці до інтернету;
