Давай копай! Для чого українцям терапевтичне садівництво

Фото: Depositphotos.

Що пов’язує лебедів із шин, картоплю з льоху та ветеранські дерева? Може терапевтичний сад? Такий зараз створюють на ВДНГ. Що це таке та як влаштоване? Кому потрібно та чи потрібно взагалі? Вікенд спитав фахівчинь.

Інна Дацюк, психотерапевтка, практик терапевтичного садівництва

Анастасія:

Військові, які кажуть, що після бліндажів і посадок не хочуть більше ніякого лісу та природи, — мої улюблені пацієнти. Коли ветерани оголошують, що ненавидять природу, я відповідаю, що це абсолютно нормально. Бо природа для них — не спокій і безпека, а місце, де відбувалися травмівні ситуації.

Ми з ними ходимо гуляти в ліс, який для них в першому розумінні є небезпечним, спостерігаємо за деревами, зосереджуємося на поточних відчуттях, а не тому досвіді, який вони отримали. Якщо це правильно подати, то цей самий ліс може зцілити, дати силу, ресурс.

Я проводила дослідження впливу терапевтичного садівництва на військових. Воно показало різницю між пацієнтами, які проходили просто реабілітацію, та тими, хто додатково займався терапевтичним садівництвом. Для тих хлопців і дівчат, які повернулися з полону, де не мали доступу до рідної землі, максимально корисною є садівнича терапія.

Госпіталь «Лiсова Поляна» знаходиться біля лісу, територію здебільшого прибирали саме пацієнти, звільнені з полону, бо вони в цьому вбачали ресурс, щоб відчути, що повернулись до рідної землі, що можуть продовжити жити.

У нашому госпіталі вистачає можливостей, щоб зайняти час. День розписаний щільно, пацієнти геть не скучають. Більшість занять закінчується о 17:00, то часто пацієнти після занять брали сапки, рукавички, щоб попрацювати в тепличці чи на території. Навіть ті, хто раніше ніколи не займався садівництвом.

Коли вони доєднуються до садівництва, їм відгукується. «Ой, боже, я створив це, воно буде жити, і воно буде жити довго». І це для них натхнення. Багато дерев на території посадили хлопці. Дехто казав, що раніше ніколи не саджав дерев, а зараз для них це стало великим бажанням, метою — посадити дерево, як виростити сина чи побудувати дім. У нас ті дерева підписані. Дехто потім просить: «Скиньте фотографію, як там моє дерево поживає. Сподіваюся, скоро до вас повернусь, буду його доглядати далі».

Через рік, півтора приїжджають, навіть психологу, якого раніше не бачили, натхненно розказують: «Оце я садив колись давно». Потім психологи мені розказують, як це було емоційно.

Інна:

Ми зазвичай взаємодіємо з рослинами, щоб виростити та їсти. Засаджуємо тонни бульби, щоб потім збирати врожай. Також вирощуємо, щоб було красиво, наприклад, квіти біля будинків. Недавно ще ставили лебедів з шин. Естетика важлива для українців, нам подобається чепуритися.

Терапевтичне садівництво допомагає відчути себе радісніше, спокійніше, живіше. От що робить терапевтичне садівництво популярним, природа зцілює, і дослідження це підтверджують.

Лада:

Терапевтичне садівництво широко використовується за кордоном у закладах, де люди перебувають довго: лікарнях, центрах реабілітації, будинках, де живуть люди похилого віку, навіть у в’язницях. Є дослідження з цієї теми по Америці, Канаді, Британії, Німеччині. У Європі терапевтичні сади й терапевтичне садівництво отримали великий розвиток після Першої та Другої світових війн.

Існують програми, спеціально розроблені для ветеранів, зокрема активно розповсюджують програми в Британії.

Інна:

Це не просто «піти в ліс, щоб розслабитися». Терапевтичне садівництво — це обережний поступовий контакт із природою, який відбувається тільки тоді, коли людина готова. Працюючи у Львівській обласній психіатричній лікарні та з ветеранами, я побачила: природа — як скальпель, вона може і лікувати, і ранити. Наше завдання — зробити її безпечним середовищем і ефективним інструментом підтримки.

На одному з занять я спостерігала, як людина, доглядаючи за сукулентами, проживала глибоку втрату. Коли всередині все здається неживим, бачити, як щось оживає, стає потужним терапевтичним досвідом.

У Львові внутрішньо переміщені люди, які втратили доступ до своєї землі, приходили працювати в міський сад. Це не лише про вирощування — це про ностальгію за домом, про відновлення зв’язку з корінням. І для цього не обов’язково кудись їхати: я проводжу заняття онлайн, тож можна займатися садівництвом навіть на балконі чи кухні.

Метод відкриває можливості для людей з інвалідністю, особливостями розвитку. Наприклад, можна навчити вирощувати базилік і перетворити це на джерело доходу. Окремо є суто терапевтичний напрям — робота з людьми з ПТСР чи депресивними епізодами.

Лада:

Тому терапевтичне садівництво — це метод, який може бути доставлений до людини туди, де вона знаходиться. Наприклад, у нас є група жінок старшого віку, які хотіли б щось робити з землею, але вони живуть у міських квартирах і не мають такої можливості. Група терапевтичного садівництва могла б з’явитися в парку біля них. Або це було б об’єднання мешканок кількох дворів.

Програми для цих жінок будуть підтримувати їхні добробут, здоров’я та соціалізацію. Соціалізація є однією з досяжних цілей в терапевтичному садівництві. Люди починають комунікувати та сходяться на певних інтересах, коли мова йде про рослини й природу. Це легкий спосіб знайомитися, щоб потім продовжувати спілкування.

Терапевтичне садівництво можливе навіть у лікарнях, де люди прикуті до ліжка і не можуть вільно рухати всіма кінцівками. Тоді на умовному столі декілька людей і терапевт можуть робити активності з рослинами й землею, або навіть без землі, якщо клінічний простір цього не дозволяє.

Якщо це пацієнти психіатричних лікарень, то при закладі можна розбити сад чи виділити спеціальну кімнату в будівлі. Головне — присутність фахівця, який підтримує програму та проводить активності. У нас поки замало фахівців, щоб масово розвивати цей метод.

Анастасія:

У Києві вже з’являються публічні сади, наприклад, громадський «Поділ сад-город» біля Павлівської лікарні. Але там не проводиться заняття, немає терапевтів, які працюють із людьми. Можливо, потім терапевти зможуть користуватися цими садами для того, було б дуже класно.

У «Лісовій поляні» у мене була група пацієнтів з ПТСР, ми робили різні речі. Були терапевтичні прогулянки, ми складали трав’яні чаї, насіннєві кульки, займалися садівництвом, створювали мінісади пам’яті з сукулентів.

Зараз на території «Лісової поляни» є тепличка, клумби, грядки з пряними травами. Хлопці можуть приходити збирати для себе рослини для чаю, працювати в тепличці. Тобто є час, який вони можуть самостійно займатися своїми справами в саду, а є заняття, на яких ми працюємо разом.

Лада:

Це цілорічна активність, займатися можна й у приміщенні. Вона не вимагає великих затрат, лише майстерності й креативного підходу від фахівця, який готує такі програми.

Купили, наприклад, у магазині селеру. Відрізали низ, поставити у воду й спостерігаємо, як вона росте — а вона росте як скажена, якщо не забувати доливати води. Ми можемо бачити цей ріст.

У мене є така вправа: даю собі завдання на тиждень. Дивлюся, як росте селера і щодня маю зробити якийсь крок до виконання свого завдання. Селера росте, я лінуюся й думаю: «Ну подивися, селера вже виросла на сантиметр, а я ще нічого не зробила».

Рослин, які я вирощую з якоїсь частинки, відірваної десь на вулиці, в мене доволі багато. Я бачу їх ріст і фіксую свій паралельно з ними. І отаких активностей, які можна робити з людьми в різні сезони, можу запропонувати багато. Відповідно до народного календаря чи до свят, можна робити активності, які будуть відгукуватися й подобатися.

Інна:

Я працюю з терапевтичним садівництвом упродовж року, часто пов’язуючи заняття з традиційними святами. У нашій культурі майже кожне свято має природний символ. Взимку ми робимо різдвяні вінки — це про тепло, затишок і дім.

Навіть у домашніх умовах можна знайти багато терапевтичних занять: пересаджувати кімнатні рослини, створювати вироби з природних матеріалів чи викладати мандали з круп — гречки, квасолі, сочевиці. Це красиво, заспокійливо й наповнює. І навіть коли за вікном завірюха, можна знайти маленькі дії, які принесуть радість і внутрішній баланс.