Внє політіки. Як жив і будував Патон

Ким був Євген Патон, якій країні служив і чого боявся та чи треба зачаровуватися науковцем? Історик Олександр Вітолін прочитав «Спогади» Патона, створені у співпраці з літератором видавництва «Молода гвардія» Юрієм Буряківським. І розповідає найцікавіше.

Росія у мріях і реальності

Євген Оскарович Патон народився у Ніцці в родині російського консула й відставного полковника. Предки Патона перебралися до Росії за часів Петра I і відтоді вірно служили новій вітчизні. У Ніцці Оскар Патон виховував у дітях любов до Росії, і більшість із них у свідомому віці переїхали туди. Спогади про дитинство Патон при нагоді супроводжував згадками про те, що маєтки батьків були закладені-перезакладені й поміщики не могли їм дати раду.

У книзі є світлина 1892 року, коли Патон відбував «військову повинність» у Київському військовому окрузі. І це найкраща фотографія Євгена Оскаровича. На інших він уже заклопотаний справами вчений. Однак жодної згадки про ті часи Патон не залишив. Тож, можливо, спогади були урізані. Службу в російській імператорській армії в радянські часи люди намагались не афішувати. Певно, тому Буряківський звів усе до «повинності», щоб якось пом’якшити цей момент у біографії.

Щоб компенсувати народження у Франції, батьків-поміщиків і службу в імператорській армії, доводилось часто згадувати любов до Росії. Росію Патон дійсно любив, бо його так виховав батько. Про Росію він мріяв, навчаючись в Німеччині. Тому за кожної нагоди сварив німецьких студентів, які дралися на дуелях, волочилися за дівчатами і пиячили. Німецька професура дратувала Патона тим, що вважала інженерну справу в Росії погано розвиненою та повторенням всього західного. Нарешті Патон став інженером і вже виконав перший проєкт, коли отримав дозвіл стати російським інженером, але за умови закінчити п’ятий курс в Санкт-Петербурзі. Патон погодився.

І ось омріяна Росія стала реальністю. І що бачить Патон? Студентів, які прийшли навчатися лише щоб отримати диплом і влаштуватись на «тепле місце». Інженерів, які за хабар готові змінити напрям залізної дороги, щоб вона обійшла ліс якогось поміщика, або спеціально доводять до затримок і зривів будівництво, щоб зацікавлені сторони розділили між собою штраф за неустойку. Професуру, яка монополізувала в міністерстві право розробляти проєкти і замість творчості в проєктах думає, як виманити більше грошей з замовників. Усі ці хабарники, корупціонери та просто ретрогради в науці не відбили любові Патона до Росії. Але в 1913 році він уже виснажився. У 43 роки почувався старим і хотів звільнитися, аби провести решту років в Криму.

Нова влада

У спогадах Євген Патон не раз маніфестував аполітичність, мовляв, він був із наукою. Схоже, що літературний співавтор побачив привабливість у аполітичності Патона: «Лютневу і ще в більшій мірі Жовтневу революції я зустрів розгублено. Мені здавалося, що тепер неминуче почнеться хаос, повний розвал, і в ньому остаточно загине Росія, оточена ворогами. Жорстокість громадянської війни, що після цього розпочалася, терор інтервентів ще більше збентежив мене. Марилося, що Росії прийшов кінець, що вороги розтягнуть її по шматках. Але на щастя, я помилився. Я бачив, що народи колишньої царської Росії на чолі з комуністами змогли прогнати всіх, хто намагався знову посадити їм на шию владу капіталістів та поміщиків. Уже саме це змушувало мене повірити в сили народу, який я досі погано знав. Я не дуже вірив у те, що в більшовиків вийде щось, але з ворогами Росії вони справлялись чудово. У моїх очах це було успіхом».

За цими словами ховається драма дворянства, яке залишилося під прицілом нової влади. У 1919 році в власному будинку були вбиті брат Михайло Патон разом із дружиною і зовсім маленьким сином. Двоюрідний брат служив у Денікіна, другий — у Скоропадського, потім все-таки перейшов до червоних, але безслідно зник у вирі літ. Можливо, Патон із родиною вижили в ті часи лиш тому, що до них не дійшли руки.

«Міст через життя»

У 1986 році на кіностудії імені Довженка зняли двосерійний телефільм, присвячений Євгену Оскаровичу Патону. Перша серія суворо наслідує друковані спогади вченого, які, схоже, стали каноном: народження в Ніцці, вибір жити і працювати на благо Росії, протиставлення самовідданої роботи інженера ділкам, які на всьому намагаються заробити, вигорання.

Друга серія раптом відволікається від фігури Патона. Зміни влади в Києві протягом 1917-1921 років показані через парадні проїзди кінноти з оркестром. У кадрі навіть з’явився перегорнутий жовто-блакитний стяг. Дали слово не російськомовному аполітичному Патону, а двом українкам, які дають зрозуміти глядачу, що вони проти Петлюри і гайдамак. Через крики про вбитих і постріли за вікном глядач має переконатись у їхній кровожерливості й повірити, що більшовики прийшли до влади в білих рукавичках.

Коли поляки при відступі підірвали ланцюговий міст, Патон вперше продемонстрував хоч якісь емоції і «прокинувся», аби відбудувати міст. Та Патон зрозумів, що новій країні потрібен новий сучаснішиий міст, і взявся за проєктування його.

Закінчується фільм палкою промовою Патона на відкритті мосту, особливо він емоційний, коли лає злочинців, які зруйнували ланцюговий міст. За кадром залишилось, що в 1941 році Червона армія при відступі так само підірвала міст імені Євгенії Бош і п’ятдесят років поспіль всі слухняно говорили, що це зробили німці.

Стаханівці проти зварювання

У 1929 році Євген Патон спостерігав за зварювальним роботами й побачив у них нову технологію, яка може докорінно змінити будівництво мостів і інших залізних конструкцій. У 1934-му вченому вдалося заснувати й очолити Інститут електрозварювання, якому пізніше присвоїли його ім’я. У спогадах Євген Оскарович перестає бути вченим і стає оспівувачем стаханівського руху.

Довгий час майстри ручного зварювання працювали швидше, ніж апарати, розроблені вченими інституту електрозварювання. За хвалебними одами ентузіазму радянського народу забувалася інша сторона питання: робота зварювальників доволі шкідлива, гази, що виділяються у процесі, спричиняють хвороби легенів. Ця робота також призводить до хвороб опорно-рухового апарату.

Тож перемога ручного зварювання над автоматичним засвідчує повну байдужість держави до здоров’я робітників. При нормальній економіці автоматичні апарати вигідні. Але радянським заводам ударна ручна праця вигідніша за нове обладнання, бо вона максимально знецінена.

Все стало на свої місця, коли інститут зварювання в евакуації почав працювати над апаратами для зварювання броні танків Т-34. Виявилось, що зварювальні апарати з Києва заміняють бригаду з 12 майстрів. Тож наука таки перемогла гасла.

Сумні долі конструкторів Т-34

«Мені повідомили, що інструктор, йдучи на обід, дозволив заводському продовжувати за його відсутності зварювання, а той натворив якихось бід.

Через цех до автомату вже біг винний у пригоді. В одну мить він рвонув рубильник на щиті, вимкнув струм. Мотор був врятований, але на ньому згорів лак. Інструктор повернувся до мене, витер мокре чоло і спробував прочитати в моєму погляді схвалення своїх дій.

— Оголошую вам догану за халатне ставлення до роботи, за залишення без нагляду працюючого устаткування.

Він буквально онімів. Я розумів, що зараз спалахне почуття образи, що в цю хвилину, він можливо, вважає мене несправедливою і запальною людиною. І все ж я був впевнений, що поступив правильно.

Через кілька днів ми разом з цим працівником повертались вночі з засідання заводського-партійного комітету, де отримали підтримку. Настрій у мене був добрий, і інструктор це відчував. Момент видався йому підхожим. Знаючи мою нелюбов до передмов, він одразу почав:

— У мене до вас велике прохання, Євген Оскарович. Я давно працюю з вами, ніколи не мав доган. А ось днями… Тож, якщо можна, не записуйте.

— Е-е, ні, батенька, це не можу. Поговоримо про щось інше.

— Але ж я усвідомив свою провину. Я ж не хлопчик… І аварії запобіг сам.

— А вона легко могла трапитись. Даремно мене просите, даремно. Добре ви зараз працюєте, але ні, ні, не можу!

Працівник похилив голову і мовчки йшов поруч зі мною по розбитим місткам-тротуарам.

— Ви ще мені вдячні за це будете.

Через півтора роки цей товариш за моєю пропозицією був серед інших працівників інституту нагороджений орденом «Знак Пошани».

У цій виробничій історії прихований драматичний підтекст. На той час вже давно були репресовані «батько»-конструктор танку Т-34 Фірсов, конструктор двигуна до Т-34 Челпан, директор заводу Бондаренко, був у таборах конструктор Дік, ідеї якого були використанні при розробці Т-34.

Тож розповідь про догану — це була не просто виробнича історія, а історія про догану, яку каральні органи могли використати як привід для репресій. І навпаки, якби Патон пожалів свого співробітника і обмежився усною доганою, то це могли б використати проти нього та звинуватити в організації підпільної організації з метою шкідництва.

На той час вже були репресовані родичі Патона по батьківській лінії, які пішли на службу до Червоної армії. Йому не давали забути про його дворянство, народження у Ніцці, німецьку освіту, родичів, які були за кордоном.

Імена важливі й не дуже

У спогадах Євгеній Оскарович лише один раз згадав Леніна фразою «Після смерті Володимира Леніна і після ленінського призиву в партію комуністів в інституті стало вдвічі більше».

Далі в спогадах про будівництво мосту імені Євгенії Бош вчений жодного разу не згадав її ім’я. Зовсім мало автор згадував Сталіна й доволі стримано, без жодних хвалебних епітетів. Більше покладався на формулу «радянський уряд». Схоже, Євген Оскарович залишався поза політикою і зосереджувався на науці.

Так можна було б сказати, якби в спогадах, які вийшли за правління Хрущова не з’являлося доречно й недоречно прізвище нового радянського вождя. Перший «спогад» відноситься до 1940 року, коли Микита Сергійович очолював Центральний комітет Комуністичної партії України. З цього моменту Євген Оскарович згадує Хрущова постійно — кожну розмову, кожен телефонний дзвінок, кожну зустріч, щоб врешті решт написати: «Приїхав, звичайно, і Микита Сергійович, людина, яка стояла у колиски нашої справи (тобто зварювання), перший її друг і пропагандист.

Згадки про Микиту Сергійовича вибиваються з загального тону спогадів ще більше, ніж єдина згадка Леніна. Звичайно, головним автором цих спогадів був Буряківський або ж видатний вчений згадував Хрущова з його подачі. Як результат спогади про науку, самовіддану працю перетворились на спогади про Хрущова.

«Спогади» Євгена Оскаровича Патона чудово передають його любов на науки. А ще вони ілюструють, як важко зберегти пам’ять про себе для історії, коли влада вважає, що вона має право на монополію на пам’ять.