Відданий та шалений. Як жив і любив Василь Симоненко

Василь Симоненко. Картина: Віктор Клименко. «Портрет Василя Симоненка», 1985

Думки про Василя Симоненка — це щоразу захват і розпач. Талант, молодість, шаленство, завзятість. І така несправедливо рання смерть. Історик Олександр Вітолін зібрав факти про життя поета.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині.

Виховували хлопця дід і мати — Ганна Федоріна Щербань. Василь носив прізвище батька, але його батьки не були одружені, аліментів матір не отримувала. Стосунки сина з мамою були міцними та відданими.

У школі Василь виділявся бідним одягом, вирізнявся гострим розумом і тим, що прочитав більше книжок, ніж його вчителі.

Малий Василь знав творчість Тараса Шевченка так добре, що в розмові з однолітками знаходив привід запитати: «Що сказав би Шевченко?» і тоді читав шевченкові вірші.

Після школи Василь Симоненко поступив на факультет журналістики Київського національного університету. Майбутні журналісти любили грати в лінгвістичні ігри та створювати нові слова.

У 1951 році сусід по гуртожитку написав на Василя Симоненка донос, що він оцінює американського письменника Джека Лондона вище аніж радянського Семена Бабаєвського (лавреат трьох сталінських премій, який оспівував колгоспне життя і сьогодні забутий, на відміну від Джека Лондона). З цього приводу Симоненка викликали для виховної роботи.

Може, саме через це Василь Симоненко вирішив з ближчими друзями зняти кімнату, щоб вільніше дискутувати про літературу й усе, що його турбувало. Суперечки ставали дедалі затятішими і довшими. Хоча умови були такими собі: взимку майбутні журналісти прокидалися задубілі від холоду.

Після закінчення університету Симоненко отримав роботу в редакції на Черкащині.

Деякі свої статті підписував псевдонімом Щербань.

У 22 роки одружився з Людмилою Півторадня. На момент весілля вони були знайомі пів року. Сімейне життя не було щасливим, бо Людмила очікувала від чоловіка заробітків, а не віршів. У пари народився син Олесь.

Коли Симоненку бракувало спілкування, він сідав на «ракету» і мчав Дніпром до київських друзів. Так примудрявся залишатися частиною інтелектуального і громадського життя Києва.

Якось Василя знайшов батько, той пустив його переночувати, нагодував, а вранці сказав, що батько був йому потрібний у дитинстві.

У 1962 році стало відомо про знахідки в Биківнянському лісі. Лесь Танюк згадував у щоденнику: на галявині в лісі хлопчики грали у футбол черепом замість м’яча, ще два черепи позначали лінію воріт. Радянські чиновники брехали, що то рештки гітлерівських жертв. Але Василь Симоненко, Алла Горська і Лесь Танюк зробили все, щоб перевірити чутки про те, що це рештки жертв сталінських репресій, а тоді стали вимагати від чиновників створити на місці трагедії меморіали.

Крім правди про Биківнянські могили, також розкрили правду про захоронення жертв на Лук’янівському і Васильківському кладовищі.

З Аллою Горською Василь Симоненко домовився вітатися: «Слава Україні!» — «Навіки Слава!»

Радянська влада не простила дослідникам викриття. Життя Василя Симоненка і Алли Горської трагічно обірвалися, а режисера Леся Танюка начебто й відправили до Москви, але там він не міг себе реалізувати.

Під впливом побаченого і почутого Василь Симоненко написав вірша «Пророцтво 17-го року», який став знаковим твором самвидаву та актуальний у наш час.

Першу збірку віршів Симоненка тепло зустріли. «Тиша та грім» вийшла у 1962 році, коли поетові було 27 років. Проте, зі слів Івана Дзюби, автор довго не радів і не збирався зупинятись на досягнутому: «Василеве зростання було дивовижне. Пригадується: вийшла перша його книжка. Всі її хвалили, всі захоплювалися, а Василь говорив про неї хіба що іронічно. Він уже не любив її, бо переріс її. Був людиною немилосердно самокритичною».

Авторське прочитання віршів Василем Симоненком збереглось завдяки магнітофонним записам, зробленим Іваном Світличним. Його відцифрований голос ми можемо слухати з 2010 року.

Василь Симоненко не був антикомуністом, але в його записах міститься пророцтво, яке виникло через постійне спостереження радянської дійсності: «Якщо марксизм не вистоїть перед шаленим наступом догматизму, він приречений стати релігією».

Влітку 1962 року Симоненка жорстоко побили міліціонери. Ходили чутки, що це була провокація КДБ. Через це ниркова хвороба Симоненка загострилась, він повільно помирав.

Перед смертю просив радянських чиновників врятувати матір від злиднів: «Звертаюся до вас у трагічну хвилину свого життя — можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнятися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу вас не допустити цього, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантувала її від голодної смерті».

Василь Симоненко помер 13 грудня 1963 року, йому було 28 років.

Після цього його вірші не публікувались у радянських видавництвах протягом 15 років. Його друзі-шістдесятники, які вирішили зібрати гроші на пам’ятник. 4 тисячі карбованців передали родині Василя.

У 1995 році поетові посмертно присудили Державну премію України імені Шевченка.

У Києві у внутрішньому дворику Червоного корпусу встановлено погруддя Василя Симоненка.

У Голосіївському районі є вулиця Василя Симоненка та бібліотека імені Симоненка для дітей.

Вірші Василя Симоненка в наш час лягли на музику і примножили його славу. Спочатку Україна співала разом з Піккардійською Терцією.

Ліричність примножили Сестри Тельнюк.

Працювали з його текстами і рок-виконавці. Гурт Kozak System взяв за основу поезію Симоненка, доповнену лірикою Олександра Положинського, і поклав на музику.