Воювати та творити, вдягнути хор «Гомін» та йти проти системи, якій вірив. Іван Гончар — приклад того, як багато може зробити одна людина, закохана в українське. Історик Олександр Вітолін зібрав цікаві факти про життя Гончара.
Іван Гончар народився 27 січня 1910 року в селі Лип’янка на Черкащині.
Пізно пішов до школи через дитячу хворобливість. Школа стала віддушиною для малого Івана. Особливо йому припали до душі уроки малювання. Весь час щось малював, ліпив, а ще вирізав з буряків і картоплі.
Педагог Максим Коросташ звернув увагу на хлопця й забрав його з собою до Києва. Там Гончар почав навчатися в Художній індустріальній школі. Максим Коросташ працював в етнографічній комісії при Академії наук, поки його не арештували й він не зник безслідно в вирі сталінських репресій.
Максим Коросташ познайомив Івана Гончара з українською інтелігенцією: Оленою Пчілкою, Климентом Квіткою, Людмилою Старицькою-Черняхівською. Вони вплинули на формування особистості юнака та пробудили любов до української народної культури.
Після закінчення школи Іван Гончар шукав себе: вчителював, працював робітником на заводі «Більшовик», мріяв стати кінорежисером, але йому не вистачило на вступ до інститут робітничого стажу (радянські митці повинні були мати дворічний робітничий стаж), тоді вступив до інститут агрохімії, бо там не було конкурсу, нарешті полишив інститут і почав навчатись на скульптора.
Другу світову війну Іван Гончар закінчив у 35-річному віці, у Берліні, у званні старшого лейтенанта — командував взводом зв’язку.
У 1945-му скульптурні композиції Івана Гончара «Гранатометники» та «З поля бою» експонувались на виставці в Відні. Через сорок років його твори не прийняли на виставку до 40-річчя Перемоги, бо митець поставив збереження духовної спадщини українського народу вище волі партії.
Сімейне життя Івана Гончара не склалося. Швидкий шлюб закінчився скорим розлученням.
Гончар всиновив племінника Петра ще за життя його батька. Зробив це, щоб хлопець міг отримати гарну освіту в Києві. Інакше було вкрай складно вирватися з радянського села.
Іван Гончар захоплювався народним мистецтвом, у 1957 році перевів захоплення в наукову площину.
У 1959 році його помешкання стало офіційним власним музеєм. У Радянській Україні було понад сто музеїв, але жоден не представляв українське народне мистецтво так, як це робив Іван Гончар.
У другій половина 20 століття Троєщина, Шулявка, Жуляни, Осокорки, Пирогів та інші околиці Києва перетворювалися з сіл на гамірне місто. Завдяки цьому музей Івана Гончара отримав чимало нових експонатів.
Музей Івана Гончара став місцем тяжіння для шістдесятників.
Гостей заохочували одягати національний одяг, можна було користуватись бібліотекою господаря.
Недержавний музей Івана Гончара поступово став відомий за межами Києва і навіть СРСР. У музеї почали з’являтися гості за кордону. А радянську владу не влаштовували будь-які прояви громадської активності, які відбувались без її контролю. Петро Шелест, один з найбільш українських радянських високопосадовців, дав вказівку примусити Гончара передати колекцію державі.
Гончару погрожували, влаштовували провокації, наприклад, агент КДБ пропонував за експонати з колекції валюту, заборонену в СРСР.
Та для Івана Гончара музей вже став справою життя. Крім того, він виразно бачив втрати і став фіксувати хроніку нищення української культури. І не відмовився від зібрання.
У 1969 році Іван Гончар допоміг народному хору «Гомін» з національними костюмами зі своєї колекції. Виконання веснянок над Дніпром було видовищним і збадьорило український рух.
У хорі «Гомін» співала Ніна Матвієнко. У 1971-му всиновлений Петро Гончар і Ніна Матвієнко одружилися.
А тим часом радянська влада вдалася до утисків. Хор «Гомін» заборонили як «націоналістичний». На полицю ліг телефільм «Соната про художника». Шістдесятників переслідували дедалі сильніше.
Врешті Івана Гончара виключили з партії за пропаганду антипартійних поглядів з національного питання. Для щирого комуніста, яким він був, це стало важким ударом. Але цим гнобителі не обмежились. Митець Іван Гончар разом із партквитком втратив замовлення. Але знайшов у собі сили оговтатись і почати творити знову. Без необхідності узгоджувати творчість став працювати ще більш плідно.
У перший же рік відновлення незалежності України президент Леонід Кравчук дав вказівку знайти приміщення для приватного музею Івана Гончара.
Під музей виділили пам’ятку архітектури — колишню канцелярію генерал-губернатора, що тоді мала адресу вулиця Січневого повстання, 29 (з 2007 до 2010 — вулиця Івана Мазепи, з 2010 до 2025 — вулиця Лаврська, з 2025-го знову вулиця Івана Мазепи).
Але через бюрократію та зволікання Іван Гончар не дожив до моменту офіційного відкриття музею. 18 червня 1993 року митець помер.
Його справу продовжив Петро Гончар, який і став першим директором музею.
Зараз колекція Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» налічує понад 20000 експонатів.
Серед шедеврів народного мистецтва варто виділити зібрання народних картин «Козак Мамай».
У колекції зібрані народні музичні інструменти. Серед творів професійних митців є графіка Георгія Нарбута. А бібліотека Івана Гончара зберігає близько 3 000 українознавчих видань.
Особливу увагу заслуговує видання мистецького альбому «Україна і Українці», до якого ввійшли світлини зокрема й Лівобережної Київщини.
Музей Івана Гончара унікальним чином поєднує старовинні експонати з новітніми технологіями, активний у соцмережах та гуртує навколо себе майстрів та тих, хто цікавиться народним мистетцвом та культурою.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Відданий та шалений. Як жив і любив Василь Симоненко;
Калинове щастя: як кохав та боровся Олег Ольжич;
Літературні дуелі: як звинувачували поетів радянської України;
Дружити з Горською та голодувати за Стуса: життя Надії Світличної;
