Чи знали ви, що в ботсаду імені Гришка просто серед теплиць розташована майстерня художника? Любомир Мартинюк розповів Вікенду, як обрав професію, опинився в саду та знайшов притулок для натхнення.
Від місіонерства до пензля
У дитинстві він ставився до паперу з такою повагою, що боявся зіпсувати, а на уроках малювання не відчував особливого потягу до творчості. Справжній злам стався у сьомому класі. Тоді юнак серйозно готувався стати місіонером і пов’язати життя з релігією.
— Я стояв на колінах і питав: «Господи, ти хочеш, щоб я був місіонером?». Не встиг договорити, як почув усередині впевнений голос: «Ти є художник!» Тієї ж миті прийшло натхнення. Я зрозумів, що хочу бути митцем, який піде туди, де інші боялися, і зробить те, що іншим не вдалося, — згадує Любомир.
У 14 років він залишив музику та гру в гурті, аби зосередитися на вступі до художнього коледжу.


У пошуках радості
Професійна художня освіта тривала дев’ять років. Спочатку навчався в Косівському коледжі декоративно-прикладного мистецтва, згодом — у Львівській національній академії мистецтв. Працював із різними напрямами — від сакрального до монументального живопису, шукав власний стиль. Писав різні сюжети — пейзажі, натюрморти, людей, тварин. Захоплювало, як натура оживає під пензлем і вугіллям, тож міг малювати цілими днями, створюючи по кілька робіт без перерви на відпочинок.
Поки в академічних залах вивчали техніку, він вдивлявся у роботи старих майстрів, намагаючись розгадати секрет тієї «божественної радості», яку випромінювали їхні полотна.
— З часом моє бачення змінювалося, змінювалися й прийоми в малярстві. Я бачив у природі легкість і хотів її передати, а ще — радість. Увесь світ для мене — це ніби портрет, що випромінює любов і віру.



Сад у ролі майстерні
Історія Любомира почалася з малювання троянд у ботсаду у червні. Він приходив туди щодня, незалежно від погоди. І це привернуло увагу працівників саду. Художник згадує, що спочатку це мала бути тимчасова зупинка, але вона триває вже 19 років.
— Працівники саду побачили, як я щодня, в спеку і дощ, пишу троянди. Зрештою запропонували залишати роботи в приміщенні, де зберігають лопати та граблі. Так я поступово став частиною колективу садівників. Вони доглядають рослини, а я їх малюю. Це тривало аж до морозів.
Узимку йому запропонували працювати в оранжереях — писати орхідеї, азалії та камелії. Там Любомир і працював, поки у квітні не отримав власне приміщення — стару теплицю-лабораторію.
— Вона була завалена лабораторним обладнанням і склом, ніби роками ніхто не прибирав. Я поступово наводив лад: малював і паралельно все це розгрібав. Тепер це моя «лабораторія фарб» — місце для інструментів і готових робіт. Але малюю я по всьому саду — там, де відчуваю, що «защемить» і хочеться зупинитись.








Про сад Любомир говорить як про особливе місце, де намагається тримати золоту середину: працювати багато, але не перенасичуватись, щоб завжди залишатися відкритим до нових сюжетів.
Робота без замовлень
Сьогодні художник працює переважно олією. Він переконаний, що митець не має бути лінивим до тонкощів гри світла. Саме через бажання зберегти щирість він категорично відмовляється від роботи на замовлення.
— Я настільки відірвався в живописі, що працювати на замовлення для мене — неприйнятно. Щоб твір народився справді живий і сповнений радості, він не може бути під замовлення. Робіт настільки багато, що люди завжди можуть знайти щось для себе.





Художник не виділяє найважливішої картини — для нього всі роботи рівні. Він легко з ними розлучається, бо вважає, що картини мають жити у людей, а йому досить самого процесу створення.




Сніжна краса
Натхнення продовжує шукати в трьох місцях: у ботсаду та на батьківщині — у селах Солотвин та Валигори. Зараз він завершує серію з азаліями та камеліями, але вже планує новий етап.


— Нещодавно я був заворожений красою снігу, ніби по-особливому відчув його божественність. А зараз не відірвусь від ніжності азалій. Але портрети людей теж просяться народитися в цей непростий час, — розповідає художник.
Його майстерня в саду залишається відкритою для відвідувачів, але про візит варто домовлятися заздалегідь.




Сторінка в інстаграмі.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Синє з золотим. Як дивитися Ван Гога в Києві;
Сонце українського сходу. Чому треба дивитися картини Лимарєва;
Робити магію. Як хімік фотографує Київ;















