Робиш навчальне завдання і бачиш результат на сцені Палацу спорту. За «успішним успіхом» стоять тижні в холодних цехах, зламані машинки та безсонні ночі. Вікенд дізнався, як народилась студентська етноколекція.
Чотири різні «чому»
Шлях у професію починався задовго до подачі документів в університет. Аня Ц. згадує, як в дитинстві перешивала дитячі речі та колготки, щоб одягати дачну кицьку. Сусіди в селі ще тоді пророкували їй майбутнє в моді. До вступу в університет вона переробляла старі речі для себе. Спочатку соромилася носити саморобний одяг, бо бракувало технічних навичок, а згодом вже отримувала купу компліментів.
Анна-Марія Вікторук теж з дитинства мріяла про моду, малювала ескізи та шила одяг для ляльок. Щоправда, до професії прийшла не одразу: встигла повчитися в театральному та попрацювати в інших галузях. Але зрештою повернулася до дизайну, бо впевнена: одяг — це мова, якою ми спілкуємося зі світом.
Ліза Стрибайло обрала системний підхід: після 9 класу вивчала в коледжі технології легкої промисловості, щоб зрозуміти, як «збирається» одяг. Втім, просто знати технологію замало — хотілося втілювати власні ідеї. Тож Ліза пішла вчитися на дизайнерку й тепер мріє про власний бренд.
А для Анастасії Свинобой вибір відбувся легко. Малювання та рукоділля завжди були її головними хобі, а професія дизайнера просто об’єднала захоплення в одну справу.
Не лякатися складної теми
Усе закрутилося навколо університетського фестивалю Tukweek. Це щорічна подія, де студенти створюють образи на осінню тематику.
— Етнонапрям був основним завданням. На «Тиквік» обов’язково має бути хоча б одна колекція, наближена до етно. Мені відгукнулася ця тема, тому як лідерка команди наполягла: працюємо над цим. Етно зараз як ніколи актуальне, а в руках умілих майстрів можна популяризувати народні цінності. Правду кажучи, за це завдання ніхто, окрім нас, не хотів братися, бо доволі складна тема. На мою думку, інші студенти багато втратили, обравши легший шлях, — розповідає Анна-Марія.
Замість того щоб скопіювати музейні зразки, дівчата шукали спосіб поєднати традицію з сучасністю. Анастасія каже, що за основу брали народні костюми, але переосмислювали їх: змінювали форми та деталі, надихаючись актуальними трендами.
Центральною темою стали обжинки — свято врожаю, символ завершення одного етапу й початку іншого. Аня пояснює:
— Нас надихає сакральність цього свята: жінка приймає дари землі, символічно завершуючи старий цикл і починаючи новий. Це час подяки природі, вшанування родючості й усвідомлення безперервності життя, де останній сніп стає символом майбутнього врожаю. Українці здавна шанували землю, її родючість і хліб. І так історично склалося, що саме цей скарб у нас постійно намагаються відібрати — тому в колекції так багато червоного кольору. Якщо створювати етно, то саме з такими сенсами й таким посилом.
Філософію своєї роботи дівчата сформулювали у такий маніфест.
«Золото стиглого колосу. Шепіт вітру в пшениці, що пам’ятає тисячі поколінь. Ми виростаємо з коренів, глибших за біль, міцніших за втрату. Ми — народ, що несе колос навіть у бурю. Ті, хто збирає врожай навіть із попелу. Зіткані з вітру, пшениці, любові й нескореності. І поки росте колос, поки лунає наша мова — ми житимемо вічно».
Ділити голки, нитки та ідеї
Хоча вони шили й раніше, проєкт став першим серйозним іспитом на командну роботу. Раніше кожна була сама за себе, а тут довелося вчитися чути одна одну. Анастасія ділиться: «У кожному образі є частинка кожної з нас, усі ескізи ми докручували та вдосконалювали разом». Ліза додає: «Потрібно було не просто відстоювати свою ідею, а вміти почути інших і прийти до спільного рішення, яке буде найкращим для всієї колекції. Кожна з нас долучалася до образів — не було такого, щоб одна людина відповідала лише за один. Хтось працював над об’ємними формами чи корсетами, інші плели сітки або пришивали бахрому та колоски. Ми все відшивали самі, командою».
Весь час дівчатам допомагав їхній викладач — Кирило Аркадійович Харітонцев.
— Ми радилися з ним щодо ескізів, матеріалів, кольорів. Після першого показу він ще активніше працював з нами й контролював процес. Узгоджували кожну деталь, по кілька разів перешивали вироби й працювали щодня. Він допоміг нам побачити колекцію по-новому, — розповідає Аня.
Роботу в команді розділили так, щоб кожна робила те, що вміє найкраще. Хтось шив основи, хтось вишивав, а хтось робив складні форми. Анна-Марія взяла на себе організацію: стежила за дедлайнами, планами та грошима. Аня займалася моделями, музикою та тим, який вигляд усе матиме на сцені. Перші десять образів для фестивалю відшивали в майстерні Дмитра Білолисого — пʼятого учасника команди.
З етно взяли впізнавані силуети: жупани, чоботи з мішковини та вишивка. Вони дають відчуття спокою та затишку, який приходить після збору врожаю. А дух сучасності додали через масивні корсети та балаклави — останні потрібні для того, щоб глядач не відволікався на обличчя моделей.
Нічні зміни, холод та одна зламана машинка
На все було два тижні. Удень тривали пари в університеті, тому робота над колекцією перетворилася на нічний марафон.
— Ми їхали додому поспати дві-три години, закуплялися мівіною і ковбасою для канапок на нічний перекус, а ввечері збиралися до роботи. Головне було встигнути пошити заплановану норму, бо о шостій ранку спокуса сісти на метро й поїхати додому вже не давала нікому працювати, — згадує Анна-Марія.
Після першого показу робота не закінчилася — почалися доопрацювання, які розтягнулися на три місяці щоденної праці. Дівчата прагнули ідеалу: по три рази відпорювали та наново пришивали колоски до кожного костюма вручну, поки результат їх не влаштовував.
Усе це відбувалося в пік вимкнень світла. Єдиним порятунком був університетський генератор, але той не рятував від дикого холоду.
— Ми шили в пуховиках, мерзли руки й ноги, опалення не було. Це було складно фізично й морально, з’являлися думки все кинути. У нас була лише одна швейна машинка, і та зламана, тому більшість роботи виконувалася вручну, — розповідає Аня.
Для Анни-Марії у цей період пережила досвід надзвичайного занурення: «В певний момент почало здаватися, що мене взагалі не існує поза цією колекцією. Перемкнутися на щось інше було просто неможливо. Але зараз я згадую ті дні з теплом і навіть трохи сумую за тим постійним азартом: “А чи вийде у нас цього разу?”».
Вихід на сцену Палацу спорту
Історія колекції не обмежилася стінами університету. Все змінилося завдяки Людмилі Дихнич, завідувачці кафедри фешн і шоубізнесу, — вона бачила, скільки сил дівчата вклали в кожну деталь, і порадила режисеру премії Muzvar Awards Михайлу Харченку придивитися до їхньої роботи.
— Він був на нашому показі, образи йому сподобалися. Михайло запропонував їх Юлі Юріній. Наші образи масштабні, виразні, сценічні — вони добре підходять до її стилю. Юлі вони теж сподобалися — і так ми отримали можливість представити свою роботу на одну з найбільших сцен країни, — розповідає Аня.
Для виступу потрібно було не просто адаптувати старі речі, а створити нові — для балету співачки. Робота кипіла під час зимової практики в університеті. Ліза згадує, як вони ділили завдання:
— Кожен працював над двома верхами, а Дмитро шив штани для кожного образу, щоб артисти могли вільно рухатися на сцені.
При підготовці до великого шоу дівчата проводили кастинги моделей для етнообразів, щоб ті максимально точно передали настрій колекції. Але найважче було з балетом: шукали баланс, щоб костюми виглядали масивно й ефектно, але при цьому не заважали рухатися.
— Ми працювали над примірками, коригували деталі виробів, щоб вони ідеально сиділи та забезпечували свободу рухів під час виступу. Велику увагу приділяли репетиціям: потрібно було узгодити виходи, рухи моделей і загальну динаміку показу разом із танцювальним номером, — додає Ліза.
Від команди до соло
Після шоу в Палаці спорту дівчата нарешті змогли видихнути й підбити підсумки. Ліза пишається, що вони не здалися на пів шляху:
— Відчуття гордості за те, що ми дійшли до кінця. Коли побачили всі образи на великій сцені разом із танцюристами, прийшло усвідомлення, що праця була недаремною. Образи заграли масштабно і виразно. Приємно чути компліменти від глядачів і розуміти, що це лише початок.
Далі дівчата планують рухатися окремо. Аня пояснює, що робота в команді — це завжди компроміси, а кожній з них хочеться реалізувати власне бачення краси:
— Робота в команді — справа нелегка. Ми всі різні, і наше бачення краси відрізняється. Зараз хочемо сфокусуватися на власному розвитку та спробувати реалізуватися у сольних проєктах. Але ми залишаємося на зв’язку й не виключаємо, що з часом знову об’єднаємося для нового проєкту.
Основна частина колекції не продається, оскільки фактично створювалася як замовлення університету. Проте певні елементи все ж можуть знайти власників.
— Речі з цієї колекції придбати не можна, але ми плануємо продаж костюмів, створених для балету. Також можливе відтворення певних елементів на замовлення. Ми вже дошили вісім образів для танцівників на премію Muzvar і готові до подальших показів, фотосесій та будь-якої співпраці, — підсумовує Анастасія.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Силянки, ґердани та намиста. Як носити та де купувати;
Костюмерна чи скарбниця? Де зібрати образ для зйомки та вечірки;
У вогні народжена краса. Як працює та любить майстриня Таня Федоренко;
