Здається, киянам подобається підтримувати романтичний ореол навколо Врубеля та його трагічної закоханості. Насправді ж геній пережив у нашому місті безліч пригод та почуттів. Тут він був і боржником, і добродієм, і винуватцем скандалів, і творцем шедеврів. Олександр Вітолін згадує про київське життя Врубеля.
Михайло Олександрович Врубель вперше завітав до Києва, коли йому було двадцять вісім років, одразу після чотирьох років навчання у Петербурзькій Академії мистецтв. Молодий художник приїхав на запрошення археолога Адріана Вікторовича Прахова для реставрації Кирилівської церкви. Для культурної спадщини Києва знайомство Врубеля і Прахова стало історичним.
Адріан Прахов регулярно отримував підряди на проведення оздоблюваних робіт. Цю регулярність кияни пов’язували з його дружиною Емілією, яка, за чутками, була позашлюбною донькою графа Мілютіна. Граф та військовий міністр Дмитро Олексійович Мілютін був автором військової реформи Олександра ІІ, а після виходу в відставку залишався членом Державної ради. У 1896 році граф брав участь у церемонії коронації Миколи ІІ.
Була Емілія Прахова донькою графа чи ні, її шлюб був не з щасливих. Річ у тім, що Адріан Прахов був бабієм. Неодноразово після його походеньок Емілія показово йшла з дому або замикалась у кімнаті та грала драматичні мелодії.
Після знайомства з подружжям Прахових Врубель закохався у тридцятип’ятирічну Емілію. А та, хоч і не отримувала від чоловіка належної уваги, ніяк не відповіла на почуття художника. Більшість біографів Врубеля схильні до містифікації його життя. Та й історикам Києва подобається експлуатувати тему безроздільного кохання талановитого художника. Тож Емілії Праховій багато хто відводить роль фатальної жінки. Трагічності цій легенді додають спогади друга Врубеля про шрами на тілі художника від порізів, які той наніс собі сам через нерозділене кохання. Однак схильність до закоханості була однією з рис натури Врубеля, художник скоріш кохав не дружину свого підрядника, а саму ідею закоханості. Можливо, тому Емілія Прахова ніколи так і не відповіла взаємністю на почуття Врубеля, все-таки він був не першим художником в їхньому будинку.
Бажання киян оповити кохання Врубеля до Емілії Прахової легендами і міфами можна зрозуміти. Зобразивши Емілію на вівтарі Кирилівської церкви в образі Богоматері, художник увічнив тим самим її ім’я в історії Києва. Втім, при розписі Кирилівської церкви Врубель увічнив й інших своїх київських знайомих, однак їхні імена більшості сучасних киян нічого не скажуть.
Про те, що закоханість була для Врубеля живильною силою його таланту, свідчить й історія з італійською цирковою артисткою Анною Гаппо. Врубель, побачивши артистку у яскравому вбранні верхи на коні, одразу захотів намалювати її портрет. Художник запросив італійку на вечерю, спустив на неї гонорар, отриманий від Івана Терещенка за картину «Моління про чашу». А потім, повернувшись до себе, за відсутністю чистого полотна почав писати портрет вершниці з цирку прямо поверх вже проданої роботи. Коли Терещенко прийшов за своєю картиною, вибухнув скандал. Біографи нараховують ще два подібних випадки, коли Врубель знищував написані ним картини з метою написання нового жіночого портрета. Пристрасть до Анни Гаппо була такою сильною, що художник разом з її трупою поїхав до Москви.
Ця історія дозволяє висунути версію, що комісія могла не довірити Врубелю виконувати основний розпис Володимирського собору не через його художню манеру, яку «провінційний» Київ не був готовий сприйняти, а через стиль життя талановитого художника. З одного боку, було б приємно, аби тебе зобразили на стінах Володимирського монастиря, як це було з киянами, яких художник намалював у Кирилівській церкві. З іншого ж, опинитися зображеним на монастирських стінах поруч з циркачкою чи іншою коханкою Врубеля, нікому не хотілося. Це ж справжній скандал, причому скандал на віки! Набожність за таких обставин відіграє набагато важливішу роль, ніж мистецькі смаки.
Але саме завдяки такому способу життя Врубель написав для киян стільки шедеврів, до того ж дуже різних. Так, за розпис Кирилівської церкви Врубель отримав солідний гонорар, але через невміння розпоряджатися грошима швидко залишився з вітром у кишенях. Але він вмів бути не лише марнотратником, а й благодійником, і підгодовував артіль художників, які допомагали йому з розписом Кирилівської церкви.
Через такий спосіб життя Врубелю доводилося «шабашити» і розписувати помешкання заможних киян. Однак і ці гроші Врубель так само швидко спускав. Тоді йому доводилося брати кредити. Саме після чергової розтрати і була написана картина «Дівчинка на тлі перського килима», на якій художник зобразив доньку свого кредитора Дахновича. Однак самому кредитору картина не сподобалась, бо його донька була в ній зображена як полонянка у золотій клітці. На щастя Врубеля, картина сподобалась Миколі Терещенку, і той придбав її для своєї колекції.
Від’їзд Врубеля з Києва стає для художника доленосним. У 1896 році в Санкт-Петербурзі він закохується в оперну співачку Надію Забілу, чия доля також була переплетена з Києвом. Хоча представниця українського старовинного роду народилася у Ковно, але виховання отримала в Київському інституті шляхетних дівиць, а її знайомство з музикою відбувалося під керівництвом Миколи Лисенка. Після продовження музичної освіти в Санкт-Петербурзі та Парижі оперний дебют Надії Забіли відбувся у Києві. Про талант оперної співачки свідчить той факт, що, за спогадами друзів, Михайло Врубель спочатку закохався у її голос, а потім вже у співачку. Почуття були взаємними, того ж року Михайло і Надія обвінчалися.
Дружина стала справжньою музою для свого чоловіка. Портрети Забіли-Врубель у театральних костюмах і образах стали вагомою частиною творчої спадщини художника.
У 1901 році подружжя приїхало до Києва, але їхній спосіб життя не давав можливості оселитися тут на постійно. У подружжя народився син Савва.
Здавалося, в житті художника почався новий етап. Але тоді ж у Врубеля почали проявлятись важкі наслідки сифілісу. Смерть сина в 1903 році підкосила художника ще більше. У 1906-му він пише свій останній портрет і втрачає зір. Наступні роки життя Михайла Врубеля повільно згасало. Помер художник у Санкт-Петербурзі у 1910-му, проживши п’ятдесят чотири роки.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Купувати, зберігати, цінувати: історії трьох київських сталінок;
Солодке в законі: факти та байки про «Київський торт»;
Сигнальная ракета: как в Киеве по часам стреляли;
Скарби та привиди київського акрополя: як працює музей історії України.
