Гармати-єдинороги Київського магістрату
Навіщо опівдні стріляти з гармат від памʼятника Володимиру чи з Михайлівської гори? Чому можна прийняти гармату до Арсеналу, але вивезти гармату з Арсеналу вже не можна? Хто був головним київським годинникарем, який годинник був головним і до чого тут стрілянина з ракет і гармат? Згадуємо, як Києву намагалися дати сигнали точного часу.
16 березня 1863 року рівно опівдні над Києвом вперше злетіла ракета, за якою жителі міста могли тепер повіряти точність ходу свого годинника. Але цьому передувала довга історія — подекуди епічна, подекуди комічна.
У січні 1863 р. київський, подільський та волинський генерал-губернатор М. М. Анненков доручив київському цивільному губернатору генерал-лейтенанту П. І. Гессе підготувати пропозиції про введення в Києві порядку одночасного встановлення точного часу на міському годиннику. При цьому за основу слід було взяти приклад пострілу з гармати, встановленої на Приморському бульварі в Одесі, де Анненков у 1854—1855 роках був новоросійським та бессарабським генерал-губернатором.
Розглянувши з міським головою І. І. Завадським різні варіанти, Гессе 13 лютого представив Анненкову намічений план дій:
— міська управа, у вигляді міського обовʼязку, доручає годинникареві, завідувачу також і годинника університетської обсерваторії, або його помічнику «зʼявлятися щодня наприкінці 12 години на призначене місце та розпоряджатися пострілом рівно о 12 годині»;
— витрати на придбання пороху для пострілу гармати повинні належати до міських витрат;
— від артилерійського гарнізону повинен щодня відряджатися у встановлений час артилерист, що вміє заряджати гармату та стріляти;
— для стрільби має бути призначена «одна з тих гармат, які відібрані від міста та зберігаються в Арсеналі»;
— місце для стрільби найзручніше обрати позаду Михайлівського монастиря на горі, вище за памʼятник св. князю Володимиру: воно має ту зручність, що гармата «може зберігатися в сараях монастиря, під наглядом чернечих, і щоразу буде вивезена в задні ворота на місце, де має здійснюватися постріл».
Ця гармата, що намічалася до стрільби, вважалася магістратською і мала свою особливу історію. Пізніше, у 1901 р., про неї та не лише розповів у журналі «Київська старовина» історик генерал-майор О. І. Мердер.
«Восени 1836 р. київський 2-ї гільдії купець Сергій Терехов звернувся до графа Чернишева з проханням клопотати Високе Його Імператорської Величності дозволу на прийняття всепідданіше підносимих двох однокаліберних чавунних знарядь, відлитих, нібито, в 1371 р., що належали Київській думі та були нею щойно проданих з публічного торгу.
Государю Імператору завгодно було наказати місцевому начальству з’ясувати, наскільки насправді древні знаряддя, про які йдеться, чому належали вони думі, і чи немає у розпорядженні міського управління якихось інших рідкісностей, які також призначалися до продажу.
Генерал-губернатор граф Гурʼєв зажадав відомості від губернатора, з повідомлення якого випливає, що коли в 1811 р. громадський будинок міських присутніх місць, що стояв на Подолі, згорів, то на згарищі, серед залізного брухту, знайдені були дві гармати, один незвичайної довжини рушничний стовбур і 600 старих, до вживання непридатних пік: останні були виготовлені в 1806 р. для міських міліціонерів. Понад те, в будинку колишнього війта Киселівського зберігаються ковані та карбовані:
1) фігура Архістратига Михайла зі списом у правиці, яким, за відповідно до години, він ударяв у пащу простягненого біля його ніг дракона; на лівій руці щит з написом «кто яко Бог» (червоної міді 2 пуди 10 фунтів);
2) статуя Богині Правосуддя (жовтої міді 1 пуд 28 фунтів).
Оскільки архів магістрату був винищений пожежею, то ніяких точних відомостей про ці міські реліквії немає.
У 1836 р. представники міста ухвалили: герб міста з вагами правосуддя та «рушничний» ствол, враховуючи очевидну їхню давнину, «залишити без продажу», а гармати й піки продати (перші пішли за 14 руб., другі куплені євреєм Гребенем за 12) . Чому зброю своєчасно не здано до Арсеналу — ні дума, ні магістрат пояснити не могли.
Громадянський губернатор представив Головному начальнику краю про передачу гармат і пищалей до Арсеналу, зі сплатою Терехову витрачених ним грошей; піки запропоновано залишити у покупця на руках; герб і ваги правосуддя зберегти.
14 квітня 1837 р. з Петербурга було наказано оголосити Терехову монарше благовоління; зброю прийняти та здати до Київського Арсеналу. Решту предметів, про які рапортував граф Гурʼєв, міському управлінню зберігати.
Витяг з опису знарядь і ствола, креслення яких зберігаються при справі №444 Поліцейської частини канцелярії генерал-губернатора за 1836 рік:
1) Гармати калібру 1 дюйм, канал і камера циліндричні. Стінки ствола в дульній частині 1 дюйм 1 лінія, в торелі 5 дюймів 8 ліній. Довжина, без винграду, 2 фути 4,5 дюйми.
На казенній частині однієї, нижче фризів, що відокремлюють затравку — число 1371; цифри опуклі, завбільшки 7 ліній, «але воно не повинно означати рік вилиття зброї», бо в XIV столітті, після введення у вжиток пороху (в Росію вогнепальну зброю ввезли німці в 1389 р. за Дмитра Донського), не могли відливати подібних знарядь із дельфінами, цапфами та дотриманими у всіх частинах розмірами.
2) Залізний восьмигранний ствол, з «хвостовиком», довжиною 7 футів 10,5 дюймів; калібр 1 дюйм; стінки у казенній частині 2 дюйми 7,5 ліній, у дулі 5,5 ліній.
При затравці на бічній частині є полиця з виїмкою для насипки пороху. По довжині ствола на трьох верхніх гранях у трьох місцях нарізки для зміцнення ствола — у верстаті на нижній грані 3 скоби з наскрізними дірками. Цапфи від дула в 3 фути 6 дюймів. На верхній грані yf відстані 1 дюйма від «хвостовика», тавро, подібне до тих, що зустрічаються на турецькій зброї».
Ось одну з цих гармат-реліквій передбачалося застосувати для сигнальної стрілянини. Але начальник штабу військами Київського військового округу генерал-майор О. Ф. Ган 17 лютого повідомив про заперечення проти використання гармати запропонованим способом, коли її щодня слід було вивозити з сараю. До того ж писав він, «гармату, яка належала колись місту та взята до Арсеналу, з Арсеналу вивезти не можна». Тому Анненков доручив Гессе погодити з київським комендантом, щоб постріл робився з валів фортеці, а витрати за порох ставилися на рахунок міста. У результаті було визначено, що постріл робитиметься зі Спаського бастіону Печерської фортеці.
Але 22 лютого міський голова Завадський повідомив Гессе, що швейцарець Целестин Верле, завідувач годинника університетської обсерваторії та власник торгівлі на самому початку Хрещатика, «погоджується зʼявлятися щодня наприкінці 12 години до прапора на Спаський бастіон для призначення часу пострілів тільки не пострілів відпусткою йому 180 руб. сріблом на рік на витрати на проїзд щодня до зазначеного місця». Щоправда, 26 лютого Гессе повідомляє Анненкову, що годинникар просить на наймання візника вже трохи менше, до 150 руб. Крім цих грошей, кожен постріл, на який потрібно 3 фунти пороху, обійдеться разом із ґнотом і мішечком до 85 коп. срібних, а це досить відчутно. Щоб уникнути такої витрати, Гессе пропонує «постріл у фортеці замінити сигналом на Михайлівській горі ракетою, вартість якої не перевищує 54 коп. срібних. І куди годинникар являвся б безоплатно».
2 березня генерал-губернатор Анненков погодився на сигнал ракетою, і губернатор Гессе відразу ж його поінформував: «Оскільки з теперішнього числа буде пускатися, за огорожею Михайлівського монастиря, щодня о 12 годині ракета з пострілом для перевірки жителями свого годинника, я доручив зобовʼязати всіх годинникарів, щоб вони повіряли свої годинники за зазначеним сигналом і не вели б час за своїми хронометрами». Одночасно Гессе написав керуючому Київською єпархією єпископу Серафиму, просячи його розпорядження, «щоб годинник на Лаврській дзвіниці та на інших, де є годинники, були повірені за сигналом».
Усе, здавалося б, налагодилося. Але розглядаючи кошторис витрат Києва на 1865 р., міністерство внутрішніх справ визнало за необхідне з метою економії виключити 197 руб. 10 коп., що відпускалися на сигнал перевірки часу. У звʼязку з цим генерал-губернатор О. П. Безак, який замінив Анненкова, переведеного в січні до Петербурга, розпорядився 6 травня 1865 р. подачу ракетного сигналу скасувати, що і було виконано.
Минуло майже 100 років, і у квітні 1952-го Київський міськвиконком ухвалив рішення «Про організацію в місті служби часу». Для цього на виготовлення розмовного годинника та встановлення їх на АТС було виділено 50 тис. руб. (за рахунок зменшення асигнувань на пристрій перукарні на Хрещатику, 25). Рада Міністрів УРСР ухвалила рішення та зобовʼязала «ввести в дію годинник, що говорить, 1 вересня 1952 р.»
Читайте также: По киевскому времени: 10 самых интересных часов столицы;
Калина, звезды и футбол: 10 лет цветочных часов на Майдане;
С астролябией под звездами. Современный мастер старинных приборов;
