Із монументом і Малевичем: як війна змінить музеї

^{Виставка «Україна — розп’яття» на тему російсько-української війни
в музеї Другої світової війни}

Чому тризубу не місце на щиті Батьківщини-матері? Чи слід вважати Рєпіна та Малевича українськими художниками? Яким має бути музей нашої армії? Вікенд розпитав про це мистецтвознавицю та музейну експертку Катерину Липу.

Про Батьківщину-мати

— У мене вже алергія на питання про неї. Пам’ятаю, як ненавиділи кияни цю споруду ще на етапі будівництва. Дуже боялися зсувів, там же близько лаврські печери, історично найцінніша частина Лаври.

За радянських часів Батьківщиною-матір’ю її називали лише в радянській пресі та на всяких урочистостях. У житті ж язик не повертався так називати. Казали на неї по-всякому: Залізна баба, Тітка з ножичком, Відьма з лисої гори, Лаврентіївна, Леонідівна.

Радянська влада ще з тридцятих років, коли Київ став столицею Радянської України, намагалася знищити історичний ландшафт міста. Свого часу планували в центрі спорудити грандіозну урядову площу, поставити там величезну статую Леніна.

Тоді планам завадила війна, а після неї влада повернулася з ідеєю цього монумента, причому головним було — зробити вище лаврської дзвіниці. Наявні технології дозволяли будувати на пагорбі, страшно уявити, скільки рідкого скла туди закачано.

Задане в опитуванні Дії питання від Мінкульту, чи не замінити радянський герб на щиті тризубом, здивувало. Це ікона радянського стилю, яскравий радянський символ. Як можна розміщувати там тризуб? Звісно, запропонувати таке опитування легше, ніж проводити системну інформаційну кампанію.

Треба визнати, що чіпати її не можна. У дев’яностих вже звучав такий популістський заклик, але тоді хоча б робили якісь розрахунки. От і визначили, що вібрації від демонтажу монумента можуть сильно зашкодити Лаврі, яка, між іншим, є пам’яткою ЮНЕСКО.

Про музеї старі та нові

Також там розташований важливий музей: Україна мала багато втрат у Другій світовій війні, і це потребує висвітлення. А тепер там знаходиться ще один, відносно новий музей, трохи попсовий, але дуже популярний. Перш ніж вести дитину чи приїжджого гостя в академічний історичний, раджу сходити до Музею становлення української нації.

Зараз багато різних музеїв роблять виставки та експозиції, присвячені війні. Зібрати все в одному місці нереально. У кожного музею є свої цікавинки та технічні особливості. Ви знали, що у нас є чудовий музей Збройних сил? Він невеликий, але свого часу вони робили цікаві виставки. Звісно, хотілося б, щоб це був масштабний проєкт, як військово-історичний Королівський музей армії в Брюсселі, — з ангаром для літаків різних часів, танковим двором, колекцією середньовічної зброї.

А може запланований колись музей Революції Гідності тепер трансформується в музей, який висвітлюватиме весь період від Майдану до нинішньої війни. Звісно, музейники збирають що можуть, тягнуть експонати, фотографують руїни, документують побачене.

*^{Виставка «Україна — розп’яття» на тему російсько-української війни в музеї Другої світової війни}*

Я працюю в Музеї історії Києва, який має доволі велику колекцію образотворчого мистецтва. А наші художники зараз дуже активно працюють з темою війни. Я написала тим майстрам, чиї роботи хотілося б мати в колекції музею. Зрозуміло, що в жодному київському музеї зараз немає експозиції. Щось сховане, найцінніше відправлене на захід країни. Але така задумана виставка покаже й роботу київських художників, і впишеться в майбутню експозицію, присвячену війні, поряд з опаленими книжками та уламками снарядів.

Про вкрадені скарби

Як було з реституцією нацистської Німеччини? На пошуки розпорошеної Дрезденської галереї запустили радянського мистецтвознавця Леоніда Рабиновича (до речі, киянина), щоб відшукав найцінніші скарби. Потім він написав про це дуже цікаву книжку. Знайдене вивезли до Радянського Союзу.

Згодом Дрезден опинився в складі Німецької Демократичної республіки, яка знаходилася під впливом СРСР. Тоді зробили красивий жест: влаштували пафосну виставку та віддали експонати галереї. А скільки всього не віддали? Інша справа — наслідки Другої світової для українських музеїв. Не секрет, що далеко не всі експонати поверталися з евакуації, частина так і залишилася десь у Росії.

Німеччина пройшла через денацифікацію, покаяння, тож німці з розумінням повернули майже все награбоване. Якщо Росія розвалиться, відбудеться якась депутінизація чи інший подібний процес, то у нас будуть шанси щось забрати. До того ж у світі заведено, що реституція розповсюджується лише на переміщене в ході конфліктів 20 століття. Як буде зараз, ми не знаємо.

Маю великі сумніви, що навіть коли ми переможемо та повернемо Крим, вдасться повернути картини Айвазовського з кримського музею. Не кажу вже про давніші речі, як найкращі мозаїки Михайлівського собору, які у нас відібрали ще у 1930-ті.

*^{Мозаїка, вкрадена з Михайліського собору}*

Про ревізію митців

Оскільки ми були колонізованою нацією, то все своє маємо берегти. Я була в багатостраждальному Чугуєві, в чудовому музеї Рєпіна. Там взагалі не виникає питань, українець він чи ні. Ясно, що він людина імперії, продукт імперських часів, але від радянської влади він втік до Фінляндії. А ми й сьогодні постійно юзаємо його запорожців.

У нас з’явилася дослідниця Малевича — Тетяна Філевська. І вона з усієї сили на всіх майданчиках багато років б’ється за те, що Малевич — український художник. Він виріс у Києві, викладав у нашій академії. Що він наш, я зрозуміла ще в роки перебудови, коли в Москві вперше зробили його величезну виставку. Мене вразила робота «Селянин». Я подивилася дату створення й усе зрозуміла — 1933 рік. Мабуть, кожен українець розуміє цю картину. Тому навіть коли він жив в Росії, залишався нашим. Дуже шкода, що не назвали його ім’ям аеропорт. Тому я за те, щоб всіх берегти й кричати на весь світ, що це наше.