Нацопера у війну та після: вкрадений танок і світові гастролі

У статті використані фото, надані Національною оперою

У Національній опері України розповіли про дерусифікацію репертуару та вкрадений росіянами танок, про глядачок у спідній білизні та намір поборотися за Чайковського. Вікенд розпитав артистів і хранительку архівів про колишнє та сучасне.

Прима-балерина Наталія Мацак 24 лютого мала танцювати в балеті «Баядерка». Натомість артистка, як і всі мешканці Києва, прокинулася від вибухів російських бомб. Спершу просто не вірила в те, що відбувається, розповіла Наталія. Відчула розгубленість, страх.

— Спочатку не розумієш, треба бігти чи стояти. Ми з чоловіком (Сергій Кривоконь, прем’єр балетної трупи театру) вирішили стояти, бо не розуміли, куди можемо бігти. Багато людей, які поїхали в перші дні, досі бояться повертатися. Після першого найсуворішого місяця в Києві ми все ж таки поїхали з країни. Наступні два місяці провели в Мілані, де виступили в кількох гала-концертах у театрі Арчімбольді.

Українські артисти зараз максимум уваги приділяють просуванню нашого мистецтва на європейському та світовому рівні. А головне для нас — донести до європейців правдиву інформацію про те, що відбувається. Ми дуже хочемо, щоб про нас не забували й не втомлювалися підтримувати Україну.

Війна вплинула на репертуар усіх театрів країни та загалом на всю індустрію балету України. Не всі можуть зараз працювати, тому артисти балету вимушені докладати максимум зусиль, щоб зберегти форму, зберегти себе в професії.

Частина трупи Національної опери перебуває за межами країни, відповідно поки що театр може давати тільки невеликі програми. Крім того, існують зрозумілі заборони та вимоги воєнного часу стосовно проведення вистав, наприклад, обмеження кількості глядачів у залі, час початку спектаклю та інше. Також театр відмовився від вистав на музику російських композиторів.

Віктор Іщук, прем’єр балетної трупи театру та балетмейстер-постановник балету «Широко заплющені очі», підтримує дерусифікацію репертуару, але готовий поборотися з росіянами за Петра Чайковського.

— Не тільки Національна опера, але й інші національні театри країни вирішили повністю відмовитися від російського репертуару. Під час агресії Російської Федерації проти України ми не можемо виконувати твори російських композиторів і хореографів. На жаль, мало хто у світі знає, що Чайковський має українське коріння, а танок у «Лускунчику», який весь світ вважає російським, в партитурі композитора записаний як український.

Ба більше: на той час композитори Російської імперії не сприймали Чайковського як свого композитора, тому більшу частину життя він прожив за межами Росії, багато своїх творів створив в Україні. Сподіваюся, ми зможемо повернути історичну справедливість і відстояти Чайковського, якого Росія колись приватизувала. І у світі балети Чайковського будуть звучати з часом не як російські, а як українські.

Відчинені кав’ярні, магазини, театри повертають людей до життя. Я радий у цей час мати змогу представити балет, в якому є постановником і виконавцем. У спектаклі використана музика Фредеріка Шопена та Йогана Себастьяна Баха. Головна ідея полягала в тому, щоб зробити музикантів частиною вистави. Струнний квартет увесь час знаходиться на сцені, стає ще й живою декорацією для спектаклю. У роботі я надихався фільмом Стенлі Кубрика «З широко заплющеними очима». Тут вкладено багато ідей і залишено багато недомовок, глядачам пропонується додумати, відчути, пережити.

Хранителька театрального архіву та екскурсовод Нацопери Лариса Тарасенко розповідає, як відновлювалося театральне життя Києва після Другої світової війни.

— Німців погнали в листопаді 1942-го. Деякий час театр стояв порожнім, артисти навіть чергували тут вночі. Співачка Олександра Ропська розповідала: коли разом з іншою артисткою вночі сиділа в директорській ложі, то побачила, як по краю сцени біля рампи біжить нахабний пацюк. Директорська ложа в театрах — це зазвичай ложа, найближча до сцени.

Жінки кинули в нього чимось, що під руку потрапило, пацюк стрибнув назустріч. Артистки злякалися ще більше, смикнули завісу. Із запорошених драпірувань їм на голови посипалися пацюченята. Тобто поки в театрі не було нікого — ні німців, ні наших — господарями там почувалися пацюки. Причому оселилися не де-небудь, а в директорській ложі.

^{Світлина зроблена у листопаді 1943-го. Регулювальниця Г. Опенько керує рухом транспорту на перехресті біля Оперного театру}

Нарешті артисти повернулися до Києва з евакуації. Між репетиціями ходили розбирати завали на Хрещатик, потім готувалися до вистав. Зрештою восени 1944 року почався сезон. Сезон відкрився «Наймичкою», яку поставили в евакуації.

Німці вивезли дуже багато цінного для театру, вже за кілька років після перемоги знайшли частину майна, що належало театру, в маєтку якогось барона. Дещо вдалося повернути. Було непросто працювати в той час, ноти артисти возили із собою.

Цікавість до всього радянського у світі різко зросла після війни. З п’ятдесятих років почалися гастролі, обмін між різними містами. На п’ятдесяті-шістдесяті (так званий період відлиги) припадає розквіт гастрольної діяльності. У репертуарі з’являється сучасна українська музика. У 1946 році поставили «Лісову пісню».

Для післявоєнного часу характерні курйозні ситуації, наприклад, коли до театру приходили дами в «трофейних» пеньюарах. Просто жінки не знали, що це білизна, сприймали це вбрання як вечірнє. Загалом жінки вдягалися в той період неймовірно яскраво.

Упевнена, що можна провести певні паралелі. Уже зараз ми спостерігаємо сплеск цікавості до української культури в усьому світі.