Вони створили будівлі, мозаїки, панно, вплели таємні знаки у свої роботи. Щось ми вже втратили, щось вдалося врятувати. Вікенд завітав на виставку «ПроЗорі» в Українському домі й розповідає про що вона.
Екскурсію виставкою провела кураторка Олена Грозовська. Вона ж раніше зібрала відому виставку, присвячену творчості Алли Горської. «ПроЗорі» — це розповідь про культових київських художників Федора Тетянича, Валерія Ламаха, Аду Рибачук і Володимира Мельніченка (АРВМ), Флоріана Юр’єва.
Про кого йдеться
Герої виставки — п’ятеро художників-монументалістів. Вони сформувалися в 60-х, реалізувались і створювали найяскравіші проєкти в 70-х, 80-х. Шістдесяті роки були про щирість, у сімдесятих мистецька мова ускладнилася, а художники стали йти в певну внутрішню еміграцію. Вони виконували монументальні державні замовлення, але розробляли власні системи знаків.
Трагічний тандем
Володимир Мельніченко й Ада Рибачук багато років працювали над створенням Стіни пам’яті, а на початку 80-х влада наказала знищити її, бо твір не відповідав канонам соціалістичного реалізму.
Цей дует також розробляв власну систему знаків.
Натискайте на фото для збільшення
Сакральна геометрія
Валерій Ламах працював над своїми схемами кілька десятиліть. Шукав ключ, який дозволить пояснити мистецтво загалом.
Творець тарілки
Флоріан Юр’єв найбільш відомий як архітектор літаючої тарілки на Либідській. Юр’єв був синестетиком, міг бачити звуки й чути кольори. Тож розробив кольоро-музичну систему, щоб переводити звук у колір, а колір у звук. У «Тарілці» мав з’явитися світло-музичний театр.
Творці виставки спробували частково відтворити задум Юр’єва в залі на другому поверсі.
Перший перформер
Федір Тетянич, він же легендарний Фрипулья, — не лише художник, артист, філософ, а й творець перших перформансів у нашому місті.
На День Києва він постійно виходив на Андріївський узвіз у химерних костюмах. Деякі з тих образів представлені на виставці. Кожен, хто зустрічав тоді Тетянича, вже не міг цього забути. Так він став феноменально вільним в авторитарному суспільстві.
Роботи в Києві
Вестибюль і ресторан «Хрещатика»
Наземний вестибюль станції метро Хрещатик розробляв Юр’єв з архітектором Анатолієм Добровольським. Оздоблювали новим тоді матеріалом — керамічною плиткою. Цю ж плитку використали в оформленні ресторану на другому поверсі.
Для роботи залучили команду монументалістів, серед яких був Валерій Ламах. Вони створили кілька цікавих мозаїчних панно для цього ресторану. Згодом панно знищили за невідповідність принципам соціалістичного реалізму.
Автовокзал
Новаторські мозаїки автовокзалу створили Мельніченко-Рибачук. Героєм сюжетів став блакитний автобус, який проїжджає крізь ілюстрації та панорами Києва. На виставці побачимо ескізи до цієї великої роботи. Усі панорами впізнавані, від моста Патона до іподрому.
До цих робіт також виникли питання. Впливовий художник Василь Касіян очолив критику, розгромні статті з’явилися в пресі. Ледве вдалося зберегти мозаїки від знищення.
У наш час автовокзал отримав нового власника. І тут бачимо рідкісний приклад вдалої співпраці бізнесу, громади та митців. Власник відродив мозаїки: залучив художників, запросив Володимира Мельніченка для авторського нагляду. Тепер на автовокзалі можемо бачити цю прекрасну серію.
Київський палац дітей та юнацтва
Це нетиповий проєкт, адже будували Палац піонерів, а Мельніченко й Рибачук відмовилися від піонерської тематики та створили серію панно за мотивами народного мистецтва. Мабуть, уперше в історії вітчизняного мистецтва вони звернулися до спадку Марії Примаченко. Вийшла жива, цікава, незвичайна для радянського мистецтва робота.
Тарілка на Либідській
Силует тарілки став однією з візитівок Києва. Це сміливе рішення архітектора Флоріана Юр’єва. Зараз будівля спотворена, поглинута торговельним центром. Шкода, що ми, кияни, дозволили цьому статися, адже цей проєкт на рівні тогочасних світових, з іншого є унікальним.
Він написав кілька світло-музичних творів, свого роду світлові симфонії зі своєю логікою та значенням. У тарілці був театр на 500 місць і світловий орган, де мали звучати ці твори.
Герб Києва
Довго Київ не мав власного герба. У 1965 році оголосили конкурс на його створення. Юр’єв працював над ним разом зі скульптором Борисом Довганем. Вони використали елементи з давніх гербів Києва. Юр’єв додав стилізоване зображення квітучого каштана. Каштанове суцвіття стало неофіційним символом міста.
Парк пам’яті
Ада Рибачук і Володимир Мельніченко працювали над ним з 1968 до 1981 року. Це Парк пам’яті на Байковому кладовищі. За задумом він складався з так званого храму Неба, залів прощання, власне крематорію та великої підпірної стінки, яка була оформлена величезним циклом горельєфів. Пара розробила власну технологію створення цих горельєфів.
Вони подорожували Україною, були на Буковині та Поділлі, всюди вивчали обряди, які там збереглися. І ці знання реалізували в проєкті про життя, пам’ять, відродження. Стіна Пам’яті працювала не стільки як об’єкт мистецтва, а як поштовх до трансформації внутрішнього світу. Тобто людина мала проходити повз цей твір і змінюватися внутрішньо. То була революційна ідея для української монументалістики.
Закінчилось усе трагічно: комісія заборонила твір, протягом трьох місяців його заливали бетоном, нищили. Лише декілька років тому, коли був ще живий Володимир Мельніченко, митцям вдалося зорганізуватися та відкрити частину горельєфа від шарів цементу.
Хочеться вірити, що з часом вийде відреставрувати та звільнити всю Стіну Пам’яті.
Комплекс на Берестейському проспекті
У цієї роботи Ламаха цікава історія: у плановому радянському господарстві не завжди все йшло за планом. Багатоповерхівки мали торцями виходити на проспект. Тож група художників отримала від держави замовлення — створити панно для житлового масиву.
У 1960-х встигли зробити лише дві мозаїки: «Симфонія праці» й «На захист миру». А тоді з’ясувалося, що перед цим комплексом будують торговельний центр, і він перекриє цю панораму. Тож роботи зупинили. Відновили їх в 1980 році перед Олімпіадою. Ламаха тоді вже не було в живих, і комплекс дороблювали інші художники, тому він став таким еклектичним, різностильовим. Ескізи мозаїк представлені на виставці.
Клуб «Ровесник»
У монументальних роботах Федір Тетянич багато працював з карбуванням. Це популярна у 1960-1970-х техніка, зокрема використовувалася й на побутовому рівні — майже в кожній квартирі були такі роботи. Карбування — це виготовлення малюнку чи напису на металі за допомогою тиску, надання необхідного рельєфу.
Побачимо ескізи до однієї з перших робіт Тетянича — 1971 рік, композиція «Музика» для клубу «Ровесник». На жаль, панно не збереглося, залишилися лише кілька ескізів.
Завод художнього скла
Ще одна важлива робота, в ній митець чи не вперше використовує різні матеріали. Згодом таке змішування стане його візитівкою.
Для цього художника не існувало поняття сміття. Він вважав, що будь-який предмет можна використати художній матеріал. Це ми бачимо в ескізах, створених для заводу художнього скла. Зараз там меблевий магазин, але панно закрите. Принаймні ми знаємо, що воно існує, хоч і не знаємо, в якому вигляді.
У цьому творі Тетянич поєднав різні техніки, наприклад, використав відходи від виробництва скла.
Цікавий факт: коли він працював на заводі скла, був свідком, як працівники починали співати під час роботи. Тоді він написав пропозицію перетворити підприємство на театр-завод. Мовляв, працівники можуть бути акторами, як ми зараз сказали б, імерсивного театру. Цей жест відтворює авангардний пафос 1920-х років, вважає кураторка виставки.
Роботи Тетянича
Перформанси
Можемо назвати Тетянича першим перформером України. Практики перформансу він почав задовго до 1990-х. Образ дивака робив невразливим, наприклад, він приходив у костюмі інопланетянина на засідання художньої ради.
Але історія з дев’яностих є ключовою для Українського дому. Тоді Тетянич виганяв звідти дух Леніна. Відео збереглося, нехай і поганої якості. Але відвідувачі побачать це дійство на екрані.
Це був особливий момент: вже закінчилася історія будівлі в ролі музею Леніна. Але там все ще стояв величезний Ленін. Тетянич заніс всередину купу сміття та влаштував такий собі міський шаманізм з розкладанням цього сміття.
Монумент для Майдану
Робочі замальовки для монумента на Майдані Незалежності теж пов’язані з перекодуванням. Ідея була фантастична! Уявіть: на Хрещатику було одночасно три Леніних: пам’ятник Жовтневої Революції з Леніним, статуя в нинішньому Українському домі та пам’ятник біля Бесарабки.
У 1991 році демонтували монумент на Майдані Незалежності й оголосили конкурс на новий монумент незалежної України. Художники створили 40 проєктів монумента. Проєкт Тетянича не схожий ні на що: він пропонував встановити величезну біотехносферу. Це його особливий концепт — капсула, в якій людина може врятуватися у випадку фатальної катастрофи на землі. Звісно, цю концепцію не прийняли.
Адреса: Український Дім, Хрещатик, 2.
Виставка триває до 29 червня.
Вартість квитків: 120 гривень — повний, 50 гривень — пільговий.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Мистецтво двох облич: що дивитися в майстерні Ади Рибачук і Володимира Мельніченка;
Дружити з Горською та голодувати за Стуса: життя Надії Світличної;
Людмила Старицька-Черняхівська: маловідома героїня українського відродження;
Блогерка старого Києва: про сирени, блатних та американську їжу;
