Блогерка старого Києва: про сирени, блатних та американську їжу

Перейменування вулиці Юрія Смолича на вулицю Докії Гуменної пройшло непомітно. А якби сто років тому існували соцмережі, Докія точно стала би зіркою! Історик Олександр Вітолін пропонує уявити: в 1922 році вона приїхала до Києва та почала вести власний блог.

Франко замість інтернаціоналу

Чомусь мені дали в Таращі відрядження до КІНГу (Київського Інституту народного господарства). За кілька днів після мого приїзду вже й відбувся вступний іспит. Письмовий — написати про творчість Івана Франка. Усний — з політграмоти. Що таке двохзполовинний Інтернаціонал? Хто були його творці?

Про Плеханова чула я вперше, невтямки було мені, що є такий на світі. А як я могла знати щось про двохзполовинний Інтернаціонал, коли й перших двох не уявляю собі? Ще й третій Інтернаціонал є? Ой, біда! Провалилася! Напевно! Ніяких політграмот у Ставищах не було. Замість неї, ми співали «Не пора, не пора, не пора».

Із страхом і тремтінням пішла я довідуватися до КІНГу про свій провал на іспитах. Коли вийшло інакше. У списках, вивішених на стінах КІНГівських коридорів, я прочитала, що приймальна комісія на підставі моєї письмової роботи передала мене до університету без іспиту. І так я — гоп! — уже стала студенткою Київського університету. Тільки — основного курсу. Це був такий підготовчий курс, бож молодь перла до вишів з підготовою різного калібру, — сільська, вояки, отакі зелені, як я, ну, і непмани…

Перші враження

Взагалі, у Києві я була дуже ображена байдужістю людей на вулиці. Ідеш — і ніхто тебе не бачить, наче нема тебе. Смішно було б вимагати, щоб кожен, як у селі, казав тобі «добридень», але… навіть не сковзнуть по тобі поглядом, так наче на порожнє місце дивляться, наче крізь тебе бачать… Отаке саме й на основному курсі. Не краще, а може ще й гірше. На вулиці хоч був більший простір. А тут зібралися в одній авдиторії півтори тисячі людей і творять одне збірне лице, а всяке особисте, взагалі, згубилося.

«Березіль»

А все ж якось вдалось мені побувати на одній виставі. Це була історична вистава театру «Березіль» в постановці Леся Курбаса (і чомусь ще й Лазоришака?), «Гайдамаки». А я того не знала, що це епохальна вистава, тільки дуже цікаво було мені, я аж горіла на своїй гальорці від цих небачених ще досі конструкцій, хорових речитативів, — якийсь новий Шевченко!

От закінчилася вистава, — то й іди вже додому, це ж із театру ім. Заньковецької на Васильківській скільки то треба йти до Шулявки. Ні, я не можу відірватися, ось ще трохи та ще трохи, це ж на сцені овації, привітання, промови. Аж ось коли входить у мою свідомість, що я бачила не абияку буденну виставу, а таку, що кладе рубікон між старим побутовим театром і новим, революційним. Поруч Леся Курбаса славлять і якогось Лазоришака, — при чому він тут? Я не знала тоді, що це був просто партійний комісар, який уможливив виставу, але бачила без думки, що він тут — пришийкобиліхвіст.

І так, нерозважна, досиділа я до кінця, — та тоді згадала.

Тепер уже дванадцять, — як це я додому дійду? Ітиму за людьми, може якось добіжу. А люди, що вийшли з повнісінького театру, скоро десь порозтавали. І я сама. Страшно! Це ж уночі, всюди повно вуркаганів, а мені йти через Галицький базар, де вони юрмляться, сплять поміж ятками.

Чистки «нетрудового» елементу

Нові знайомства й приятелювання почалися під дверима комісій, що чистили пролетарське студентство. У мій лексикон почав уже входити цей новий досі термін. Це крилате слово почало пурхати на зборах, у оголошеннях, у комісіях. В цілому всі ми були пролетарське студентство, але кожен мав ще своє, недоступне для чужого ока. В анкетах всі були пастухи, батраки, робітники, незаможні, бійці червоної армії, активісти, висуванці… Хто як міг, так маскувався. «Непачів», правда, видко було зразу (Непачі — підприємці НЕП — «нової економічної політики», що впроваджували у 1920-х роках). Вони й трималися окремо: чистенькі, випрасувані, окраватчені, виплекані, в кожного є папа-мама, «квартіра» в центрі міста, забезпеченість, а головне — готовність відкупитися, себто платити за право навчання, аби не викинули.

Щораз ставало для мене зрозуміліше те, чого я, вступаючи, не передбачала: в пролетарському вузі можуть вчитися тільки ті, що мають відрядження від своїх організацій: діти вчителів, робітників, незаможників. Нетрудовий елемент, всякі там попівни, офіцерські синки, діти поліцаїв чи куркулів, торгівців — нещадно викидаються з пролетарського вишу. Інша справа — діти мануфактуристів… Якщо маєте чим заплатити, то вас терплять, а то й дадуть змогу закінчити. Тому всі мають якісь відрядження. А я? Я не маю вчительського стажу, щоб помахати членською карткою профспілки вчителів. Що я?

Найголодніші роки

Це там перетерпіла я найгірший голод у свойому житті. Привезені з дому харчі дуже скоро пройшли, — та й що я привезла? Хліб, цибулю, гречану крупу, якої не було на чому зварити, не було де. Цукор — хоч бери та лижи його. Я так і робила, лизала цукор і крупу, щоб втишити голод. Муку я міняла в пекарні на хліб, але й це минулося. З дому не було більше нічого чути. …

З наближенням весни й весною я зовсім охляла і вже не розуміла, що на лекціях читали професори. Ходила — ледве волокла ноги. Ото й тільки, як прийду у неділю до Коберників, та нагодують.

І я вчилася — нікому не робити собою клопоту. Дивитися на вітрини, повні ласощів — і казати: я нічого цього не хочу! Одежа? Я можу ходити у спідниці, перешитій з мішка — і так добре, іншої не хочу. Нема взуття? Буду ходити боса. Он же бачила я на Володимирській мистецтвознавця Бутнік-Сіверського, елегантно зодягненого у білий бездоганний костюм і босого. І я спробувала «на босяка», але це не те, що в Жашкові на мʼякому чорноземі. Київський брук скоро наробив пухирів на голих підошвах, — то я цю ідею занехала. А все ж памʼятаю себе: весна, я сиджу в спідниці з мішка, боса під Володимирським собором проти сонця на східцях і вишиваю. Це я брала у артілі «Кустарспілка» роботу — вишивала якісь «ламбрикени» полтавським швом. Платили мало, дуже мало. З того часу я зненавиділа вишивання і вже більше ніколи не бралася до нього.

Як я склала іспити тієї весни — не знаю. Якимсь понад-зусиллям. Я вже була така виснажена, що ні на що не мала сили. Але іспити я склала і стала студенткою першого курсу літературно-лінґвістичного факультету.

Допомога американців

Ця їдальня була на вулиці Леонтовича і там в час обідів вистроювалась довжелезна черга, що доходила аж до бульвару Шевченка. Щасливі посідачі картки діставали безкоштовно обід. А ще були нещасливі, вони чекали, поки вся черга з картками перейде, тоді може що залишиться і впустять кілька осіб. Обід — суп, котлета з квасолевим гарніром, какао. Всі ці продукти були даровані від Американської Допомогової Організації, АРА.

Американська допомогова організація не тільки годувала пролетарське студентство, але ще й присилала одежу та взуття. Якось не памʼятаю нічого з одежі, либонь, вона до нас не доходила, бож одежа тоді була найбільшою міновою цінністю. Але взуття — памʼятаю дуже! Це ж була найдошкульніша точка у всі часи мого доамериканського побуту. Або підошви з мотуззя, або саморобні матерчаті «лодочки», або босоніжки, що своїми пасами викладали початки ґуль на суставах. То не диво було накинутися на американські дари. Але, гай-гай, жадні їхні черевики не підходили.

Блатні безпритульні

А одночасно Київ був наповнений безпритульними, які звалися блатними, або вуркаганами, урками. Вони спали в каналізаційних люках, на базарах у ятках, були в неймовірних лахах, зарослі, в сажі, брудні й агресивні. Вони нападали в темних провулках, грабували, роздягали, — тільки й чуєш про це. Ці діти війни вже повиростали і перетворилися в небезпечних мармиз. Часто бачиш такого бевзня-велетня у лахмітті, що стоїть посеред вулиці й горлає: «Я голоден! Я голоден!»

З часів розрухи й переходу влади з рук у руки залишилися ще пісеньки, що тоді співалися на базарах і що вважалися блатняцькими. Ось ця:

Ципльонок жарений,
Ципльонок варений,
Ципльонок мілий, дараґой,
Єво поймалі, арестовали
Вєлєлі паспорт показать.

Я не совєтскій, я не кадетскій,
Я пєтушіний комісар…
Ципльонок варений, ципльонок жарений
Ципльонок тоже хочет жіть…

Оце ж я йду над вечір через Галицький базар, несу на плечах клунок із харчами, а одна така «ципльонок»-дівчина підскочила до мене і каже, що вона мені допоможе нести. Я не прийняла допомоги. Тоді вона, як хлопець-бандит, бʼє межи очі, а сама тягне клунок. Якось я не дала їй вирвати, вона втікла.

Знайшла кого грабувати! Я сама такий самий голодний «ципльонок».

Перейменування по-радянськи

А яке захопливе було видовище, коли перейменовували Київський університет на Інститут народної освіти! Раптом оголошено було загальні збори всіх студентів у тій найбільшій 16-й авдиторії. Авдиторія вже тріщить, нема де сісти. Голова зборів — Барунша, поруч неї сидить Качура. Натанзонша, голова студкому, виголошує промову, що от раніш до університету входив медичний факультет, а тепер це окремий Медичний інститут, то нема вже потреби в університеті. Тому студентська громадськість і оці збори ухвалюють перейменувати університет на Інститут народної освіти. Треба тільки піднести руки — і ухвала є.

Е, не так просто!

Перший виступив Григорій Косинка, студент першого чи другого курсу, і сказав, що це перейменування — акт КОЛОНІАЛЬНОЇ політики. Москва, Ленінград мають свої університети, чому не може мати Київ? Це хочуть уже звести нас до статусу глибокої провінції. За цим почали виступати й інші студенти, — якщо їх питають про це, виявом чого і є оці збори, то вони глибоко не погоджуються з такою деградацією славетного Київського університету з цілим рядом заслужених імен у науці… А найцікавіше виступив Антоненко-Давидович. Всі вже нагострили вуха, стала наелектризована тиша, всі знали гостроту й красномовність цього промовця, його логіку, дотепну сатиру, оцей нетерплячий рух руки, щоб підгорнути з лоба непокірне пасмо чуприни, тонку усмішку при тому… Тільки довго говорити йому не довелося, бо відразу встав Качура й відібрав слово, мовляв, ви не наш студент (Антоненко-Давидович був студентом КІНГу, прийшов на допомогу). Як тільки це Качура сказав, — почалися свисти, крики, вигуки, вся зібрана маса загула й загорлала.

— Хай говорить! Дайте слово!

Створився такий хаос, що взагалі нічого не можна було розібрати. Щось кричав Качура, хтось стягав із подіюму і виводив геть Антоненка-Давидовича, щось у цім гармидері белькотала Барунша… Нарешті, знайшли вихід: Барунша оголосила, що збори закриваються, всі можуть розходитися. Фактично — зірвані. Так і стали ми студентами ІНО, хоч резолюції на зборах не було ухвалено.

Життя в монастирі

Ця кімната у Михайлівському монастирі не була кубучівська (КУБУЧ — комиссия по улучшению быта учащихся/комісія з покращення побуту учнів), а в окремому корпусі, що звався архиєрейським. А по-друге, в одній недоруйнованій великій кімнаті самовільно оселилися ці хлопці з Театрального технікуму, щось із десяток їх. І ото туди запрошував Руденко Василину, а Василина сама не наважувалася, то умовляла мене йти з нею. Треба зважитися. Не буде вже платні за хату.

Та кімната, де жили хлопці, тільки одна й була придатна до мешкання в архиєрейському корпусі. Вона вся була в деревʼяних чудових різьбах — стеля, стіни. Була це, мабуть, приймальня архиєрея, бо з неї йшли двері у залю-церкву. Правда, тепер це вже не була церква, а покинутий червоноармійський клюб чи казарма. Навіть ще дух солдатський не вивітрився. Від образів і іконостасу залишилися лише слід, а натомість на стінах були понамальовувані ультрамарином велетенські червоноармійці у гострокінцевих будьонновках. Картину занику розкішної колись церкви, що сяяла золотом образів у мерехтінні свічок, доповнили діри там і там, де вийнято вже деревʼяну різьбу. Наче вибиті зуби… Словом, тут усе ще віяло бурею революції.

Решта приміщень архиєрейського корпусу мала ще зруйнованіший вигляд, це тільки ще ця одна кімната існувала. Нам поставили ліжка біля вікон, а хлопці всі скупчилися біля «буржуйки» в протилежному кінці. На «буржуйці» варили куліш, то й ми разом із хлопцями його їли. Варили на отих чудових витворах різьбарського мистецтва, що виламували із стін та стелі церкви. «Нам ще надовго вистачить», — казав Руденко, поглядаючи на дорогу різьбу стін і стелі цієї кімнати.

Сусідка-повія

Пожили ми там трохи, — коли приводить Василина якусь дівчину. Це — повія, — прямо сказала Василина. — Вона вчиться в Театральному технікумі, але не має де подітися, живе на вулиці. Нещасне створіння! Може, як ми її пригріємо, вона стане на чесний шлях. Жалко її. Ще таке молоде, а вже на вулиці. Сирота. Вона дуже мучиться, що повія.

Валя ця справді була ще дуже молода, просто підліток, з блакитними, повними провини, очима. Голосок її був тихий, ніжний. Я не протестувала проти такого доповнення нашої спілки, хоча не стільки була перейнята ідеєю перевиховання загиблої молодої душі, як захоплена Василининою шляхетністю.

Наша «вихованка» була ще бідніша за нас, то ми ділили з нею кандьор і галушки та дещо з нашої одежі. Так вона з нами й перейшла до іншої кімнати. …

Але в нас у кімнаті витав важкий сопух, гніт, якась моральна мряка чи що. І це йшло від Валі, таке щось гниле, злочинне, хоч вона ніколи не говорила про свої справи. Вона, очевидно, свого ремесла не кидала, це було видно по її очах — злодійської кішки — та деяких натяках. В хвилини каяття вона намагалася відібрати собі життя, але якось дивно: тупою фінкою колупала й гупала в грудну клітку, де мало бути серце, або в скроню. Надокучило вже й Василині. Помітили, що вона дещо підкрадає, — десь поділися мої книжки, ще щось… Сказали їй забиратися. І що ж! Відразу очистилось повітря в кімнаті, легко й приємно стало, — а то висіло в повітрі щось моторошне, гнітюче, нестерпно похмуре й важке. А вона ж поводилася чемно, з милою усмішкою, з тихим словом, не мала брутальної зовнішності, крім одного: була дуже неохайна.

Пожили ми який тиждень самі, приходимо до хати з лекцій — нас обікрадено. Замок на дверях зломаний, з мого ліжка здерто ковдру, у Василини пропала одежа. А ще сказала Василина, що з її корзинки вкрадено золоту десятку, яку їй мама дала на чорний день. То я не знала про десятку, а та повійка пронюхала! Отак Василині віддячилася!

Навчальна протиповітряна тривога

Третій курс в ІНО. Це вже останній рік. Мені вже ІНО була більша «дома», як сама «дома». Тут і постійна хата, оця в Кубучі 19-а кімната, і бібліотеки, і довжелезні коридори ІНО-університету, навіть з отим кривим старим швайцаром, що був сам частиною цього будинку. Був це солдат ще царської служби, на одну ногу припадав. Особливо комічно виглядало, як у місті заходила пробна протиповітряна тривога. Гудуть сирени, міліція заганяє «граждан і гражданочок» у підворіття, щоб на вулицях не було ні душі. Тоді й наш швайцар шкутильгав коридором, калатав дзвоником і вигукував: — Сполняй тривогу! Сполняй тривогу!

Блощиці

На Думській площі був якийсь третьорядний готель, то тепер він обернений на приміщення Кубуча. Ото там Василина й кімнату мала. Покищо, була сама, то я в неї перебула, поки прийшов час їхати на працю. Але яка це була мука! Коли надходив вечір, то всю постелю обсипали блощиці, і рятунку від них не було ніякого. Вже придумали від них оборонний пояс: ми стелилися на підлозі і постелю оточували рівчачком води — не перелізе через воду. То хитрі вороги-кровососи вилазили на стелю і звідти падали на нас.

Старою дівою бути не соромно

А вільно і з сподіванням, що зрозуміють, ой, як рідко доводилося говорити! Вже мені остогидло оце постійне питання, де не зʼявлюся, особливо серед жіноцтва: — Чи маєте чоловіка? — Ні, не маю! — Бі-ід-на! — А я зовсім не бідна, мені не в голові мати чоловіка, коли я таку велику битву проваджу за місце в літературі. Всі думки мої на це скеровані, а не на полювання за чоловіком. Чому б ні, зрештою, якби чоловік був із такими якостями, які мені дозарізу потрібні. А так… Заміж, аби в ярмі?.. Ні! Література моя пристрасть змалку!

Ну, як же ти такій молодиці це витолкуєш?

Мама моя не хотіла заміж аби заміж, тільки тоді така доба була… Зрештою! Всі бояться оцього страшного: СТАРА ДІВА. Хай! Я не бачу в тому жаху, це забобон. Щоб протиставитися цьому «жахові», я чи не з того часу, в 25 років, уже почала сама відрекомендовуватися: — Я — СТАРА ДІВА!

Чи є в тому сором?

Брак точності

Я щиро хотіла бути в пролетарській сімʼї. З такою думкою і з газетою, де була промова С. Косіора, пішла я восени до обласного партійного комітету на Думській. З проханням, щоб мене послали на київську фабрику робітницею. Незабаром я ввійшла у фабрику «Точприбор» з відрядженням у руках. Шулявка, Керосинна вулиця.

Мене призначили у цех годинників, дали чорного хвартуха, що вдягався на обидві руки і застібався ззаду, як плаття. Поставили мене в кінці довгого стола до «січкарні», себто малої різачки, що сікла штифти. Я стала робітницею першого розряду. Робота відразу видалась мені нудною й одноманітною, але бачу — в другому кінці стола такі ж самі робітниці в чорних хвартухах складають з тих усіх частин, які виходять впродовж стола, будильники. Може й я колись дійду до цієї кваліфікації?

При цьому столі роблять самі жінки під керівництвом майстра, що колись був приватним годинникарем, а тепер, як прийшов загин усім приватним кустарям, опинився на цій фабриці. Він не дбав. Запивав немилосердно і часто на роботу не приходив. Не знаю, як із іншою продукцією цього цеху, але будильники виходили всі браковані — не йшли. Але їх робили далі, — надіялися, що навчаться. Нікого не турбувало, що виходить самий брак. Це ж у Києві вперше розвивається виробництво будильників.

Не «прилаташєся» — не поїж

Ось чую, наш бухгальтер з тонким лицем інтелігента просторікує: «Мені кажуть, що селянин мій ворог, а який він ворог, коли носив мені в хату кури, яйця, масло?» В їдальні, де ми були прикріплені і теоретично мали б діставати під час перерви обід, не було нічого, крім вінегрети, але щоб добитися до неї, треба було стояти в довгій черзі і часом уже не достоятися… Абож — «прилататися» (це там серед робітників почула я це слово, відповідник до російського «примазаться»), хто вміє.

Господарство довіряють тільки куркулям

На Аскольдовій Могилі було якесь кроляче господарство, потрібно сторожа, там була й хата для сторожа. Який тато був радий! Відмінився, став почувати себе людиною, а не «позбавленим права голосу нетрудовим елементом». Як тяжко бути упослідженим, парією!

— Тепер усі хазяї поробилися сторожами, — приказував він.

— От, як то воно так? Щоб глядіти соціялістичне господарство, то нікому не довіряють, тільки куркулям…

Провінційний застій

Тоді саме Київ переживав застій і все глибше поринав у провінційне життя. Ніякої індустрії в Києві не розвивали, ніяких будівництв. Що почато до війни, — заростало травою і ліском, як от у моєму сусідстві на Левашівській. Пояснювали це тим, що Київ — осідок реакційної дрібнобуржуазної стихії, а от Харків — повний динамізму і нових революційних сил. Інше пояснення: Київ дуже близько до кордону і тому нема потреби розвивати тут індустрію.

Як не голод, то холод

Дрова й взуття — найболючіше місце в усі мої київські роки. Щоб дістати дрова, купити, треба було мати талон. Тоді з тим талоном десь добиратися до дровʼяних складів, доставити, скласти в подвірʼї, порубати, звідти носити до хати, топити грубу… Оця мені груба! Як знаю, що о пʼятій треба топити, то вже зранку нічого іншого не можу думати. Але це ще прекрасно. А от коли нема дрів!

Чи можна загрітися одним пеньком? Так! З якихось попередніх дрів у мене залишився пеньок, якого не можна було розрубати. То як уже зовсім замерзала, я бралася його рубати. Порубаю трохи — пенька не розрубала, а вже й зігрілася.

Гартування поневолі

Другий спосіб від холоду — обтирання. Мої кількаразові запалення легенів, сухі й мокрі плеврити десь там у грудях обзивалися час-від-часу і я тоді ходила до поліклініки. Одна лікарка порадила мені, замість мікстур, чудовий засіб: холодне обтирання. Рушника з суворого полотна вмочити в воду кімнатної температури, трохи підсолену, викрутити й цим рушником обтиратися. На вибір — вранці чи ввечорі. Я її пораду здійснила — і справді! Загартовує! Я налічила собі чотири користи з обтирання. По-перше, після обтирання стає не холодно. По-друге, зміцнює силу волі, бо часом так не хочеться, холодно, — а ти обтирайся! По-третє, дійсно цим обтиранням позбулася кандидатства в туберкульозники. По-четверте, після обтирання стає весело, бадьоро, працеохоче. Дякую й сьогодні тій лікарці. Все життя я обтиралась вранці (як була змога), навіть у таборових бараках, коли на деревʼяних стінах стояв білий мороз.

Подаяння

То ясно ж, що до МК (міський комітет) письменників щоденно сходились не тільки поговорити, пограти в шахи, побачитися, а й довідатися, чи є що нового в «подаянії» (тогочасний дотеп). Бо не тільки хлібна картка. Ще час-від-часу приходила новина, що в такому-то закритому розподільникові (знов нове!) буде видаватися «пайок», скажімо, 2 кілограми крохмалю, 1 кілограм цукру, 1 кілограм драже. В МК роздають талони. В певний день на певну адресу, з чорного ходу у двір приходили письменники з «тарою» (опаковання не «полагалось») і ставали в черзі. «Нащо мені цей крохмаль?» — запитував Плужник, але брав. Усі брали. Можна винести на базар, продати й купити молока…

Але продукти часом привозилися в МК письменників, своя спеціяльна Продуктова комісія забирала з бази. Тут ця сама комісія ділила, вирішувала кому скільки вділити, залежно від ваги письменника. Списки вивішувалися на дверях при вході до залі. Тоді починалося хвилювання, незадоволення, уїдливі репліки… Пригадую, як бігала, всім скаржилась Наталія Горова, перекладачка (дружина Антона Харченка):

— Касяненковій дали 300 грам масла, а мені тільки 200, а я ж більша письменниця, ніж вона, і стиль у мене кращий! Я маю доробок! Я буду діяти, я не покину цього так!

Крім масла, привозили бісквіти, оселедці, драже, — що вдасться вирвати. На жовтневі свята і на перше травня «пайок» був просто багатий: крупа, цукор, масло і навіть кавʼяр (кетова ікра).

Ці «дари» (за дуже дешеву оплату) діставали всі члени. Але Ле і ще дехто (таємниця. Може Качура?) діставав ще й «академічні пайки», легендарно багаті, по півтора пуди вагою, а в цих півторах пудах були балики, кавʼярі, шоколяда, шинка, масло та такі делікатеси, що нам і не снились. Воно, звичайно, не все поїдалося, частина його йшла на чорний ринок. Всі це робили. Що «давали» — брали, а з того частину несли на Басарабку, щоб було за що викупити «пайок».

Крім того, члени партії (Ле, Щупак, Шабльовський, ще хтось) були прикріплені до їдальні Обкому партії на Думській, де за дуже дешеву ціну діставали ситі обіди із «свінимі отбівнимі». Це в той час, коли з селянських горищ вимітали під мітелку не тільки хліб, а й послід, щоб село вмирало, в той час, коли з села розбігалися хто куди міг, а хто не міг, то пухнув во славу соціялізму і падав у могилу.

Все це пригадати дуже важливо, бож ці подачки від влади були причиною і приводом вчащання членів до МК, — щоб не проґавити, може що дають. Так виглядало життя в київській письменницькій організації в ті роки (1932-34).

Навіщо вічне життя без вічної молодості

Якось так вийшло, що я вже й зовсім перейшла із Наркомздоровʼя до інституту Богомольця. Була там секретарка, Антоніна, з манорією першої господині. Вона ревно пильнувала свого секретарства, то я поза науковими конференціями не дуже мала що там робити, хоч була нібито під її владою. Ото тоді мала я нагоду спостерігати самбго знаменитого академіка Богомольця. Інститут тоді працював над випродукуванням сироватки продовження життя. Але сам Богомолець не дуже то був зразком для реклями цієї чародійної сироватки. Зморщений, як мавпа, похилий. Дивлючись на нього, я мимоволі думала: «Нащо мені таке продовження життя? Випродукуйте сироватку безперервної молодости».

Голод 1933-го

А на вулицях голодні селяни молили: ЇСТИ! Особливо памʼятаю того діда у добротній кереї, з бородою, тим подібного до дядька Явдокима Кравченка. Стояв навколішках посеред Лютеранської, там, де вона горбом спадає вниз, і благав: — Змилуйтесь! Дайте хоч шкуриночку! Я ж вам возив хурами! — А люди йшли вгору і вниз, отупілі від цих видовищ, байдужно обминали…

То ж був рік найжахливішого розгасання голоду, жнива смерти. Виморочні села… В газетах «жіть стало лучше, жіть стало вєсєлей», а залізничні станції облягали вошиві, з клунками селяни, що здолали виповзти із села і кудись їхали світ-за-очі. Моторошні чутки з села просочувалися, але переказувалися пошепки. Письменники вже не їздили у творчі відрядження, а тільки довірені члени партії, такі, як Косарик-Коваленко, із «спеціяльними завданнями». Міста були острівцями серед моря голоду…

Столичний статус

Вистрілила електрично новина: столиця переходить у Київ!

Про це вже давно говорили, але ніхто не вірив. Київ, бачите, близько кордону, тут не розвивають ніякої промисловости, тут нічого не будується, стоять недобудовані навіть ті доми, що були початі перед війною. Київ став тихий, навіть авто рідко побачиш… Москвичі називали Київ «бальшая дєрєвня». А киянам так і добре.

Замріяні зелені вулиці, повітря чисте, з Дніпра до нього весь час пливе річний озон. У неділю — будь ласка, без особливих транспортних труднощів — вже й на тому березі, вже й пляжся собі на Трухановому острові, чи йди далі в плавні, там серед рукавів Старого Дніпра знайдеш нерушену красу природи… Це не те, що Харків. Вічні вітри, пилюка, нема чим дихати. Київська розкіш ніколи не може перестати вабити. Кращого міста нема в світі!

І от — факт! Київ — столиця.