Людмила Старицька у віці 14 років
У розмові про українське відродження згадують Лесю Українку, Михайла Драгоманова, Михайла Старицького. Утім, значну роль у національному відродженні зіграла Людмила Старицька-Черняхівська — письменниця, критикиня, активістка. Освітня платформа «Культурний Проект» і Музей видатних діячів української культури провели лекції про Старицьку-Черняхівську, а Вікенд записав найцікавіше.
Дитинство та юність
Матір’ю Людмили була рідна сестра композитора Миколи Лисенка, хрещеною — дружина Драгоманова Людмила. Про свої дитячі роки донька Михайла Старицького писала так:
«Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями із сповитку».
У дитинстві Людмила разом із сестрою Марією відвідувала перший український дитячий садочок при господі сестер Ліндфорс. Пізніше, в гімназії Ващенко-Захарченка публічно відстоювала українську ідею. На уроці російської літератури аргументовано обґрунтувала думку, що «Слово о полку Ігоревім» — це твір української літератури, а не російської, як тоді вважалося. За це Людмила отримала погану оцінку, але думкою не поступилася.
Справжнім здивуванням і захопленням для Старицької стали гастролі української трупи під керівництвом Марка Кропивницького. Він був частим гостем у господі Старицьких, і сестри Старицькі були в нього закохані. Кропивницький посватався до Марії, якій на той момент було 15 років, але отримав відмову.
Утім, театр приніс у життя Людмили Старицької не лише захоплення. З часу, коли Михайло Старицький очолив першу українську професійну трупу, Людмила Старицька стала фактично головою родини. Хоч формально діти були під наглядом бабусі Ольги Єреміївни, саме Людмила взяла на себе турботи про виховання сестер і брата, домашні обов’язки, житлові та фінансові питання. Розуміючи, що матеріальний стан родини погіршився, вона навіть намагалася сама заробляти.
У другій половині 80-х років Людмила почала писати. Одним із перших драматичних досвідів стала містерія «Новий рік», яку вона написала для постановки при господі Миколи Лисенка. Він став для Людмили головним вчителем української. Микола проводив заняття з підростаючим поколінням, давав диктанти й був доволі вимогливим. Навіть інколи доводив племінницю до сліз.
Людмила Старицька була активною учасницею літературного об’єднання «Плеяда». Самі учасники об’єднання «Плеядою» не називали, жартома казали «Наша література». Під час засідань об’єднання Людмила познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Черняхівським.
Шлюб вони взяли в 1896 році, хоч батьки Людмили були категорично проти. Особливо негативно ставився до майбутнього зятя Михайло Старицький. Але згодом стосунки налагодилися, оскільки за фахом Олександр Черняхівський був медиком і з часом став відомим у Києві лікарем. У 1900 році у подружжя народилася єдина донька Вероніка Черняхівська — майбутня письменниця та перекладачка.
Початок 20 століття для Людмили Михайлівни був трагічним — пішов з життя батько, її найбільший друг і наставник. Людмила була для нього інтелектуальною та духовною підтримкою, займалася вивченням історичних архівів для написання історичних творів батька, опікувалася справою Старицького у суді проти журналіста газети «Киевлянинъ» Александровського.
У цей же час набирає обертів її громадська діяльність. Вона бере участь у діяльності літературно-артистичного товариства, загальноукраїнській безпартійній організації, а пізніше входить до товариства українських поступовців.
З українцями, для українців
По смерті Миколи Лисенка у 1912 році Людмила стає головою Київського українського клубу «Родина» (назва якого на російський манер читалася як «рОдіна», тому не мала сильних утисків із боку влади). Саме в цьому клубі відбувалося чимало нелегальних засідань товариства українських поступовців та обговорювалися важливі громадські питання.
У роки Першої світової війни Людмила очолювала комітет Товариства допомоги жертвам війни. Як представниця товариства вона їздила до Сибіру й зустрічалася з переселеними туди українцями. Багатьом надавала фінансову підтримку й таким чином рятувала від смерті.
У 1917 році Людмила стає членом Української Центральної Ради, входить до театрального відділу при Генеральному секретаріаті (пізніше — Міністерстві освіти), очолює педагогічну секцію. Разом із сестрою Марією вона провела багато реформ у театральній і мистецькій сфері. Людмила порушила питання про український державний кінематограф, який стає популярним. У цей час вона створює кінематографічні лабораторії, ініціює зйомки українських фільмів і фільмування важливих історичних подій, вносить законопроєкт про титрування фільмів українською мовою. Серед найважливіших подій, які зафільмувала кінематографічна секція, але які до нас, на жаль, не дійшли — зйомка перепоховання загиблих під Крутами.
Водночас Людмила Черняхівська виносить на обговорення проєкт створення пам’ятника загиблим під Крутами й активно просуває ідею, щоб подвиг юнаків був увічнений у мистецтві. Звертається до художників і письменників, а також сама починає писати. «Право на життя» — драма Людмили Старицької-Черняхівської про події зими 1918 року.
У вирі радянського терору проти української інтелігенції
Врешті-решт, доля Старицьких-Черняхівських склалася трагічно — родина потрапила під каток тоталітарної машини. У період 1920 — на початку 1940-х років нащадки Михайла Старицького, як і більшість представників української еліти, опинились під маховиком репресивної політики радянської влади.
«…Хай же спогад про нас хоч залишиться теплим в серцях ваших. Не дайте загинути у пісках віків цьому поминкові горя, що ми з наших мук згромадили. Оновлена отчизна повстане з наших трупів…».
Ці слова з «Духовного заповіту» Людмили Старицької-Черняхівської були написані наприкінці 1920-х років у передчутті трагедії.
Доленосними подіями в житті родини Черняхівських стали наукові відрядження Олександра Черняхівського до Німеччини та Іспанії. Батька у них супроводжувала донька Вероніка. Там вона познайомилася з банківським службовцем Теодором Геккеном, з яким одружилася в 1928 р. Подружнє життя виявилось нещасливим, і наприкінці весни 1929 р. Вероніка повернулась у Київ, плануючи розлучитися з чоловіком. Та невдовзі після приїзду до рідного міста її разом з батьками заарештували за звинуваченням у приналежності до «Спілки визволення України».
«Спілка визволення України» — вигадана підпільна антирадянська організація, яка нібито виношувала плани контрреволюційного перевороту. У межах цього процесу 45 відомих діячів української науки і культури отримали різні терміни покарання — від умовного до 10 років тюремного ув’язнення.
Показовий судовий процес відбувався в Харкові у стінах оперного театру. За кілька місяців Вероніку звільнили за браком доказів, а її батьків Людмилу Михайлівну та Олександра Григоровича у 1930 році засудили на показовому процесі. Поки вони перебували під слідством, доньці запропонували вибір: виїхати до Німеччини і ніколи не приїздить до Радянського Союзу або залишитися в Україні, але без права виїзду за кордон. Вероніка Олександрівна обрала останнє, і цей вибір через деякий час виявився фатальним.
У 1938 році до її помешкання прийшли з обшуком і висунули звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини. Рідним не повідомили про засудження доньки до вищої міри покарання, батькам лише в усній формі сказали, що їй присуджено 10 років таборів. Олександр та Людмила Черняхівські зверталися з листами та заявами до Й. Сталіна, Л. Берії та інших представників влади з проханням допомогти у визначенні місця перебування засудженої та в перегляді її вироку. Людмила Старицька-Черняхівська майже рік шукала Вероніку Олександрівну в сибірських концентраційних таборах. У 1939-му році, не витримавши тяжких випробувань, помер Олександр Черняхівський.
Саму Людмилу на процесі «Спілки визволення України» засудили до 5 років позбавлення волі, але згодом звільнили з-під варти, замінили покарання на умовне та вислали до міста Сталіно (нині тимчасово окупований Донецьк). Через деякий час письменниця повернулася до Києва, і у 1941 році її заарештували вдруге.
Коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та відправили під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Її тіло конвоїри викинули з вагона. Точна дата смерті й місце поховання невідомі.
Матеріал створений за сприяння освітньої платформи «Культурний Проект» на підтримку Музею видатних діячів української культури. В інтерактивному Музеї ви зможете познайомитися з найталановитішими та видатними українцями, уявити себе на їхньому місці та більше дізнатися про ключові події нашої історії.
Адреса: вулиця Саксаганського, 97.
Сайт, сторінка у фейсбуці, в інстаграмі.
Читайте також: Від сироти до відроджувача українського театру: історія Михайла Старицького;
Леся Українка: феномен українства;
Петро Косач і Олена Пчілка: батьки Лесі Українки біля витоків українського національного руху;
Без терору та російського зла: як Драгоманов бачив майбутнє;
Іван Котляревський: неймовірні баляндраси про життєві вихиляси;
