Їй забороняли не лише творити, а й жити. А вона жила. Стала натхненням для шістдесятників. А за своє бажання бути українкою заплатила життям. Вікенд розповідає, чим запам’яталася Горська та де дивитися її панно в Києві.
Виставка «Боривітер» в Українському домі — це черги в каси, натовп на кураторській екскурсії. У будні й вихідні народу не меншає. Дехто приходить вдруге, приводить близьких. Про що ця історія?
Виставка називається «Боривітер». Це також назва мозаїчного панно, яке створила група художників на чолі з Аллою Горською. Робота знаходилася в Маріуполі, де її сильно пошкодили обстріли російських військ.
Мозаїки Горської є основною темою виставки. Але не єдиною. На трьох поверхах Українського дому зібрані її картини, ескізи, записи щоденників, спогади друзів. Тут є життя, любов, творчість і смерть. Коли вбили Горську, ми не просто втратили художницю.
Алла Горська за життя встигла чимало.
Створювала мозаїки
Це важка справа, навіть для чоловіків. Але через постійні заборони влади Горська мусила зайнятися мозаїчними панно, щоби заробляти й творити, пояснює мистецтвознавиця Олена Грозовська, арткураторка виставки.
Алла не просто працювала над мозаїками. Вона стала однією з найуспішніших монументалісток свого покоління.
Роботи Горської знищували ще в радянські часи й продовжують знищувати зараз. Деякі панно знаходилися в окупованому Донецьку. Чи збереглися вони та в якому стані, наразі невідомо. Частина мозаїк знищена окупантами в Маріуполі. На підконтрольній Україні території залишилися тільки дві мозаїки.
Підказка від Вікенду: в Києві просто зараз можемо побачити мозаїку «Вітер» на стіні колишнього ресторану «Вітряк» на Теремках (проспект Академіка Глушкова, 11 зараз там знаходиться «Варенична Катюша»). Над панно працювали Горська, її чоловік Віктор Зарецький та монументаліст Борис Плаксій.
Експериментувала
Алла Горська не підкорялася канонам: використовувала для створення панно не лише традиційні матеріали — смальту та керамічну плитку, а й скло, посуд, відходи виробництва «Азовсталі». Коли митці працювали над «Боривітром», їм знадобилися смальта, шлакоситал, керамічна плитка та алюмінієві ложки.
Вивчила українську
Батько Горської був кінодіячем. У різні роки він очолював Ленфільм, Ялтинську, Одеську та Київську кіностудії. У 1943 році родина переїхала в Київ. Горська з золотою медаллю закінчила художню школу імені Шевченка й вступила в художній інститут. Але українську не вчила, бо мала звільнення.
Вчити її Горська почала тридцятирічною, під керівництвом подруги Надії Світличної — відомої шістдесятниці, журналістки та правозахисниці. Тоді українська була своєрідним паролем, який дозволяв відрізняти своїх від чужих. Горська писала в щоденнику, що найбільша крамола — це бути українцем в Україні, розповідає арткураторка виставки.
Гуртувала друзів
На початку шістдесятих Алла Горська, Віктор Зарецький, Василь Стус, Василь Симоненко та інша творча молодь столиці заснували клуб «Сучасник» — осередок відродження українського культурного життя в Києві. У ньому були різні секції: кіно та театру, письменницька, художня, музична.
Шістдесятники повертали з небуття Розстріляне відродження — Леся Курбаса, Миколу Куліша, Михайла Бойчука. У клубі Горська очолила театральну секцію, організовувала мистецькі вечори, готувала щорічні Шевченківські свята. Встигала писати портрети своїх однодумців.
Надихала театралів
Театральна секція відроджувала традиції та повертала сценічний авангард. розробляла костюми та сценографію вистав за творами Івана Драча, пʼєсами Миколи Куліша, романом Михайла Стельмаха. Дві вистави були повністю готові або на завершальній стадії, коли влада заборонила постановки.
Формувала тренди
Вона була статною й помітною. Вдягалася модно, не боялася носити штани, хоча тоді це вважалося зухвалим. Навіть зараз роздивляєшся фото, портрети й відмічаєш стильні образи та внутрішню свободу. Друзі-митці ділилися в спогадах, що всі тоді були трохи закохані в Аллу. Складно було не закохатися в її яскравий талант і сміливість. Але вона берегла вірність чоловікові: за художника Віктора Зарецького вийшла з любові. В їхній квартирі на Терещенківській, 25 (тоді вулиця Рєпіна) постійно збиралися митці та майбутні дисиденти.
Розуміла Донбас
Горська багато працювала на сході. Виставка показує роботу над панно «Прапор перемоги» в колишньому Краснодоні, нині тимчасово окуповане Сорокіне на Луганщині. Неймовірно, але в цій роботі немає жодного радянського символу. Натомість у ній переплелися естетика мексиканського монументалізму та прийоми візантійської класичної школи. Горська не просто працювала на Донбасі, вона всотувала його в себе, а регіон відповідав їй взаємністю та відкривав потаємне.
Підтримувала своїх
Зараз ми назвали б це волонтерством. Алла збирала гроші для політичних в’язнів та їхніх родин. Вона їздила на суди, писала листи, допомагала словом і матеріально. Брала участь в акціях протесту, коли радянська влада розправлялася з правозахисниками та активістами Опанасом Заливахою, Вячеславом Чорноволом та іншими.
Кидала виклик
Одна з найвідоміших київських історій про Горську — це історія про ректора з молотком. Уявіть, що ректор КНУ особисто трощив молотком вітраж з Шевченком, який створила Горська!
Цей макет Горська та її команда підготували до 150-річчя поета. Пропонували встановити в червоному корпусі КНУ. Однак ректора налякало, що Шевченко мав «гнівний вигляд». Під вітражем мав бути підпис із «Подражанія 11 псалму»: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». Організатори виставки дуже ефектно відтворили цей вітраж з написом на ньому.
Заснувала традицію
Вважається, що традиція покладати квіти до пам’ятника поету в парку Шевченка з’явилася саме завдяки Горській. Радянська влада назвала це націоналізмом.
Віддавала шану мертвим
Багатотисячні поховання закатованих українців у Биківнянському лісі відкрили троє митців — Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк. Звісно, місцеві мешканці пошепки говорили про трагедію, але хтось мав сказати про неї голосно й публічно.
30 000 чоловіків, жінок та дітей, вбиті радянською владою та скинуті в таємний могильник. Зала виставки має на стінах цитати спогадів Леся Танюка, відео биківнянського лісу та один-єдиний стенд з експонатами. Під склом викладені ґудзики, знайдені при перепохованнях.
На всіх трьох митців чекало покарання: Симоненка невдовзі побили міліціонери, на Танюка вчинили напад. Горська стала об’єктом стеження КДБ.
Стала символом
Горську вбили, коли їй було 41. Друзі та близькі не повірили в обставини, якими влада пояснювала смерть Алли. Остання зала виставки присвячена похованню та реакції влади. Тут приведені телеграми комітету компартії, з яких видно, що влада страшенно боялася «провокацій» під час похорону. «Провокаціями» вважалося все: бажання попрощатися з Аллою, зібрання великої кількості людей, промови на похороні.
Виставка в Українському домі Києва триватиме до 28 квітня 2024 року. Встигніть подивитися, щоб скласти власні враження.
Графік роботи: вівторок-неділя, з 11:00 до 19:00.
Вартість квитка — 100 гривень, пільговий — 50 гривень.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Мозаїка фактів і спогадів: 6 книжок про Аллу Горську;
Майстри київських мозаїк: від модернізму до декомунізації;
Маршрут з мозаїками та тарілочками: прогулянка лівим берегом;
Виктор Зарецкий в красках и оттенках: Киев, Донбасс и женщины.
