Непорушні та величні: міфічні захисники Києва

^{Діорама з Національного історичного музею, що зображує Київ у 12 столітті}

Київ пережив не одну навалу. Але місто щоразу відроджувалося. Кажуть, у цьому допомагає потужний захист, який має Київ. Гідеса Софія Грабовецька спеціально для Вікенду розповідає про символи-захисники нашого міста.

На своїх екскурсіях Києвом я часто кажу: це місто — фенікс. Протягом тисячолітньої історії воно не один раз оборонялося, відбудовувалося, оживало. Усі свої найважливіші символи воно відроджувало, нехай не зразу, через десятки років, а чи й крізь віки. Це місто намагалися перетворити на попіл печеніги, половці, північні князі Русі, монголи, татари, були тут гарячі сутички між козаками та поляками, а якої непоправної біди завдали совєти зі своїм руйнуванням церков та історичної спадщини, нищенням довоєнного Хрещатика! Проте Київ досі тут, виблискує золотом бань, переливається весняним цвітом, шелестить зеленню лип та каштанів. І знаєте що? Так буде завжди, бо в нашої столиці є дещо, чого немає більше ніде у світі — потужні символи захисту. Розкажу про три найважливіші з них.

Оранта й непорушна стіна

Почну з найсакральнішого — Софійського собору. Мені сумно, але я знаю не одного мешканця Києва, який ніколи не бував всередині цієї пам’ятки. Велич архітектури та оформлення храму неможливо описати словами, таке треба тільки бачити. Між істориками досі точаться суперечки, хто саме був будівничим Софії: Ярослав Мудрий, як це записано у «Повісті минулих літ», або ж Володимир Великий, як доводять сучасні дослідження графіті на стінах церкви. Залишімо це питання науковцям. І хоч я одна з них, зараз дозволю собі опуститися до рівня легенд, бо жодна віра не будується тільки на фактах, правда?

За «Повістю» вважається, що Софія зведена в 1037 році на тому місці, де військо Ярослава перемогло печенігів. Отже, Софія в цьому контексті — символ перемоги. Східну стіну прямо над іконостасом прикрашено мозаїкою Матері Божої Оранти — тобто тої, яка молиться, адже її руки підняті вгору. Ця поза — один із найдавніших жестів, звернених до Бога, означає благання, прохання.

Собор пережив напад і грабунок князів 1169 року, прихід монголів у 1240-му. Легенда каже, коли до храму увірвалися війська Батия й натягнули тятиву своїх луків проти Божої Матері, золоте сяйво від її лику засліпило їх і вони втратили зір. З 13 століття Софія занепадала й руйнувалася. Проте що б не було, східна стіна вціліла. Пам’ятку перебудували в 17-18 століттях, наново розписали всередині, Оранта ж залишалася без змін. Тож не дивно, що стіну, на якій вона зображена, стали називати непорушною, а сам храм вважати символом вічності Києва та України. Повір’я каже: доки Софія стоїть, стоятиме й наша держава! А як показує практика, ніщо не здатне похитнути її величі.

Герб Києва

Герб міста, де на синьому тлі зображений Архангел Михаїл із мечем і щитом, прийняли у 1995 році. Він мав символізувати світлі сили, готові боронити Київ від лиха. Проте так було не завжди.
Найстаріше зображення герба в кольорі датується 1480 роком (загалом присутність геральдичного знаку говорила про наявність у міста Магдебурзького права, але нам дали його дещо пізніше — у 1494): синє тло, рука, яка тримає лук і стрілу.

Що б це могло значити? Порубіжне розташування міста та його постійну боротьбу з ворогами (у той час переважно татарами). Отже, знову захист, військова міць, войовничість.

У 1630 лук замінили на арбалет, відтоді саме він прикрашав не лише герб, а й печатку нашого міста.

Архангела ж затвердили у часи катерини другої (вибачайте, не можу писати її з великої літери) у 1782 році.

Кияни не дуже радо прийняли цю реформу. Київський магістрат продовжував використовувати стару печатку щонайменше два роки після впровадження нового герба. У часи Української революції Георгій Нарбут намагався поєднати два символи: арбалет та Архангела, проте прихід радянської влади змінив хід історії. До 1960-х Київ жив без свого знаку, але вже у 1969-му ми отримали нову емблему: щит, поділений на червону (праву) і синю (ліву) частини, посеред яких розміщувалось стилізоване зображення квітучої гілки каштана, оперезане зображенням стародавнього герба Києва — лука. Та от що цікаво, прошу звернути увагу, що свічка каштану немов стріла, направлена в герб радянського союзу! Я не знаю, чи було це зроблено спеціально, не знаю, чому цензура не помітила, але щоразу показуючи це своїм екскурсантам, отримую неймовірне задоволення.

А тепер повернімося до нашого Михаїла. У часи незалежності він повернувся та став не просто гербом, він прикрасив стяг столиці й навіть тримає оборону міста. Його статуї прикрашають Михайлівський собор, економічну браму Софії Київської та арку на Майдані Незалежності. Якщо позначити ці скульптури точками на мапі й з’єднати, вийде трикутник. За легендою, він покликаний захищати нас від тієї сторони світу, звідки прийшли монголо-татари (адже війська захопили Київ з боку Лядських воріт, які боронили місто на сучасному Майдані). Ну, ви зрозуміли.

Дерева-старожили

«Я бачив багато парків у містах, але вперше бачу місто в парку» — сказав Шарль де Голль після свого візиту в Київ у 1966 році.

Київ — місто-сад. Так, могло би бути краще, але все одно зелені у нас багато. Це кажу навіть не я, а мої іноземні гості. У столиці росте понад 100 дерев, вік яких коливається між 100 та 900 років. Тобто деякі з них застали часи Київської Русі та нікуди не зникли. Ці дерева — свідки історичних подій, місця сили й бажань, опора! Якщо вони вистояли досі, пережили зеленбуд і забудовників, хіба зараз буде якось інакше?

Найстаріше дерево Києва має ім’я «Дуб Грюневальда», за різними оцінками йому від 800 до 1000 років. Росте він у Конча-Заспі на Столичному шосе на території пансіонату «Жовтень». Аби обійняти дерево, треба кілька людей — обхват його стовбура понад сім метрів.

Друге місце займає «Дуб Крістера» на вулиці Осиповського, 3 — 700 років.

Та моєю улюбленою старожилкою є липа Петра Могили, яку за легендою чоловік висадив під час розкопок Десятинної церкви у 17 столітті. По-перше, мені подобаються властивості самої деревини: м’яка (адже з неї робили вигадливі барокові іконостаси) та водночас тверда, незламна (як наш український дух); по-друге, запашна — приємні аромати огортають ніс, коли розповідаю про історію християнства та самого Володимира в період цвітіння; а по-третє, її місце розташування — вона росте там, звідки починався Київ, де височіла потужна фортеця, стояли палаци та тереми князів та бояр. Так, її посадили біля пам’ятки, що була зруйнована, але про неї не забули, не збудували на цьому місці нічого нового. Лишили фундамент, пам’ять. Ця липа просто не могла не всотати з землі тієї сили, якою сповнене наше місто. Тому так добре, так хороше стояти коло неї й слухати. Ви ж знаєте, як липа шелестить?