Порізати старовинні вишиванки та рушники, щоб нашити з них капелюхи чи спідниці — такий підхід практикує бренд, який вважає себе ультрамодним. Вікенд спитав модну оглядачку Майю Тульчинську, що це — дизайнерське рішення чи вандалізм?
— У старі часи, коли можна було безтурботно гуляти Європою та роздивлятися тамтешній світоустрій, любила я завітати до антикварних лавок та ринків старого барахла. У нас ці ринки принизливо звуть блошиними. Натомість французькою вони називаються красивим словом brocante. «Купила на блошиному ринку» — звучить не дуже, чи не так? Інша справа — «вполювала на броканті». Одразу почуваєшся мало не Індіаною Джонсом, шукачем скарбів. Інколи, якщо пощастить, на тих брокантах справді можна знайти скарб.
Та здебільшого там трапляються звичайні побутові речі фабричного виробництва. Вони не мають ані унікальності, ані високої художньої цінності. Проте поважний вік деяких предметів вражає. А ще вражає їхня кількість. Цілі табуни стільців і столиків, зграї вазочок, цукерниць і менажниць, гори таць і тарілок, табакерки, склянки, філіжанки… Сила-силенна цього добра збереглася в людей, і подекуди — в ідеальному стані. В англійських антикварних лавках знайдуться блюда, на яких подавали пудинг ще за часів королеви Вікторії. У Відні іноді потримаєш у руках горнятко, з якого міг пити хтось з пацієнтів доктора Фрейда чи навіть всядешся на канапу, з якої ті пацієнти могли сповіщати доктору свої таємниці.
І щоразу, як бачиш, ставиш собі питання: чому всього цього нема у нас? Чому в Європі минулі епохи лишили по собі стільки мовчазних свідків, а в нас не збереглося майже нічого? Питання, звісно, риторичне. Ми всі знаємо на нього відповідь. Мало яку країну Європи було так пошматовано, понівечено й пограбовано протягом 20 сторіччя, як Україну. Усе, що становило бодай якусь цінність, у людей вилучали, вивозили або просто нищили. У предметів дореволюційного міського побуту шансів вціліти майже не було. Що пережило революцію, не пережило Другу світову війну. А щодо штампованих витворів радянської легкої промисловості, навіть якщо вони у когось збереглися, то там з естетикою та стилем зазвичай все сумно. І так би у нас гідної матеріальної спадщини геть не було б, якби не одне але.
У нас є свій унікальний і неоціненний спадок: вишиванки, витинанки, вишиті рушники, домоткані килими й такі інші скарби. Це справді скарби, бо, на відміну від фабричних меблів і посуду, що збереглися деінде, ці речі вироблені вручну! Кожна з них існує в єдиному екземплярі. Навіть якщо деякі з них не мають видатної художньої цінності, все одно вони цінні з історичної точки зору. І щонайменше, в них тепло людських рук, в кожному стежку — хист і майстерність людей, що жили на цій землі до нас. Ми вже не скуштуємо борщу з тих вправних рук, не поласуємо варениками, які вони ліпили. Але зможемо помилуватися рушниками, які вони вишили колись, і дітям їх показати.
Зможемо, якщо тільки ці рушники не поріжуть на шмати, не понашивають ці шмати на сучасні, на машинці строчені сорочки, і не назвуть це «дизайном» і «сучасним переосмисленням культурної спадщини». Як на мене, це не переосмислення спадщини, це її знищення. Старовинні тканини не такі витривалі, як порцеляна чи дерев’яні меблі. Вони потребують певних умов зберігання. Носіння на тілі та прання в пральній машинці точно не подовжить їхній вік. Це не спосіб дати нове життя старим вишивкам. Це спосіб прискорити їхнє вмирання. І це не апсайклінг, бо в апсайклінг, тобто переробку, пускають ті речі, які не мають жодної цінності та мали б піти на сміття. Не варто ставити на один щабель зношені поліестерові лахи, які перероблять на наповнювач для пуховиків, і старовинні ручні вишивки чи художнє ткацтво.
Що справді було б переосмисленням культурної спадщини — так це її ретельне вивчення та створення нових речей на її основі. Мотиви вишивки можна відтворювати чи переробляти у власному стилі. Патерни домотканих тканин можна використовувати в принтах чи навіть виготовляти нове полотно за старими зразками. Етнічні та історичні мотиви можна гармонійно вплести в сучасний контекст, і так роблять в усьому світі. Дизайнери повсякчас звертаються до старовинних речей у пошуках творчих ідей. У музеях моди до їхніх послуг тисячі експонатів — сукні та білизна, шпалери та хустини, мережива та вишивки. Саме завдяки тому, що ці речі опинилися в музеях, фахівці мають змогу їх вивчати та користатися історичною спадщиною.
Отак і наші наявні зразки прикладного мистецтва мають зберігатися в музеях, якщо не в експозиціях, то в запасниках. Таким чином вони будуть доступні для вивчення науковцям, етнографам, художникам і, зокрема, дизайнерам майбутніх часів. Тоді цю спадщину зможемо використовувати не тільки ми, а і ті, хто житиме після нас. Ми маємо зберегти для них кожен клаптик, кожну нитку, бо в цих нитках сіль цієї землі. Цю землю достатньо шматували й нищили та, на жаль, це триває просто зараз. Мусимо хоча б самі не шматувати свою спадщину, а врятувати все, що в наших силах.
Читайте також: Камуфляж у тренді: чи можна носити всім?
Кохання та розставання: як війна змінює стосунки;
Дозволь собі нове: як українці поспішають жити під час війни;
