Диявол захопив невинного заручника чи божевільного поглинула нестримна помста? У прокат вийшов трилер «Гра з дияволом» з Ніколасом Кейджем. Вікенд розповідає, чим фільм вражатиме глядача.
Сучасний американський кінематограф здебільшого тяжіє до серйозного реалізму, відкидаючи гіпертрофовану акторську гру як щось сміховинне й абсурдне. Це стає великою проблемою, коли справа доходить до переможця Оскара — Ніколаса Кейджа. Його іронічна популярність базується на феномені «люті Кейджа» — моментах, де він з надмірною експресією відіграє поставлену сцену. І якщо тон фільму не збігається з образом актора то це проблема фільму, то це може мати дещо дурнуватий вигляд. Але якщо впіймати хвилю, то Кейдж зробить все як треба.
«Гра з дияволом» починається з того, що Девід Чемберлейн (Юель Кіннаман) відвозить сина до бабусі й квапиться до лікарні, де народжує дружина. Він нервується й недаремно — пара втратила першу дитину при пологах. Але не встигає Девід припаркуватися, коли на заднє сидіння залазить піжонського вигляду незнайомець (Ніколас Кейдж), буденно наказуючи рушати в Бостон. Під дулом пістолета, звісно. «Я тепер твої особливі обставини» — відповідає червоноволосий Кейдж у шикарному костюмі на всі вмовляння Кіннамана.
Коли не погрожує завдати шкоди, не прикладається до фляги чи не обговорює будь-яку випадкову тему, що спаде на думку, герой Кейджа повсякчас натякає, що він дещо знає про Девіда та його минуле. У цей момент ще може здатися, що злодій лише веде якусь збочену гру й справжньої шкоди не завдасть, але все змінюється після першого жорстокого вбивства — і абсурдна роад-сторі швидко перетворюється на напружений трилер-протистояння жертва/агресор.
Режисер Яків Адлер зробив головне: дозволив Ніколасу Кейджу бути маніяком і помістив його в умови, де його манія змусить глядача сумніватися в реальності постаті злочинця. Чи не сам Диявол, якому для повного образу не вистачає лише пластикових рогів, взяв у заручники тихого сім’янина, жадаючи розкрити страшну таємницю з його минулого? Чи це просто божевільний, що схопив першого-ліпшого в нестримному бажанні помсти?
Кіннаман також заслуговує похвали, чудово втіливши страждання людини, замкненої в машині з безумством Ніколаса Кейджа. У будь-якому іншому фільмі дисонанс між нестабільною роллю Кейджа та відстороненою серйозністю Юеля Кіннамана виглядав би недоречним. Але в Грі з дияволом розбіжність між двома головними героями створює напругу, необхідну для того, щоб історія не розвалювалася.
Окремо хочеться відзначити чудовий саундтрек, натхненний духом старого Лас-Вегаса, що вміло накручує настороженість й дарує нам танок містера Кейджа.
Хоча головний сюжетний поворот передбачуваний і вгадується від початку, але подорож до нього й динаміка між головними героями захоплива.
Однозначно можна радити фанатам герметичних, психологічних трилерів, що ловлять кайф від робіт пізнього Ніка Кейджа.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Оппенгеймер: бомба, що змінила світ;
У погоні за ключем. Якою вийшла «Місія неможлива: Розплата. Частина перша»;
