Фото: Наталія Азаркіна, Projector
У видавництві «Віхола» вийшла книжка «Перші» — роман журналістки Марії Олекси. Це світла історія про перші поцілунки та перше кохання, безмежні мрії та плани на майбутнє. А ще — про дорослішання, важливі рішення та помилки. І все це — на тлі знайомого нам Києва. Вікенд публікує уривок з книжки.
Червень 2003
Того літа я зрозуміла дві речі: хай що я роблю, цього завжди буде мало, і коли хтось найкращий, то він найкращий в усьому.
Ми з Равликом святкували річницю знайомства. Попередні дванадцять місяців залишили по собі пишний довгий слід, як дводвигунний літак у небі…
— Як тобі станція? — мій хлопець міцно обійняв мене при зустрічі, немов ми не бачилися пів століття. Насправді ж лише два тижні, але така розлука була для нас рекордною.
— Чиста, прямо сяє.
Ми зустрілися посеред платформи свіжовідкритої станції метро «Житомирська». Я знайомилася з нею, наче з новим сусідом, з яким мала ділити місце у спільному коридорі. Вона мала замінити мені набридлий «Святошин», ставши новим транзитом від автобусу в центр. Тут не було ані колон, таких характерних київським станціям метро, ані бюстів… Суцільний модерн і мінімалізм. Наче термінал на Місяці з фантастичних фільмів. Гарний, але незатишний.
— То розповідай! — Равлик узяв мене за плечі й зазирнув в очі. У нього була нова стрижка — волосся тепер не падало на лоба.
Ми сіли в перший потяг у напрямку Хрещатика. За минулі два тижні моє життя встигло круто повернутися. Я вступила до гімназії.
— Весь день минув, наче уві сні, — почала я. — Спочатку ми мали бігти крос. Чотири кілометри, уявляєш? Я дуже переживала, але потім виявилось, що бігатимемо ми… у парку «Нивки»!
Равлик неуважно кивнув, я нахмурила брови й вела далі:
— Ну, це ж наш з тобою парк «Нивки». Я ж його знаю як свої п’ять пальців. Крутий збіг, правда? Після цього нас…
— То якою ти прибігла?
— Яка різниця? — насупилась я. — Слухай далі. Нас розсадили по класних кімнатах писати тест. Це було дуже просто: англійська, історія, географія, математика. Дали дві години на все, але…
— Навіть математика була простою? — Равлик іронічно всміхнувся.
Я проігнорувала його запитання.
— Уявляєш, тест я написала за півтори години замість двох, жіночка в журі навіть занотувала собі щось.
— Навіщо так поспішати? Був би час детально все перевірити.
— Так в результаті я ж отримала високий бал! — я розвела руками.
Равликів погляд блукав по вагону, але я вирішила довести розповідь до кінця.
— Слухай, найцікавіше — це третя частина, «спрощені дебати». На них ніхто не дебатував, але потрібно було за годину підготувати аргументовану позицію з якогось питання. Мені випало пояснити, чому я виступаю за право учнів самим обирати свої предмети. Прикинь, як пощастило з темою!
— Дуже складна тема, і однозначної відповіді на неї немає. Якби, наприклад…
— Тобі не цікаво, що я відповіла?
Равлик ніжно поцілував мене у щоку.
— Рав, що з тобою сьогодні? — тихо запитала я.
— Та нічого. Слухай, а ти вже знаєш, кого ще набрали у твій клас?
— Не маю жодного уявлення.
— Ще ні з ким… — він відкашлявся, — …не познайомилась?
— Коли? Під час кросу? Чи під час тесту мала лізти до людей із пропозицією подружитися?
Равлик посміхався — але, здавалося, лише половиною обличчя. Інша половина була глибоко стривожена. Ми доїхали до Майдану й купили морозиво у «Глобусі».
— Все, більше я цьому навчальному року нічого не винна!— гордо промовила я, протягуючи свій «ріжок» до його, щоб «цокнутись» і розрядити атмосферу.
Равлик проігнорував мій жест і тихо сказав: — Вла, я хотів тебе запитати… — Що? — В мене аж похололо все всередині.
— Ти ж у «Молодіжний» цього року не поїдеш?
— Нє-а, — зітхнула. — Путівок немає.
— А в скаутський поїдеш?
— Е-ем… А чому ти запитуєш?
— Якщо ти поїдеш, ти не проти, якщо я теж поїду? — сором’язливо запитав він.
— Ну-у… — я відкусила великий шмат морозива, аби виграти трохи часу, жестом показала Равлику, що проковтну ріжок і тоді відповім, а сама похапцем намагалася знайти якийсь лад у хаосі думок. Цього року я в табір не збиралася. Я взагалі туди більше ніколи не збиралася.
— Я… Е-ем… Я не те щоби прямо збиралася…
— Ти просто не хочеш, щоб я з тобою поїхав?
Я кліпала, Равлик бліднув.
— Ні-ні, звісно, їдь. Поїдемо! — нарешті відповіла я, коли зрозуміла, що пауза небезпечно затягнулася. Равлик поцілував мене. В моєму роті тануло морозиво, поцілунок був свіжим і прохолодним. Він притулився носом до мого носа, так, що я бачила його очі на відстані кількох сантиметрів, і сказав:
— Дякую.
Читайте також: Скарби київських гір. Оповідання Наталії Довгопол;
Київська олімпіада: марафонці з шоколадками, гімнастки з граблями та «мертва петля» Нестерова;
Історії та вигадки: які книжки про Київ почитати;
Книжки, пуфи та розваги: 5 улюблених бібліотек Києва;
Як організувати книжки вдома: три бібліотеки киян-книголюбів.
