Історії та вигадки: які книжки про Київ почитати

Існує безліч книжок про наше місто. Письменниця Світлана Тараторіна має особливу колекцію таких книг і розповідає Вікенду, що читати про Київ з нонфікшну та художньої літератури.

Розкажіть про вашу колекцію книжок про Київ. Як довго ви її збирали? Скільки там томів приблизно? Книжки яких жанрів там є? Які ваші улюблені, які найбільші рідкісні та цінні? Маєте улюблених авторів та улюблені жанри творінь про Київ?

— Я почала збирати книги про Київ десь із 2010-х років із двох банальних причин: по-перше, я задумала роман про київські 1910-ті. Це мала бути містично-пригодницька історія про памʼять, відповідальність дітей за дії батьків та болючі епізоди у багатовіковому житті міста. Я хотіла розказати це через різні часові пласти: через смерть Віщого Олега — як покарання за захоплення чужих земель, пожежу 1811-го, погром 1905-го та війну 1914-го, після якої Київ перетворився на зовсім інше місто. Інша частина розповіді мала торкатися Києва часів Майдану. Я написала половину роману й на тому зупинилася. Можливо, колись до нього повернуся, але на підмурах невиданого тексту зріс мій фантастичний роман «Лазарус», події у якому відбуваються в декораціях Києва 1911-1913 роках.

Отже, потреба черпати інформацію про історію Києва спонукала придбати перші томи. А потім, як то кажуть, понеслося. Наразі на моїх полицях близько 200 книг. Це робочі видання. Я постійно з ними працюю, звіряю інформацію, переглядаю фотографії, роблю виписки, або просто захоплююся та читаю від початку до кінця. Тому в моєму зібранні немає видань, які б я придбала винятково за слово «Київ» у назві. На щастя, у книжковому просторі книжок про нашу столицю набагато більше.

Якщо говорити про жанри, то передусім я збираю нонфікшн: наукові розвідки, книги краєзнавців. Є особливо дорога мені поличка зі спогадами очевидців, які дають можливість буквально торкнутися обраного періоду, відкрити кватирку та вдихнути повітря 1800-х чи 1900-х. Є кілька репринтних видань, альбоми. Художні книги, де фігурує Київ, спеціально не збираю, але, думаю, почну це робити після недавнього обговорення у фейсбуці.

Серед улюблених авторів, що пишуть розвідки про Київ: Анатолій Макаров, Михайло Кальницький, Дмитро Малаков, Ольга Друг.

На моїх полицях є й кілька рідкісних видань, зокрема «Дні» Василя Шульгіна 1926 року з викресленим ім’ям та вирізаною передмовою радянського історика Сергія Піонтковського. Його було репресовано в 1937 році, після того радянська цензура звідусіль прибрала згадки про нього. Щодо Василя Шульгіна, то це надзвичайно цікава та контроверсійна особистість. Він був монархістом, російським шовіністом, українофобом, а до того багаторічним редактором дуже тиражованої газети монархічного спрямування «Киевлянін». «Дні» — це фактично щоденник, що розказує про події у Києві з 1905 по 1917 роки.

Ще одним цінним для мене виданням є книга радянського вченого-археолога Міхаїла Каргере «Древний Киев» (1958 рік). Це двотомне видання, присвячене археологічним дослідженням, що проводилися у Києві: від перших спроб у 19 столітті до радянського періоду. На титульному аркуші книги стоїть печатка «Автотранспортної контори». Мені завжди цікаво фантазувати, наскільки популярною була ця книга серед працівників контори.

Щодо улюблених текстів, книжок, що є настільними або до яких я часто звертаюся, то для мене, як і для головного героя роману «Хмари» Нечуя-Левицького, — це Києво-печерський патерик. Але якщо для Сидіра Сухобруса, за словами професорки Віри Агеєвої, читання цієї книги було своєрідним ритуалом захисту тожсамості, то для мене (нехай пробачать віряни), Києво-печерський патерик — перша збірка фантастичних оповідань і невичерпне джерело фантастичних сюжетів. Саме за переспів КПП глибоко шаную роман Валерія Шевчука «На полі смиренному».

Іншими улюбленими є спогади про Київ історикині Наталі Полонської-Василенко, мемуари танцівника балету Сержа Лифара. Настільною також є книга Григорія Григор’єва «У старому Києві» з передмовою іншого киянина Максима Рильського. Попри радянську вуаль текст не може не закохати у місто, яке для Григорія Григор’єва на початку 20 століття (спогади торкаються років перед 1905-м та завершуються 1920-м) було безперечно українським.

Ніжно люблю записки інших киян Олександра Паталєєва «Старий Київ. Зі спогадів старого Грішника» про Київ 1860-1880-х із неймовірними історичними коментарями Ольги Друг, Сергія Ярона «Спогади старожила» про Київ 1880-х років. Беззаперечно важливими для відчуття духу часу та розуміння, чим жив мистецький Київ на початку 20 років, є спогади художника та мистецтвознавця Миколи Прахова.

Звісно, у моєму зібранні є й книги про Київ радянської доби. Особливе місце займають томи, присвячені періоду окупації, Куренівській трагедії, Чорнобильській катастрофі.

Я люблю всі свої київські книги та про кожну можу багатослівно розповідати, бо на їхніх сторінках — живі люди, завдяки яким ми маємо сьогоднішнє місто. Мене тішить, що теперішнє перейменування столичних вулиць — це зокрема й спроба віддати данину видатним киянам. Для мене честь, що моя збірка почасти має вплив принаймні на одного депутата Київради — мого чоловіка. Повірте, коли вдома так часто говорять про історію Києва, це не може не впливати.

Ви написали фантастичний роман, дія якого відбувається в Києві. Чому зробили Київ місцем дії, містичним містом, а не вигадали своє? Чи довелося при цій роботі вивчати якісь додаткові матеріали по історії Києва?

— Моя книга кросжанрова. Це історичне, урбаністичне фентезі. Для мене фантастика — не просто ескапістська розвага, а спосіб здавалося б несерйозною мовою поговорити про важкі, іноді непідйомні для реалізму теми. Коли говорити про важке заважають щойно загоєні рани, непережиті травми, фантастика дає спосіб висловитися. Передбачаю, що після нашої перемоги постане багато саме фантастичних текстів, де мовою метафор ми будемо говорити про боротьбу зі вселенським злом, про його покарання. Саме про це «Володар перснів» Джона Р.Р. Толкіна. Це відповідь геніального автора та учасника бойових дій на жахи Другої світової війни.

Мій «Лазарус» народився з бажання зрозуміти Київ. У цьому контексті я солідарна зі знаменитим британським фантастом Нілом Гейманом, який сказав, що написав «Американські боги», щоб осягнути США. Кожен експат прагне порозумітися з новим місцем перебування. Я оселилася у Києві студенткою, переїхала сюди з маленького кримського містечка, і спершу столиця мене оглушила: темпом, вічним світлом, незгасним шумом, відчуженістю. Але що більше я занурювалася в історію Києва, том сильніше до нього приростала. Тому одним з провідних мотивів роману є пошук свого місця у новому місті.

Головний герой роману — чиновник з особливих доручень Олександр Петрович Тюрин проти власної волі опиняється у Києві. Це чуже, вороже місто, з яким у нього пов’язані жахливі дитячі спогади. Але через трагічний випадок Тюрин змушений залишитися в Києві та стати на службу до місцевого карного розшуку.

Події у романі відбуваються в альтернативному світі, населеному людьми та нечистю (упирями, чортами, русалками, водяниками та іншими). Люди — панівний вид, вони — представники влади, ті, хто пишуть закони для всіх інших. Нечисть змушена коритися.

Тюрин ненавидить нечисть, гидує нею, але в силу певних обставин починає переглядати свої погляди. Тут виникає інша тема, про яку мені хотілося подумати на сторінках роману. Коли свій перетворюється на чужого? І коли між чужими пролягає межа, яке веде до війни.

Я почала писати роман у 2015-му, коли болісно переживала окупацію Криму, початок війни на сході, я шукала відповіді на питання, коли розверзлася прірва між нами та ними. Тоді я наївно думала, що цю відповідь слід шукати всередині нашого суспільства. Війна навчила, що існує лише один вектор: імперія завжди хоче поглинути колонію або тих, кого такими вважає. Якщо ми говоримо про сьогоднішню реальність, то очевидно, що Росія без нас не може, вони цивілізаційно без нас не існують. Наша історія завжди була давніша та величніша, наша культура колись запустила їхню, як від такого відмовитися?

Але повернемося до «Лазарусу». Мій фантастичний світ, побудований на основі реального Києва 1911-1913 років. У реальності для міста ці роки стали періодом найвищого економічного розквіту, коли солодкі гроші перетворили колись губернське місто на центр промисловості, науки, культури, розкішних розваг.

У моїй книзі імена всіх персонажів — реальні. Люди під такими прізвищами й справді існували в Києві того часу. Наприклад, убитого хлопчика з першої справи Тюрина звали Андрюша Ющинський, гласних з другої — Микола Добринін і Фрідріх-Рудольф Фальдберг. Настоятелем Києво-Печерської Лаври й справді певний час був архімандрит Амвросій, персонаж з таким ім’ям фігурує у четвертій справі. Головний антагоніст Вальдемар Голубєв має реального прототипа. Чорносотенець студент Голубєв доклав руку, щоб у вбивстві Ющинського з реальності звинуватили безневинного єврея Бейліса. Його батько у книзі — Степан Голубєв — носить риси відразу двох членів російського шовіністичного товариства Союз русськіх людєй: Степана Голубєва та Івана Сікорського. У п’ятій справі є згадка про вбивства прем’єра імперії. Людина, обізнана з історією Києва, відразу впізнає, про який злочин йдеться. У 1911 році в київській опері студент Київського університету Дмитро Богров впритул розстріляв Петра Столипіна.

Звісно, за історичними деталями я зверталася до своєї збірки. Мені хотілося, щоб книга стала цікавою не тільки поціновувачам жанру, а й фанатам історії міста. Дуже тішать відгуки, коли читачі продовжували досліджувати рідний ландшафт під спонукою моєї книги.

Мене багато питали, чи різні фольклорні види, що населяють мій фантастичний Київ, символізують певні народності, що так само мешкали у столиці. У людях зчитували перш за все росіян, в аристократичних упирях — поляків, у симпатичних чортах — євреїв. До певної міри це так, але й ні. Я хотіла показати, яким різноманітним був Київ початку 20 століття. Попри всі напружені моменти Київ жив багатим різнокультурним, різнорелігійним та різнонаціональним життям. Найбільший руйнівний вплив на історію нашого міста мали якраз ворожі, зовнішні втручання представників імперії: радянської чи російської, — різниця лише у назві.

Мені хотілося показати вміння киян уживатися, а ще безперечно їх вільний незалежний дух. Хоча на цю тему я планую поговорити у продовженні роману.

Нещодавно ви попросили підписників у фейсбуці пригадати яскраві художні твори, дія яких відбувається в Києві. Які книжки згадували найчастіше?

— Мій пост викликала дискусія у соцмережах навколо постаті Михайла Булгакова, зокрема я хотіла дати антитезу до тези його поборників, що Булгаков нам необхідний, бо, мовляв, ніхто так не писав про Київ. На мою думку, так говорять ті, хто за тридцять років не захотіли чи не знайшли часу ознайомитися з творами українських авторів, тому я вирішила допомогти та запропонувати топ художніх книг, написаних українською, де фігурує Київ. Реакція на допис перевершила всі мої очікування. Читачі додали ще кілька десятків тайтлів і прізвищ у коментарі. Український літературний Київ направду має багатющий склад.

Безперечно, і це данина не тільки шкільної програми, а і якостям тексту, найвідомішим київським українським романом є «Місто» Валер’яна Підмогильного. Часто згадували «Диво» Павла Загребельного (роман про Київ часів Ярослава Мудрого), що багато років вивчали у школі. Мене дещо здивував вплив творів дитячого письменника Всеволода Нестайка. Для багатьох людей мого покоління це був перший читацький досвід і перше зіткнення з описами рідного Києва.

Як виявилося, ми маємо вже дуже багато текстів від сучасних авторів, які розказують про свій Київ. Сучасна українська література, на відміну від класичної, майже всуціль урбаністична.

Який ваш прогноз — Київ стане містом Підмогильного, Нестайка, Нечуя-Левицького? Вилікується від культу Булгакова? Що для цього маємо зробити?

— Київ вже є містом Підмогильного, Нестайка, Нечуя-Левицького та багатьох інших українських авторів. Інше питання, що ці письменники потребують ґрунтовнішого вписання в міський культурний ландшафт. До прикладу, Нечуй-Левицький прожив у Києві близько 50 років, написав низку текстів про рідне місто, але має єдиний музей, і то на Черкащині. Про Григора Тютюнника, що жив на Андріївському та написав про це роман, згадують у Музеї однієї вулиці, але власного музею у Києві він немає. Київ є столицею України, центром української культури, тут мають бути музеї, присвячені українським митцям. І водночас Київ був і є багатонаціональним. Історично склалося, що Києва торкався життєвий шлях багатьох митців, для них для всіх має бути місце на літературній мапі міста. У цьому контексті Булгакова неможливо викреслити. Але його культу доведеться посунутися, наприклад, на користь видатного чеського письменника Ярослава Гашека, який жив у Києві у 1916-1918 роках. Гашек не тільки працював тут у газеті «Чехослована», а й писав свого знаменитого Швейка. І це треба зробити хоча з поваги до чеської громади, яка до революції 1917-го була однією з найчисельніших у Києві.

На літературній мапі столиці має бути відновлена памʼять про видатного польського письменника Ярослава Івашкевича. Він виріс у Києві, дружив із Максимом Рильським, чудово знав українську, написав низку текстів, де фігурує наша столиця.

На околицях Києва інший польський письменник, педагог та гуманіст Януш Корчак написав свій видатний текст «Як любити дитину».

Зрештою, ми маємо голосніше й частіше говорити про Шолома-Алейхема — видатного єврейського автора, чиє життя тривалий час було пов’язано з Україною та Києвом. Якщо вже про культи та світове визнання, то твори Шолом-Алейхема перекладені на 64 мови світу, його тексти надихнули на створення десятків фільмів, спектаклей інших культурних рефлексій.

Від культу Булгакова вилікує тільки просвіта. Ми маємо знати наших авторів, цінувати представників інших народів, що мешкали й творили у Києві, уважно ставитися до їхньої творчості та позиції щодо України. Я не беруся судити особистість Булгакова, але деякі його тексти є відверто антиукраїнськими. І про це теж слід говорити, особливо у стінах будинку по вулиці Андріївський спуск, 13, який не має бути Домом Булгакова, а може й має бути Музеєм мистецтв Подолу/ Києва/ Андріївського, зрештою Літературним музеєм Києва (Музеї не можна знищувати, лише змінювати).

Говорити чесно: розказуючи про контекст, про те, що Булгаков ріс імперцем, російським інтелігентом із шовіністичним ухилом… А вже потім, коли закінчиться війна, ми зможемо сісти та спокійно подискутувати про те, чому Булгаков так не любив українців, чому так гидував Петлюрою (підозрюю, там щось глибоко особисте, можливо, близько до правди описане в «Я убил»), чому для себе втратив Київ, і чи багато у його текстах «малоросійської поетики», як писала одна російська дослідниця. І чи варто вивчати його тексти в школі, якщо так, то які? Чи буде це основна програма, рекомендовані тексти, уроки краєзнавства? І що при цьому ми маємо пояснювати дітям, щоб і вони розуміли, за що нас ненавидять росіяни. На це питання, як мені здається, відповіді у Булгакова все ж таки є.

А якщо говорити про уроки києвознавства, то художні враження Булгакова від зими 1919-го неможливо вивчати без коментарів зі спогадів інших очевидців тих подій. Наприклад, спогадів дружини Мурашка (його вбили у 1919-му більшовики), Полонської-Василенко, спогадів Галагана, Дорошенка, Скоропадського, Сержа Лифаря, Григорія Гольденвейзера та навіть Шульгіна та інших. І тільки у цьому багатоголоссі можна буде почути відгомін істини — як насправді ставилися кияни до тих подій і чому в деяких моментах Булгаков відверто збрехав.

Якби вас особисто попросили порадити 3-5 книжок для тих, хто закоханий в Київ, які б книжки ви порадили? А якщо іноземці питають що їм почитати про Київ? Можете також підказати 3 книжки про Київ для дітей?

— Замість відповіді просто поділюся з вами списком, що виник завдяки моєму посту у фейсбуці. Це книги, написані українською, де фігурує Київ. Перелік далеко не повний, але це саме те, що читали та знають мої читачі в соцмережі, але щиро сподіваюся, що він дозволить по-іншому подивитися на літературний ландшафт українського Києва. Список не структурований, тут є автори з різних історичних періодів і тексти, в яких фігурує Київ з різних епох. Жанрове різноманіття теж вражає: історичні романи, детективи, фантастика, реалістична проза різних стильових напрямків. Сподіваюся, кожен знайде свою книгу.

«За двома зайцями» Михайло Старицький.
«Свіччине весілля» Іван Кочерга.
«Диво», «День для прийдешнього», «Зло» Павло Загребельний.
«Місто» Валер’ян Підмогильний.
«Хмари», «Іван Виговський», «Київські прохачі», «Старосвітські батюшки та матушки» Іван Нечуй—Левицький.
«День мій суботній» Григір Тютюнник.
«Дівчинка з ведмедиком», «Без ґрунту» Віктор Петров (Домонтович).
«Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимир Винниченко.
«Без коріння», «Легенди старокиївські» Наталена Королева.
«Жанна батальйонерка» Гео Шкурупій.
«Хрещатий яр» Докія Гуменна.
«Клавка», «Юра» Марина Гримич.
«Місто з химерами» Олесь Ільченко.
«Кохання в стилі бароко» Володимир Даниленко.
«Я тут живу» та інші романи Міли Іванцової.
«Київські канікули» Наталя Тисовська.
«Зелена маргарита» Світлана Пиркало.
«Топінамбур сину» Богдан Жолдак.
Серія романів про Скоропадського Василь Добрянський.
Серія детективів Андрія Кокотюхи.
Серія детективів Валерія Лапікури.
Серія ретродетективів Олександра Красовицького та Євгенії Кужавської.
«Сталінка» Олесь Ульяненко.
«Рік розпусти Клауса Отто Баха» Ярослава Литвин.
«Експат або олені на крижині» Тет Федорченко.
«Весілля з Європою» Антон Санченко.
«Хрещатик-Плаза» Павло Вольвач.
«Записки українського самашедшого» Ліна Костенко.
«Імпровізація плоті» Євген Гуцало.
«Боги на продаж: Міські історії» Анатолій Дімаров.
Дилогія «Мир хатам — війна палацам», «Реве та стогне Дніпр широкий» Юрій Смолич.
«Очамимря», «Львівська брама» Олександр Ірванець.
«Аристократ із Вапнярки» Олег Чорногуз.
«Свято» Євген Пашковський.
«Фіолетові діти» Маріанна Малина.
«Марта» Лілія Черен.
«Повернення в Портленд» Григорій Гусейнов.
«Сплетіння» Анюта Гальперина.
«Імітація» та інші тексти Євгенії Кононенко.
«Амадока» Софія Андрухович.
«Спустошення» Любко Дереш.
«Честь» Михайло Могилянський.
«Самотній вовк» Володимир Дрозд.
«Культурний шар», «За чверть десята» Юрій Макаров.
«Дні гніву» Юрія Косача.
«Зоряний Корсар» Олесь Бердник.
«Лазарус» Світлана Тараторіна.
«Цепелін до Києва» Ігор Сілівра.
«Інша Марія» Ганна Городецька.
«Киянин» Кирил Талер.
«Формула Космосу» Василь Бережний.
Трилогія «Час смертохристів», «Час великої гри» та «Час тирана» Юрій Щербак, його ж «Маленька футбольна команда».
«Меч Арея» Іван Білик.
«Горить свіча» Володимир Малик.
«Червона зона», «Вивітрювання» Артем Чапай.
«Мондегрін» Володимир Рафеєнко.
«Таінствєнний Амбал» Лесь Подервʼянський.
«Ключ» Василь Шкляр.
«Замість крові» Світлана Поваляєва.

Для дітей і підлітків

«Тореадори з Васюківки», «Незнайомець з 13 квартири», «Загадка старого клоуна» та інші Всеволод Нестайко.
«Женя і Синько» Віктор Близнець.
«Метро до темного міста» Олена Захарченко.
«Темний бік будинку» Марина Макущенко.
«Прокляте небо», «Шпигунки з притулку Артеміда» Наталя Довгопол.
«Білка Квасоля та Опівнічний Пожирака», «Вечірні крамниці вулиці Волоської» Галина Ткачук.
«Київські казки» Зірка Мензатюк.
«Музей пригод» Олександр Гаврош.
«Лінія термінатора» Тетяна Стрижевська.
«Горохове чудо» Борис Харчук.