Це вам не Шекспір. Чим вразив сумський театр

Київ реготав, плакав і відбивав долоні. Сумський національний театр імені Щепкіна достроково закривав 92-й сезон. І робив це на сцені театру Франка. Вікенд подивився «Тіні забутих предків» і розказує про побачене.

Очікування й реальність

Чи будуть відсилки до Параджанова

Коли збираєшся дивитися ще одні «Тіні…», трохи побоюєшся наслідувань. Нічого подібного в постановці сумчан не побачила. Натомість було багато Карпат, гуцулів, Коцюбинського й сучасного українства з усім величним, недолугим та смішним.

Чи не надто сучасно

«Сучасні ритми, сучасна хореографія, сучасний переказ» — коли читаєш таке в описі, замислюєшся, чи впізнаєш класику. Але сценічна суміш мольфарства, відьомства, християнства та бикокостайлу виглядає органічною й зрозумілою. Що рідніше нашим серденькам, ніж ці начоси, панчохи та килими? Ніж це коріння, що проростає в гори й душі одночасно? Ніж цей дим ватри, що прокрадається в легені?

Чи зрозуміємо «пластичну драму»

Я прихильниця традиційного театру, тож мала побоювання, чи зрозумію, що хотіли сказати творці пластичної драми. З першої сцени побачила: режисер Дмитро Некрасов, композитор Євген Золотухін, художник Андрій Романченко та хореографка Ольга Семьошкіна не збиралися потурати шанувальникам традицій. І це добре.

Вони склали власне прочитання твору: з легендами, музикою та пластикою тіл. Не вийде не зрозуміти, але кожен зрозуміє своє в багатошаровій картині. І захоче передивитися ще щоб відкривати наступні шари.

Чи треба прочитати першоджерело

Давня суперечка театралів полягає в питанні, чи робити це до вистави. Мені здалося, в цьому випадку пам’ятати основу незайве. Якось надто швидко гине Марічка, не встигаєш зрозуміти, наскільки дорогою вона була герою. А трикутник мольфара, Івана та Палагни? Краще заздалегідь знати про почуття та пристрасті, які в ньому вирують, щоб насолодитися сповненими еротизму сценами. Палагна втілена з такою земною енергією, таким вогнем, що Марічка виглядає абсолютною примарою.

Нарешті не Шекспір

Від кількості шекспірівських постановок у столичних театрах уже трохи нудить. Сноби знову скажуть про примітивність глядацьких запитів і те, що публіка має зростати. А я хочу зростати зі своїми: драматургами, сюжетами, корінням. І сумчанам моє бажання зрозуміле на відміну від київських митців.

Чи дякувати стоячи

Ще одна тема суперечок театралів. У Києві стало традицією вставати в кінці навіть прохідних вистав, де ніхто не старався й не збирався. Але глядачі встають й аплодують — мовляв, вдячні за те, що актори працюють у непростий час. На мою думку, це ганебна традиція, від якої краще позбавлятися, бо вона принижує і нас, глядачів, і театр.

Цього разу я побоювалася, що публіка купатиме акторів в оваціях винятково за те, що театр прифронтовий. Ми справді принесли в зал купу очікувань і сподівань. Але сумчани сміливо відкинули індульгенції як непотрібні. І виплеснули на нас абсолютно дитячий захват і запал від гри.

Я дивилася виставу в першому ряду. І коли актори вийшли на фінальний уклін, бачила, як піт стікав чолами, а обличчя світилися щирими посмішками. І не від нескінчених овацій, а від гарно зробленої роботи й власного куражу.

Це те, чого мені часом бракує в столичних театрах, де творці виходять на сцену вже трохи втомленими успіхом, трохи розчарованими глупою публікою, трохи виснаженими служінням музам.

Вчергове впевнилася: театральний туризм виник не на пустому місці. Некиївські театри заслуговують на глядача з усієї країни. І якщо побачите в афішах свого чи сусіднього міста виставу Сумського театру, раджу їхати. Ваша внутрішня дитина буде у захваті!