Від загрози до музики: за що ми цінуємо радіо

Фото: Depositphotos.

Чи застаріло радіо та як воно дає простір уяві? Навіщо лаятися з дикторами та впускати їх у свою голову? Наталія Попудрібко, продюсерка, радіоведуча та музична редакторка, в колонці для Вікенду розповіла про незвичайні аспекти роботи, теплий голос і підтримку слухачів.

Як би хто не ставився до радіо й не говорив про застарілість цього формату, те, що ворог у перші дні повномасштабної війни намагався знищити радіотрансляційні вежі, свідчить, що радіо актуальне та справді важливий елемент існування суспільства. Деякі організації радять мати у валізі безпеки радіоприймач на батарейках, адже у випадку тривалої відсутності електрики саме радіо може бути джерелом важливої інформації. І це слушно.

Саме радіо від початку лютневого вторгнення передавало актуальні новини на тимчасово окуповані території, оголошувало час і місце зелених коридорів, досі в прямому ефірі інформує про повітряні тривоги й загрози обстрілів, оперативно розповідає про гуманітарні ініціативи для допомоги громадянам. Власне, я пишу цей текст під час планового відключення електрики та слухаю в ефірі Українського радіо повідомлення про обстріли російськими ракетами міст України.

Втім, радіо — це не лише про новини й інформацію. Воно має дивовижну силу вбудовуватись у твій внутрішній діалог і часом провокувати несподівані процеси. І на відміну від телебачення, яке підсовує готові варіанти картини світу й бачення ситуації, радіо делікатно провокує уяву, й у цьому вимірі ти обмежений лише рамками своєї фантазії та психологічними особливостями.

До речі, про психологічні потреби слухачів. Радіо треба було винайти хоча б для того, щоб воно давало людям необхідний інформаційний тригер для кристалізації та виливу назовні їхніх позицій, тривог і болів. Я спостерігала, як водій таксі гаряче дискутував з радіоприймачем своєї автівки, з якої лунав останній випуск новин. І хоча пику диктору, звісно, не натовк, у водія спостерігався очевидний терапевтичний ефект від цього емоційного вибуху. Було видно, що він переміг у цій словесній баталії, підбадьорився та повеселішав. Спробував би він так висловити наболіле своїй тещі — результат був би не таким приємним.

Звісно, дещо моторошно від думки, що й мене десь облаюють, коли я працюю перед мікрофоном. Та згадуючи старий анекдот, думаю, що якщо мене немає поряд, недруги можуть мене навіть побити. Аби людині біля динаміка стало легше. От із цією місією полегшення тривожностей ми й працюємо. А там де є ясність, видно й шлях. А шлях ми торуємо озброєні радійною оперативністю, журналістськими стандартами та редакційним завданням, креативністю, почуттям гумору й вихованістю.

Дві останні якості — обовʼязкові, бо лише вони з одного боку не дають тобі заволати в прямому ефірі щось в стилі «Доброго ранку, Вʼєтнаме!» голосом Робіна Вільямса, з іншого — лишити певний рівень грайливості, щоб розмова не ставала нудотою. Як добра господиня, яка може з мінімальних складових зробити салат, скандал і капелюшок, радіожурналіст сам із набором диктофон-телефон-ноутбук зробить практично все. Репортаж з місця подій, коментар з пʼятдесяти фрагментів аудіоповідомлень у фейсбуці, начитає шматок радіодрами у власній шафі, а на додачу звуки для оформлення запише в метро чи на сусідньому ринку.

Пандемія навчила вміти перетворювати будь-яке місце на робоче, а війна відшліфувала цю навичку до блиску. А війна дала розуміння того, що не дуже важливо, що саме ти робиш — читаєш оголошення про втрати, анонси про виступи митців, ставиш в ефір Моцарта, поезію чи документальну передачу — твій голос має бути теплим. Щоб той, хто тебе слухає з іншого боку, відчув, що він не сам на сам з викликами життя, і йому стало трішки легше.