Фото: Depositphotos.
Чи є у українців зона комфорту посеред війни? Чи це вираз, який зараз сприймається як знущання? Психологиня Наталя Пойда допомагає розібратися, що це за зона комфорту, як її створити та чи треба звідти виходити.
Якщо попросити людей уявити зону комфорту, багато хто намалює схожу картинку з елементами хюге: м’який диван, теплий плед, горнятко кави, серіал на тлі. Або навіть пиво, чіпси та «танчіки». І поруч неодмінно з’явиться внутрішній мотиватор, який суворо скаже: «А тепер вставай і виходь із цієї солодкої зони, поки зовсім не пустився берега!»
Насправді сучасна наука має для нас сюрприз. Зона комфорту — це не місце, де нам добре. Це ситуації, де нам звично. Іноді ці два поняття збігаються, але далеко не завжди.
Наш мозок дуже любить передбачуваність. Для нього знайоме майже завжди означає більшу безпеку, ніж невідоме. Навіть якщо це знайоме давно перестало приносити радість або користь.
Саме тому люди можуть роками залишатися на роботі, яку не люблять, відкладати важливі рішення або жити у виснажливих стосунках. Не через комфорт, а тому, що вони знають, на що чекати завтра.
Мені більше подобається казати не про зону комфорту, а про зону знайомості. Назва менш приваблива, але ближча до того, як працює наша психіка.
Після початку повномасштабної війни про зону комфорту взагалі стало незручно говорити — який вже там комфорт?!
Але навіть у найскладніших обставинах наша психіка продовжує створювати для себе маленькі острівці передбачуваності. Хтось щоранку варить каву за будь-яких умов. Хтось перед сном молиться або надсилає близьким побажання тихої ночі в месенджерах. Хтось обов’язково телефонує мамі дорогою з роботи. Хтось регулярно перевіряє, чи заряджений павербанк та автономні лампи. Хтось донатить на ЗСУ після відбою повітряної тривоги.
Чи роблять ці ритуали світ безпечнішим? На жаль, ні. Але вони допомагають нам відчути, що не все в житті втрачено. Що є речі, на які ми все ще можемо впливати.
Саме тому мене насторожують коучингові поради на кшталт «просто вийди з зони комфорту».
По-перше, якщо людина переживає сильний стрес, горювання чи виснаження, вона й так щодня опиняється поза межами того, що для неї було звичним. Додаткові випробування їй не потрібні.
По-друге, сталий розвиток рідко починається зі стрибка в невідомість, зазвичай він починається з відчуття опори. Дитина робить перші кроки, коли відчуває, що поруч є дорослий, який спостерігає та підхопить. Альпініст вирушає вгору, коли впевнений у страховці. Навіть дерево краще росте там, де має міцніше та глибше коріння. З людьми приблизно так само.
Іноді найважливіше — не виходити з зони комфорту, а спочатку створити її. Знайти людей, поруч з якими можна бути собою. Організувати кілька регулярних справ-ритуалів. Дозволити собі перепочинок без почуття провини. Подбати про достойний побут, сон, їжу, прогулянку, руханку — все те, що повертає відчуття «я впораюся».
А наступний крок робити не тому що треба, а тому, що з’явилися сили. Справжній розвиток у цьому й полягає: не в героїчному виході із зони комфорту, а в її поступовому розширенні.
І знаєте що? Для цього геть не обов’язково прощатися з диваном.
Сподобалася стаття? Подякуй редакції!
Читайте також: Уникайте стресів. Що це значить в умовах війни і як це робити;
Як підтримати тих, кому важко: 10 простих правил;
З ракетами й недосипами: як справлятися та висипатися;
