Майстер місячних справ: як Іван Марчук працює у Відні

Українці міняють уявлення світу про біженців і достойно представляють свою країну. Авторка Вікенду розповідає, як це робить неперевершений художник Іван Марчук в Австрії.

Про те, що Іван Марчук тепер живе й працює у Відні, я дізналася випадково завдяки сарафанному радіо. Якось зібралися зі знайомими дівчатами на домашню арттерапію (смаколики, балачки, акварельні фарби та спроби ненадовго втекти від реальності, у якій українці живуть уже понад вісім місяців), слово за слово, мова зайшла про художників, якими захоплюємося, хтось згадав Івана Марчука, а хтось додав:

— А ви знаєте, що він тепер живе неподалік від Міського парку? Гуляє там часто й залюбки фотографується з усіма, хто його впізнає та просить про світлину на пам’ять.

А далі події почали чіплятися одна за одну й розвиватися логічним, але все одно неймовірним ланцюжком: в одній з приватних галерей Відня Івану Марчуку надали простір, щоб познайомити австрійців із творчістю унікального митця, я випадково натикаюся на анонс виставки, ділюся повідомленням зі знайомими, вони пишуть ще комусь, а ті — ще. Якимось чином на закриття виставки організовують зустріч з художником, і на тій зустрічі опиняюсь я.

Було надзвичайно тепло й неймовірно просто. Іван Марчук читав вірші друга-поета, розповідав про творчий шлях, показував нові картини, ділився думками. Здавалося, ми всі завжди знали одне одного, хотілося чути рідну мову, насолоджуватися розповідями цікавої людини, просто жити в моменті.

Перші два тижні після початку повномасштабної війни художник був у Києві — з тривогами, ракетами, вибухами, чергами й відсутністю в аптеках заспокійливого. Друзі наполягли та допомогли виїхати: спочатку до Польщі, потім далі. У CITYgalleyVIENNA Іван Марчук показав 12 своїх робіт, виконаних у трьох різних стилях. Навколо цього й крутилася розмова.

— Якось на виставці я показав картини, виконані у новій техніці. Приходять люди, дивуються та впевнено заявлять: «Це не Марчук!» А я відповідаю, що всередині мене багато різних Марчуків. Я створюю роботи в п’ятнадцяти різних стилях, і це все — я, але різні Марчуки.

— Закінчується день — і щовечора я питаю себе, що встиг і зміг зробити. І обов’язково — що не зробив. І відповіді, які я собі надаю, надихають на пошуки. Їду я, наприклад, якось у потязі, раптом думаю — о, я ще не малював із закритими очима. Спробував заплющити — і зробив понад 400 дорожніх малюнків. Вони схожі на ті, що малюють діти. Малюють і сміються. І я сміюсь. Вийшло близько до модернізму.

— Колись все починалося з голих зимових гілок. Дивився на дерева — і бачив, які вони прекрасні. Так я почав робити картини у власній техніці, якій дав назву пльонтанізм. Мама, коли ми були дітьми, часто казала сестрі: «В тебе таке волосся запльонтане!» Дуже мені те слово подобалося. А картини, які пишу, нагадують саме запльонтане волосся.

— А коли жив в Америці, якось подумав, що ніколи не писав натюрморти. Поставив банку з квіткою — і придумав нову техніку завдяки новому інструменту. Лінії не тоненькі, а такі, наче зв’язані з мотузків.

— Мій стан — це неспокій. Я постійно горю. Я не живу — я завжди працюю. Коли повернувся додому зі Штатів, мене питали, як там люди живуть. А вони не живуть. Вони працюють. Тому й добре живуть… А де люди живуть, а не лише працюють? В Україні. У нас люди живуть і працюють.

— Іноді я веду кілька робіт. Працюю над однією, набридає — різко міняю, починаю щось абсолютно інше, щоб себе оживити, розізлити. А потім вертаюсь і вже закінчую. А один автопортрет малював кілька років. Я змінювався постійно, зростав — і треба було додавати деталі. Випрацьовував роботу до мікрона.

— Знайти серед мільйона художників себе — непроста справа. Коли я лише починав малювати та назбиралася певна кількість робіт, я почав показувати їх декому. Фізики, з якими працював, підносили мене. А потім приїхала одна художниця зі Львова, подивилася на картини та схопилася за серце, вийшла на балкон. Я приніс їй другу порцію картин, а вона сказала, що «Івана не туди понесло». А я тоді подумав: «І слава Богу. Значить, я йду вірною дорогою».

— Мені організували якось виставку в Москві, близько 100 картин. Я себе перевіряв на всіх. Приходить панночка, дивиться і каже: «Ой, харашо…. Харашо… Бред сумашедшева… харашо… бред сумашедшева…» Я радів і розумів: я на правильному шляху. Але шляхи розходяться, їх стає більше, і мене стає щоразу більше.

— У 1979 році у «Спілці письменників» була організована виставка моїх картин. Я був заборонений, а на Банківській стояла черга з тих, хто хотів подивитися роботи. Коли зрозуміли, що то Марчука виставили, вирішили негайно закрити виставку. Закрили. За тиждень передумали та знову відкрили… Туди японці приїхали, обрали три картини. Сфотографували, виміряли. Я чекаю. Але Художня рада картини відхилила повністю. Ну, я кажу: слава Богу! Їду в Москву, повідомляю японцям, що заборонили, але обіцяю все одно привезти їх. Надав картини міністерству, щоб їх оцінили. Це моя перша торгівля була — за смішними цінами. Скільки-то там карбованців і 100 доларів. Долари не дозволили взяти, сказали покласти в банк. Мене потім раз на рік викликали, щоб я підтверджував, що то мої гроші. А потім вони про мене забули… Ось це — шлях!

— Учні? Ні, учнів у мене немає. Будуть лише учениці!

— Я був на п’яти материках. Написав понад 5000 картин у 15 різних стилях.

— Чи підробляють мої картини? Є таке. Частіше за все копіюють пейзажі.

— Страшенно люблю малювати зиму. Осінь і весну, але найбільше сніг. Взагалі колись починав з туші. Був хмільний до графіки. Я після закінчення інституту працював на заводі. Малював там всякі дурниці. На роботу не можна було носити велике, тому обходився тушшю.

— Колись в Америці дуже хотіли купити мою картину. Вона називалася «Ми йшли, не знаючи куди». Так вже мене вмовляли, так старалися!… Але я не погодився. Потім виявилося, що то співробітники хотіли подарувати своєму шефу — директору банку.

— Я завжди хотів бути ненормальним художником. У молодості я був людиною, що все змаровує. З віком зрозумів, що то неправильна дорога. Художник має творити, а не змаровувати все підряд. Хотів бути в єдиному екземплярі на всьому світі. Відчув, що маю смак. І почав придумувати. Ламав себе, щоб не стати реалістом.

— Я завжди інший. Ось подивиться на дерево. Воно росте, і кожна нова гілка робить його новим. Так і я щоразу стаю новим і іншим.

— Мої картини змінюються в залежності від часу дня. Сотні кілометрів тоненьких ліній лежать на полотнах під різним кутом, завдяки чому створюють об’єм, і він різний під різним світлом. Кажуть, мене називають місячних і сонячних справ майстром.

— Як я розумію, що час закінчувати картину, що вона вже є шедевром? Та просто: коли є відчуття, що вже треба підпис ставити.

— Навесні в одному великому музею плануємо виставку, на ній буде 12 різних Марчуків. 284 картини вже привезені з Іспанії, плюс є те, що написав тут (наразі працюю з аквареллю, створив серію «Віденська рапсодія»). Я люблю убивати наповал — тому хочу показати не менше 50 картин, хоча загальна практика для виставок такого плану — 20 картин одного автора. Ну подивимося, переговори ще тривають.

— У мене є автопортрет, я заглядаю в себе в 150 років, тому доведеться жити й працювати ще довго. Поки руки рухатимуться та очі не закриються.

— Після перемоги? Звісно, додому. Лише в Україну! У нас серйозні плани, всі чекають на відкриття музею, тож роботи багато, треба повертатися.