Рік тому Ірпінь став місцем болю та жаху. Однак колись був місцем натхнення. І має стати ним знову. Історик Олександр Вітолін згадує літературні ідилії Ірпеня.
Незнайко з Квіткової вулиці
Незнайко з’явився в Ірпені. Квіткова вулиця, на якій жив малюк, досі є в Ірпені, але сам автор Микола Носов жив на Першій лінії (тепер Стельмаха). Спочатку пригоди Незнайка були надруковані в українському журналі «Барвінок». Російською коротуни з Квіткового міста заговорили потім.
Родина Носових мешкала в дуже скромному будиночку. Але Миколі Носову він подобався. Переїзд до Києва засмутив письменника: в Києві не було стільки простору, квітів, не можна було спостерігати за потягами. У 1923-му за першої можливості Носови повернулися до Ірпеня. З історією містечка пов’язана також автобіографічна повість Миколи Носова «Таємниця на дні колодязя».
Максим Рильський
Ірпінь був особливим місцем для Максима Рильського. Тут він відпочивав і творив з 1920-х років. Спочатку винаймав будинок, потім придбав дачу, викохав сад. Після війни до Ірпеня стало дуже незручно добиратися, і Максим Рильський вирішив оселитися в Голосієві. Але й після цього він продовжував приїжджати до Ірпеня в Будинок письменника. В Ірпені поет написав багато віршів: «Молодий садок», «Ніч колихала так ласкаво…», «Димом котиться весна», «Медитації», «Три ідилії», «В бідне серце моє закрадається вечір покволом» та інші. У 1982-му в Ірпені з’явилися вулиця та провулок Максима Рильського.
Будинок письменників
На початку 20 століття в Ірпені збудував дачу київський підприємець Іван Чоколов. Після революції Чоколов емігрував до Німеччини. Дачу націоналізувала радянська влада та передала Спілці письменників України. У 1936 році дача Чоколова стала Будинком творчості письменників, але її назва ще довго зберігалася, як і Чоколівка в Києві.
Дача була невеликих розмірів, тому письменники жили й у будинку для прислуги. Згодом для письменників добудували ще пару корпусів. З’явився парк. Саме Будинок творчості письменників дозволив Ірпеню міцно ввійти в історію української літератури. Тут відпочивали й творили Андрій Малишко, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Олександр Довженко, Павло Тичина, Олесь Гончар, Степан Олійник, Дмитро Павличко. У 2022 році Будинок творчості зазнав незначних пошкоджень від обстрілів російських військ.
З чарками та музами
Звісно, коли в одному місці збиралося стільки творчих людей, то вони думали не тільки про муз — доходило й до чарки. Якось Ярослав Шпрот і Олесь Жолдак вирішили розіграти Андрія Малишка. Сівши за чарку разом із Малишком, вони завели розмову про те, що коли людина напивається до «білки», то бачить не білку, а зебру. Цю розмову Шпрот і Жолдак завели не просто так: поблизу Будинку письменників часто пасся білий кінь, якому для розіграшу довелося стати зеброю. Коли вже випито було достатньо, Андрій Малишко вийшов на двір і побачив зебру. Зебра в Ірпені неабияк підірвала душевний спокій Малишка. Жартівникам цього видалося мало і наступного разу вони завели «зебру» до кімнати Малишка. Душевний спокій до Андрія Малишка повернувся тільки після того, як «зебра» залишила по собі кавелдики… Гімно було справжнє!
Дмитро Павличко
Як інші поети, що бували в Ірпені, Дмитро Павличко вшановував цю мальовничу місцину у своїх віршах. Сонет про Ірпінь митцю гарно вдався:
І я в Ірпінь приїхав, де поети
Живуть і вірші без упину тчуть…
В цій тишині хотів би я почуть
Свойого серця власного секрети.
Заїхав я за снігові замети
І за ліси, що нишком весну ждуть.
Ну, серце, говори! О, тут, мабуть,
Не будеш довго мучити мене ти
І виллєш таємниці у пісні…
Та серце так відповіло мені:
— Нема перед тобою в мене тайни!
Лічу тобі ретельно ночі й дні,
А спокій мій прийде аж у труні,
Та все оце — відоме і звичайне.
Ліна Костенко
А найкращий, мабуть, вірш, присвячений Ірпеню, написала Ліна Костенко:
Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає.
Зима стоїть персидська, як бузок,
і жоден птах її не хилитає.
Мої палаци, вежі крижані,
я в першу мить не знаю навіть, де я,—
чи там, в дитинстві, чи іще у сні,
чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.
Я в першу мить не знаю, що це — я.
Сосновий світ здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім’я
наповнить душу сонцем і печаллю.
Григорій Кочур
У 1953 році в Ірпені після десятирічного ув’язнення в ГУЛАГу оселився перекладач Григорій Кочур. У його будинку збиралась інакомисляча інтелігенція. Колишнього в’язня ГУЛАГу знов почали переслідувати. Його виключили зі Спілки письменників України, перестали друкувати. Лише в 1988-му поновили у Спілці й згодом видали «Інтський зошит», який відкриває читачу митарства Кочура в ГУЛАГу. У 1994 році Григорій Кочур помер. У 1997-му в його будинку відкрили музей.
Пам’ятник вічно молодому Тарасу Шевченку
Ірпінь не може похизуватися тим, що його чарівні місця бачив Тарас Шевченко. Зате може похвалитися найкращим пам’ятником вічномолодому Тарасу Шевченку. Пам’ятник знаходиться на центральній площі міста навпроти міської ради. Автори пам’ятника — Борис Крилов і Олесь Сидорук. Ми звикли до похмурого й суворого образу Тараса Шевченка. Молодий і натхненний Шевченко в Ірпені вселяє оптимізм і надію.
Марина Гримич
Ставши місцем натхнення для українських літераторів, ірпінський Будинок письменників мусив прописатися на сторінках українських романів. Так і вийшло: він є одним з місць, де відбуваються події в романі Марини Гримич «Клавка». Ця книга вийшла у 2019 році, стала фіналістом «Книги року BBC», а авторка отримала нагороду Book Forum Best Book Award у номінації «Сучасна українська проза». Роман «Клавка» є частиною трилогії. У романі «Юра» Марина Гримич повертає своїх героїв до Ірпеня.
Василь Голобородько
Василь Голобородько народився на Луганщині в селі Адріанополь у 1945 році. У 1963-му газети надрукували перші вірші Голобородька. Невдовзі за поширення серед студентів Донецького педагогічного інституту книги «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби був відрахований «за дії, несумісні зі званням радянського студента». Після цього вірші Голобородька не виходили в Радянській Україні до 1986-го, але їх друкували видавництва української діаспори. У 1994 році Василь Голобородько став лауреатом Національної премії імені Шевченка. У 2014-му, після того, як російські війська окупували Луганськ, Василь Голобородько, якого «нові луганчани» називали «бандерою», був змушений евакуюватися. Прихистили його в Будинку письменників у Ірпені. Умови проживання було важко назвати добрими, але поет продовжив творити та видав нові книги: «Дозволені забави», «Яблуко добрих вістей», «Загадки п’ятьох дівочих рушників», «Вірші лісові» і монографію «Зміст української народної казки». Згодом Василя Голобородька прийняла словенська Любляна.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Трюдо-тур в Ірпінь: чому радіє та дратується місто;
Невдалі назви: вулиці Києва, за якими ніхто не сумує;
Чорна шаурма та квадратна піца: заклади переселенців у Києві;
