Емоційність українців і схильність до сварок неодноразово ставали темою для досліджень. Відвертої лайки не цуралися навіть поети й письменники. Але як поводилися повелителі рим у суперечках між собою? Історик Олександр Вітолін розповідає про літературні батли між українськими поетами.
Першим об’єктом для літературних глузувань став Павло Тичина. У 1918 році він оплакував Героїв Крут, видавши поезію «Памʼяті тридцяти». А наступного року увірвався на літературний олімп з «Сонячними кларнетами». Після встановлення радянської влади на службу до більшовиків пішло багато українських письменників і поетів, але Тичина був серед них найталановитішим. Тому марнування його таланту на прислужницькі оди радянській владі найбільше дратували українських поетів-емігрантів.
У 1924-му Євген Маланюк присвятив Тичині вірш «Сучасники». Ось уривок з нього.
Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
…в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
А наступного року поетам випало зустрітися. Радянська влада час від часу намагалася вдавати гуманність, і в 1925 році Павлу Тичині разом з Валер’яном Поліщуком і Олесем Досвітнім дозволили поїздку до Німеччини, Чехії та Франції для вивчення їхньої культури. У Чехії Тичина захотів зустрітися з Маланюком. Той погодився. Але під час зустрічі Тичина так боявся сказати щось антирадянське, що прикро вразив Маланюка своєю заляканістю.
Після цієї зустрічі Євген Маланюк написав новий вірш про Тичину:
Три гості тут були торік:
Один — поет, два — конвоїри
(Кажу тому, що в цих двоїх
Лиш партбілети замість ліри).
Поет стомився і заслаб, —
В нім зворушився давній раб.
У Празі Павло Тичина зустрівся з Олександром Олесем. Того радянська влада довго сподівалася умовити повернутися з еміграції. Чи пробував Тичина переконати Олександра Олеся прийняти радянське громадянство? Невідомо. Тичина зізнався Олесю, що вважає себе його учнем. А в 1928 році Олесь написав вірш з такими рядками:
«І ти продався їм, Тичино. І ти пішов до москаля».
Повернувшись до Радянської України, Тичина не став відповідати ні Маланюку, ні Олесю. Він зберігав мовчання понад 20 років.
А от Володимир Сосюра, що колись був у Гайдамацькому полку армії УНР, тільки-но один із радянських партійних чиновників назвав Маланюка «українським фашистом», поквапився підхопити потрібну лінію й написав поему «Відповідь Маланюку». У ній Сосюра грозив Маланюку: «ми ще зустрінемось в бою!..»
Ба гірше — Сосюра зробив Тараса Шевченка не лише комунякою, але й катом:
Не вий, не вий на прах Тараса,
проклятий пан!.. Бо він не твій,
його родив народний гнів.
Він є співець нового класу,
що йде тепер в останній бій,..
І жив якби Тарас тепер,
він був би членом ВКП.
Пішов би він на бурю буру
так, як і всі, за юний клас…
І не ‘дного панка із вас
він сам поставив би до муру…
Графоманством віддає й спроба Сосюри глорифікувати Тичину.
Не вам бруднить ім’я Тичини
і називать його рабом
Лиш сяйво кидає кругом
цей світлий геній і людина…
Він зрозумів, відчув наш вік
і не боїться ваших критик…
Жалкий, безумний сибаритик,
ви — тільки пил од його ніг.
Утім, Тичині боятися варто було не критики української діаспори. Ще в 1923-му він ледве визволив з-під арешту свого брата Євгена, і це змусило його бути лояльнішим до радянської влади. У 1929-му Тичина важко пережив арешт і загибель друга Аркадія Казки. Ті, хто добре знав поета, казали, що в найстрашніші роки, Тичина лягав спати вдягнутим, бо був готовим до арешту. Вибравши самозбереження, він продовжив оспівувати радянську владу.
Літературна дуель між радянськими поетами та діаспорянами захлинулася. Доступ до закордонних видань ставав не просто складним, а небезпечним. Мати чи читати видання українців-емігрантів могло стати причиною поповнення рядів «ворогів народу». Увесь пропагандистський апарат зосередився на вишукуванні внутрішніх ворогів. Українські літератори в діаспорі також втрачали гостроту пера через складнощі життя у вигнанні.
Аж у 1946 році світ побачила книга «Мої повстанські марші» українського повстанця Петра Василенка «Гетьманця» з Київщини (загинув 21 травня 1946-го). Серед поезій була відповідь Володимиру Сосюрі:
О, наймите сліпий і підлий,
кого вернутись кличеш ти?
Нащо знамена свої рідні
кричиш прилюдно розп’ясти?
Хіба не сам ти, бувши юним
душею, палко їм моливсь,
під ними йшов проти комуни,
за волю краю свого бивсь?!
Хіба не ти в полках Петлюри
пройшов Вітчизну з краю в край,
як ураган, як помсти буря,
в душі ховаючи відчай?
А потім! Потім ти, як Юда
покинув, зрадивши, утік
і в каяттях себе бив в груди,
щоб «кат невільних юні блуди»
і все простив тобі на-вік…
Василенко шпетив Сосюру як Юду ще не один десяток строф. Поціновувачам поезії варто звернути увагу на його вірші «Києву», «Марш „месників‟», «Хто сказав, що сьогодні гріхом є кохати».
У 1948 році Павло Тичина таки згадав про його конфлікт з Маланюком — на офіційному святкуванні 50-річчя Володимира Сосюри. На думку дослідників, Тичина зробив це не тому, що хотів виставити Маланюка фашистом, а тому що в Радянській Україні почалася нова хвиля переслідувань, і поет так вирішив нагадати: він і Сосюра для українців за кордоном були та є символами покори радянському режиму. Тож, можливо, згадка про Маланюка допомогла Тичині й Сосюрі уникнути чергової опали — а, може й репресій.
Євген Маланюк на схилі літ відгукувався про Тичину вже не так глузливо. У 1951 році він написав: «Дві постаті — Рильський і Тичина, постаті, що стали на чолі доби національного відродження нашої поезії (й літератури взагалі), залишаються літературно чинними до нині. (…) заціліли фізично. Заціліли, заплативши за своє життя велику і страшну для мистця ціну». Так гнів і дорікання змінилися на жалість і навіть співчуття.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Римами волю не здобути: як жив і боровся поет Чупринка;
Тичина у класиці, вишивці та квестах: як працює музей-квартира поета;
Не тільки Жадан: 8 поетів, яких варто читати у соцмережах;
Хаос, темна сторона та дозвіл на погані вірші. Як пише Марина Пономаренко;
