Художниця з Ізраїлю приїздить в Україну, щоб разом з дітьми розписувати бомбосховища в школах, лікарнях, дитячих садках та інтернатах. Вікенд дізнався, як працює цей проєкт, які сенси втілює та з якими труднощами стикається.
Художниця Зоя Север народилася у Львові, однак підліткою з родиною переїхала до Ізраїлю. Навчалася на архітекторку, але за фахом не працювала. Уже понад 15 років Зоя присвячує себе мистецтву, має власну художню та скульптурну студії.
Після початку повномасштабної війни мисткиня заснувала благодійний фонд, який допомагає українським військовим. Вона регулярно приїжджає до України як волонтерка та тренерка Ізраїльської коаліції травми. Саме під час однієї з таких поїздок народилася ідея проєкту «Вікно в мир»: разом із дітьми Зоя розписує бомбосховища у школах, лікарнях та інтернатах.
Перший розпис
Два роки тому Зою Север запросили розписати бомбосховище одного з київських ліцеїв. Ініціаторкою стала дружина посла Ізраїлю Регина Шафір.
— Ми вдвох розписали це бомбосховище. І мені настільки сподобалася сама ідея, що вирішила її поширювати. Назвала проєкт «Вікно в мир». Відтоді займаюся пошуком грошей на його продовження.
Розписати стіни — не найскладніше. Важливо, щоб у цьому брали участь діти, а самі укриття були там, де ними справді користуються.
— Якщо потрібно просто розписати бомбосховище, щоб воно було красиве, можна взяти будь-якого місцевого художника, заплатити йому гроші або навіть знайти волонтера. Буде красиво, буде естетично. Для мене в цьому проєкті важливі інші складові: щоб це були прифронтові міста або населені пункти, які регулярно зазнають обстрілів, щоб діти справді користувалися цим бомбосховищем, а не щоб воно стояло порожнє, хоч і красиве.
Як все влаштовано
Спочатку Зоя знайомиться з дітьми, проводить невеликий майстер-клас та просить їх уявити, що в бетонній стіні можна відкрити вікно. Далі вони разом вигадують сюжет майбутнього малюнка.
— Питаю: що вони хотіли б побачити, якби можна було відкрити уявне вікно в бетонній стіні? Хтось хоче інші країни, хтось — фантазійних тваринок, хтось — домашніх улюбленців. І ми малюємо те, що діти самі вигадують.
Коли дитина бере участь у такому розписі, вона змінює позицію жертви на позицію творця, що створює своєрідний терапевтичний ефект.
— Дитина не просто малює яскравий новий простір замість бетонного мішка, а вже не перебуває в очікуванні під час обстрілів. Вона знає, що знаходиться в просторі, до якого сама долучилася.
Закінчується офіційним відкриттям: всі фотографуються, а діти розписуються на стінах.
Пам’ятний «Охматдит»
Після київського ліцею розписували «Охматдит». Саме цей проєкт художниця згадує одним з найемоційніших:
— Це було приблизно через місяць після великого обстрілу «Охматдиту». Були тривоги, діти приходили до нас, ми малювали. А відкриття відбулося під час прильотів та обстрілів Києва. Вся команда лікарні була з нами.
Як обирають місце
Кожен новий проєкт починається однаково — з пошуку фінансування. За словами Зої, бюджет одного розпису не надто великий, однак він має покрити приїзд до України, матеріали та всі витрати на роботу.
Коли кошти вдається знайти, починаються пошуки закладу. Іноді з пропозиціями звертаються самі лікарні чи школи, іноді підказують знайомі або волонтери. Після цього художниця зв’язується з керівництвом закладу, обговорює умови та просить показати майбутній простір. Разом обирають, де саме буде розпис.
Потім визначають дату поїздки Зої, коли вона в Україні кілька днів працює разом з дітьми над розписом.
Хто допомагає
Постійної команди у проєкту немає. Найчастіше художниця працює самостійно, хоча інколи до неї долучаються друзі або волонтери.
— Іноді до мене приєднуються подруги. Одна з них — художниця та ілюстраторка Світлана Рудікова. Один чи два рази зі мною приїжджала волонтерка з Ізраїлю. Але постійної команди немає, — розповідає жінка. Якщо є люди, які хочуть допомогти, вона завжди рада такій підтримці.
Найбільше Зої запам’ятався інтернат у Запоріжжі. Працівники надсилали їй фотографії та відео, розповідали, що показують розписане укриття гостям, а діти й надалі проводять там час.
— Вони зробили відеоролик, надіслали мені його як подяку від дітей. Потім фотографувалися на тому фоні. Писали, що всім, хто приходить до інтернату, показують бомбосховище і розписи в ньому, — згадує художниця.
Спільні досвіди
Зоя Север каже: в досвідах України та Ізраїля схожого значно більше, ніж відмінного. Насамперед це здатність людей об’єднуватися у найважчі моменти.
— Під час війни і в нас, і в Україні люди обʼєднуються, стають єдиним фронтом. Я маю на увазі цивільних. Так само люди намагаються жити, знаходять приводи для радості, відволікаються від війни.
Утім, з часом війна стає частиною повсякденного життя, і це теж однаково відбувається в обох країнах:
— Директорка Харківської лікарні мені сказала: «Я сумую за першими днями війни не тому, що було добре, а тому, що ми всі були єдині». Так само в Ізраїлі. Щоразу починається війна — всі об’єднуються. Вона стає звичкою за декілька місяців, та починаються внутрішні розборки.
Водночас одну відмінність художниця все ж виділяє.
— Різне — це ставлення до армії, на жаль.
Не здаватися
— Не зупинятися допомагають впертість та люди поруч. Чим більше я бачу, що люди не здаються, то більше розумію, що треба продовжувати. Бо зрештою все зводиться до людей. Це не про країну, не про владу, не про корупцію. Це тільки про людей. Тих, що на фронті, і тих, що в тилу.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Відчуття дому та підтримка молодих: як творить художниця з Донбасу;
Свічка з пічки: як працює полум’яний бренд;
Сонце українського сходу. Чому треба дивитися картини Лимарєва;
Боротися за сизих. Як Марія створює арт з голубиного посліду;
