Відчуття дому та підтримка молодих: як творить художниця з Донбасу

Писати Донбас вугіллям і несамовитими кольорами, створити натюрморт з соняхів, куплених у бабусь біля заводу «Артем». Художниця Ксенія розповіла Вікенду про те, як втрачала та віднаходила творчість, у чому різниця між старою та молодою мистецькою школами та чого бракує молодим художникам.

Ксенії 29 років. Вона народилася в Донецьку, навчалася в Луганську, а з 2022 року живе та працює в Києві. За освітою дівчина художник і дизайнер. А ще вона Ксенія працює в міжнародному благодійному фонді Національної спілки художників України (НСХУ).

— Малювати я почала приблизно в п’ять років. Мати відвела мене на курси малювання при школі, після кількох років занять я вступила до художньої школи, де навчалась п’ять років. Потім займалася з художником, який готував мене до вступу в художній коледж, а згодом і в академію.

Художниця довго не планувала пов’язувати життя суто з картинами.

— До кінця навчання я навіть не думала, що буду займатися мистецтвом серйозно. Мені здавалося, що я залишуся в дизайні. Після академії довелося перепочити, бо я пережила сильне творче вигорання. Повернулася до малювання, коли почався ковід. Але то радше була арттерапія, а не чітке рішення стати художником. А вже у 2022 році, коли я переїхала до Києва, мені потрібно було кудись дівати свої емоції й нервове напруження. Тоді я купила полотна й почала переносити все це на живопис.

Від чорно-білого до радикального кольору

— На початку любила академічні постановки: натюрморти, фігуру, навчальні роботи, де важливі форма, тон, конструкція, — згадує Ксенія. — Подобалося розбирати предмети й простір майже аналітично, через малюнок, світло, пропорції.

Згодом головною темою творчості став рідний дім та спогади про нього.

— Пізніше почала малювати дім: пейзажі Донбасу, степ, промислові ландшафти, терикони, заводи, шахти. Спочатку ці роботи були переважно чорно-білими, виконаними вугіллям. Напевно, тому що тоді в мені було багато тиші, втрати й внутрішнього напруження. Вугілля для мене стало дуже природним матеріалом: воно буквально пов’язане з Донбасом, з землею, з пам’яттю.

Тепер більше працюю з кольором. Я пишу яскраві пейзажі Донбасу, квіти, натюрморти, індустріальні мотиви у фовістичній манері (стиль з інтенсивними кольорами та різкими мазками). Мені важливо показати, що Донбас — це не тільки сірість, руїни чи біль. Для мене це ще й степ, сонце, сади, квіти, дитинство, пам’ять і сильний колір. Тому зараз я пишу те відчуття дому, але не через темряву й вугілля, а через колір. Це мій спосіб повернути собі простір, який у мене намагалися відібрати.

Історія улюбленої картини

— Це великий натюрморт розміром 150 на 100 см. Я купила ці квіти після важкого обстрілу Києва, коли виходила з укриття, — ділиться художниця. — Біля заводу «Артем» бабусі продавали багато різних квітів. Навколо все горить, усе палає, а вони просто сиділи та розкладали квіти. Я купила великий букет соняхів, прийшла додому, поставила їх на стіл. На столі тоді лежав прапор. Частина квітів впала на нього, я взяла полотно й десь за дві години написала натюрморт з натури. Після цього просто лягла поруч із палітрою на диван і вперше після важкого обстрілу змогла заснути. Це був момент, коли я справді вилила всі емоції на полотно.

Завести блог і потрапити до Спілки

— Не можу назвати точний момент, коли особистий простір перетворився на блог, — каже Ксенія. — Навколо мене зібралася невелика аудиторія, і я почала писати про мистецтво. Люди ставили питання, просили щось пояснити, і так поступово почали з’являтися дописи, тексти й невеликі статті про мистецтво.

Аудиторію дівчина набрала поступово, приблизно за рік. Проте деякі моменти Ксенія освоює й досі. Зараз розвиває інстаграм, але зізнається, що після твіттеру та тредсу інстаграм не може зрозуміти до кінця.

— До Національної спілки художників України я потрапила майже випадково, познайомилася з деякими художниками, потім почала працювати в майстернях Спілки. Одного літнього дня біля майстерень впала ракета, і в нас вибило вікна. Після цього я працювала в ініціативній групі від майстерень — комунікували з НСХУ щодо відновлювальних робіт. Почала допомагати з різними виставками, проєктами, організаційними питаннями, і врешті стала працювати офіційно.

Зараз я працюю в міжнародному благодійному фонді НСХУ. Ми займаємося проєктами, пов’язаними з арттерапією, конкурсами, виставками та артрезиденціями для молодих художників. Для мене важливо, щоб це були не формальні події, а реальні можливості для авторів: показати роботи, заявити про себе, отримати підтримку й відчути, що їхня праця потрібна.

Чого не вистачає молодим художникам

— Молодим художникам в Україні зараз найбільше бракує системної підтримки, нормальної інфраструктури та відчуття, що вони не самі в цій системі. Багато молодих авторів працюють на голому ентузіазмі: без майстерень, стабільного доступу до матеріалів, підтримки, зрозумілих механізмів просування, менеджменту, знання, як виходити на співпрацю з галереями.

Часто художник в Україні має заміняти цілу команду: бути самому собі SMM-ником, фотографом, куратором, менеджером, бухгалтером і юристом. І при цьому ще залишатися людиною, яка творить і виживає в умовах війни.

Молодим художникам потрібен доступ до освітніх ресурсів, менторства, виставок, дискусій і можливість говорити про своє мистецтво. І найголовніше — відчувати, що їхня праця має цінність не тільки після смерті автора, а й за життя.

Про нову та стару мистецьку школу

Різниця між старою школою та новими авторами відчутна.

— Стара мистецька система часто побудована на ієрархії, звичках, закритості й певному страху перед змінами. Там багато важить статус, регалії, членство, «хто кого знає», скільки років людина перебуває в системі. Іноді складається враження, що сама структура стає важливішою за живий художній процес.

Нове покоління натомість обирає інші інструменти.

— Воно швидше, відкритіше, сміливіше. Не чекає дозволу, щоб бути побаченим. Працює з соцмережами, міжнародними платформами, самоорганізацією, новими форматами. Молоді автори можуть одночасно робити виставку, вести Інстаграм, подаватися на гранти, продавати роботи онлайн і говорити про складні теми напряму.

Але я не думаю, що це має бути війна поколінь. Проблема не в тому, що існує стара система. Проблема в тому, що вона повільно змінюється. Досвід старших авторів може бути цінним, але він не має блокувати розвиток молодих. Хотілося б, щоб між поколіннями був не конфлікт, а нормальний діалог.

Якою має бути Спілка художників

— Сьогодні вона мала б бути не просто інституцією з великою історією, а живим центром підтримки художників. Особливо зараз, під час війни, — переконана Ксенія. — Спілка має бути місцем, яке захищає інтереси авторів, допомагає з майстернями, виставками, архівуванням, міжнародною комунікацією, грантами, юридичними й організаційними питаннями. Вона могла б стати платформою, яка поєднує покоління, регіони, різні художні школи й різні формати мистецтва. Важливо, щоб Спілка не залишалася тільки символом минулого. Вона має стати інструментом майбутнього. Інституцією, яка не лише зберігає спадщину, а й допомагає створювати нову історію українського мистецтва — вже зараз.

Цю думку доповнює голова молодіжного обʼєднання НСХУ Артем Шевченко. Він зазначає, що реформа інституції є вимогою часу.

— Національна спілка художників України має відповідати сучасним викликам і потребам мистецького середовища, адаптуватися до реалій сучасного артринку та бути ефективною платформою для підтримки художників. Вона повинна гідно представляти мистецькі здобутки українських митців як в Україні, так і за її межами, сприяти міжнародній співпраці, популяризації українського мистецтва та інтеграції його у світовий культурний простір.

Яких змін чекають молоді автори

— Мені б дуже хотілося бачити більше поваги до праці художника. Не на словах, а на практиці. Щоб мистецтво не сприймали як щось другорядне, що можна зробити «за дякую», «для експозиції» або «бо вам же це цікаво». Я хотіла б, щоб в українському мистецькому середовищі було більше прозорості, більше професійної комунікації, більше підтримки молодих авторів і менше закритих кабінетних рішень.

Окремим важливим викликом дівчина вважає збереження спадщини.

— Хочеться, щоб ми більше працювали з архівами й пам’яттю. Українське мистецтво постійно щось втрачає: через війну, байдужість, відсутність документування, зруйновані майстерні, втрачені роботи. Нам потрібно не тільки створювати нове, а й берегти те, що вже є. І, мабуть, головне — мені хочеться, щоб українське мистецьке середовище стало менш втомленим і менш цинічним. Щоб у ньому було більше живої енергії, солідарності й нормального відчуття: ми не просто виживаємо, ми будуємо культуру, яка буде існувати після нас.

Сторінка в Х (колишній твіттер)