Європа їм личить: 5 історій українок

Європа їм личить: 5 історій українок

Мітинг у Відні на підтримку України та її європейського шляху.
Фото: Валерія Мальцева

Життя в Європі їм пасує. Причини можуть бути різні: безпека, робота, комфорт та екологія. Вікенд зібрав історії українок, які живуть за кордоном, і розпитав про сьогодення та плани на майбутнє.

Світлана Василенко

у Німеччині, Магдебургу, з кінця лютого

— Ми з дев’ятирічним сином і мамою тут уже вісім місяців. Винаймаю квартиру в Магдебургу, але вже шість місяців працюю в Потсдамі та частково в Берлині. З українським ком’юніті цих міст контактую з професійної точки зору: беру інтерв’ю, відвідую події.

Раніше я вважала, що в Україні сильна бюрократія, але Німеччина в цьому плані має вищий левел. Усе робиться дуже повільно, зазвичай через листування звичайною поштою. Приміром, моя мама пройшла медичне обстеження. Його результати не надішлють електронною поштою та не роздрукують для неї, а відправлять маминому лікарю державною поштою.

Коли я реєструвалася на сайті своєї медичної компанії, отримала повідомлення: «Чекайте, вам прийде код підтвердження». І за три дні він таки прийшов.

Це з мінусів. Тепер про плюси. Перший — це якість повітря, знаю про це, бо мій айфон показує не лише погоду. Друге — це ставлення до дітей. Ніхто не підвищує на них голос, а діти розуміють дорослих, як то кажуть, з пів погляду. Якщо на дитину кричать, найімовірніше, це роблять українські батьки.

З мінусів — супермаркети та торговельні центри не працюють у неділю та на свята. Але є магазинчики, які працюють у цей час. Ціни там набагато вищі, але якщо щось потрібно терміново, то, можливо, там зможете це знайти.

Загалом тут треба звикати до очікувань. Ти можеш чекати чогось від трьох днів до пів року. Доведеться дотримуватися законів і правил, бо штрафи невідворотні, можуть і до суду притягнути.

Дуже дорогі транспорт і комунальні послуги як порівняти з Україною. Але Німеччина — одна з небагатьох країн Європи, яка не тільки прийняла більше мільйону українців, а ще допомагає їм соціально — виплачує грошову допомогу на дітей і дорослих, від 200 до майже 500 євро. Дітям оплачують групи подовженого дня, шкільне харчування.

Сумую за високим рівнем диджиталізації в Україні, те саме про рівень сервісу. Він захмарний. Ще ми звикли вдома жалітися на погані послуги чи сервіс, бо знаємо, що реакція буде швидкою. Тут так не працює, можеш жалітися скільки завгодно.

Німці дуже розслаблені. У спорткомплексі людина може піти в сауну і лишити телефон на шезлонгу біля басейну. І знатиме, що ніхто його не чіпатиме. Принаймні так працює в невеликих містах. Тут не переймаєшся за дитину, яка йде до школи, часто діти самі їздять до школи вже з 2-3 класу. У школі заборонені телефони.

На перший погляд, ніхто не звертає уваги на інших людей. Ніхто не тицяє пальцем. Але коли більше спілкуєшся з місцевими, то вже помічаєш, що вони когось обговорюють і пліткувати теж люблять, але, мабуть, роблять це не так активно. Дуже подобається, що німці не нав’язують поради та допомогу, якщо ти цього не попросиш. Утім, якщо озвучиш своє прохання, вони докладуть усіх зусиль, щоб допомогти.

Німеччина зреагувала на війну та приїзд українців зовсім не так, як від неї очікували. Німців вважають не настільки емоційно активними, як українці, іспанці, італійці. Але рівень бажання допомогти українцям вражає. Жити тут не легше, ніж в Україні. У цьому є великий плюс і певний мінус. Людина змалечку знає, що вона захищена. Якщо навіть вона не працюватиме, її підтримає держава. Можливо, тому вони такі розслаблені, менше креативлять.

Хочу віддати належне українцям, які намагаються максимально інтегруватися тут. Не тому, що хочуть тут прижитися. Але вони хочуть якомога швидше вивчити мову та піти працювати, тому хапаються за всі можливості. Думаю, німці й загалом європейці тепер зовсім по-іншому подивилися на європейців (може українців?). Я залишатимусь тут до перемоги. І це рішення не про мене, а про сина, якого я вивозила.

Ганна Перевозник

в Іспанії, Кордова, куди потрапила незадовго до повномасштабної війни

— Мені кажуть, що Європа пасує. Насправді я просто на фото маю кращий вигляд, ніж у житті — так склалося. Ну і не фотографуюся негарна чи без настрою.

Зараз я в Іспанії, в місті Кордова, тут мешкає близько 300 тисяч людей. Приїхала 7 лютого, бо в ЄС дуже багато говорили про початок війни, й тато мене запросив про всяк випадок. Я працюю віддалено, тому з легкістю погодилася. Живу з татом у його квартирі, він у Кордові з 1994-го.

Найближчих людей в Україні не лишилося. Мама померла чотири з половиною роки тому, брат за кордоном в іншій країні, я не одружена й не маю дітей. В Україні є подруги, сусіди, родичі, але не найближчі. Домашніх тварин теж не було.

Тут є волонтери, що збирають допомогу Україні. У березні допомагали завантажувати фуру гуманітаркою, там було багато українців, іспанців і представників інших націй. Тоді всі допомагали приймати, сортувати, завантажувати гуманітарку, прибирати приміщення тощо. З декількома українками познайомилася там і в інтернеті, але майже не спілкуємося.

Головний плюс перебування тут — не чую сирени та не ризикую опинитися під бомбами. Серед інших — гарна екологія (вода, повітря) порівняно з любим мені містом Дніпро. Те, що живу з татом, — і плюс, і мінус. В Україні жила сама, але зараз більше плюс, бо розумію, що нічого вічного немає, а є можливість побути з ним. Ще іспанці дуже доброзичливі, позитивні, з ними приємно спілкуватися. Висока якість продуктів, відносно дешеві й гарні одяг і взуття, багато памʼяток архітектури та історії, туристичних місць тощо. Для українців є знижки 60% на ліки, деякий час був безплатний проїзд на потягах тощо.

З мінусів: Україна — батьківщина, рідна земля, туди тягне, сумую за людьми, за містом, за всім. До повномасштабної війни я декілька разів приїздила в Кордову на місяць чи більше, але завжди з радістю поверталася додому. Люди все-таки інші, плюс мовний барʼєр, поки що не вдається знайти постійне коло спілкування, до того ж працюю вдома за компʼютером. Крім того, в самій Кордові дуже важко з роботою, високий рівень безробіття та влаштуватися можна лише на некваліфіковану працю, до омологації диплому так точно.

Іспанці відрізняються тим, що дуже позитивні, симпатичні, але дуже часто не виконують обіцянки або говорять на емоціях, а потім відмовляються від своїх слів. У справах бюрократії все в декілька разів повільніше, ніж у нас, ніхто нікуди не квапиться. Незвично було стикатися з гіршим сервісом, особливо в ресторанах і барах. У спілкуванні з чоловіками, особливо з Тіндеру та інших джерел інтернет-знайомств, сильно відчувається, що фемінізм не пройшов повз. Чоловіки прагнуть набагато більше ініціативи від жінки, часто поводяться як мамині принцеси, більше капризів, ниття. З хорошого — люди більш відкриті, розслаблені, готові спілкуватися будь з ким, у них менше забобонів або зверхнього ставлення до когось, готові допомагати, співчувати тощо. Наприклад, якщо в іспанця(ки) спитаєш дорогу, то великий шанс, що тебе відведуть просто на місце або зроблять якомога більше, щоб тобі було зручно.

Тут безпечно, гарно, багато зроблено для людей. Я в Європі почуваюся більш захищеною й фізично, й соціально. Щодня дивлюся новини в Україні, але можу відносно спокійно жити, працювати, а країні допомагати донатами та моральною підтримкою для деяких знайомих.

Дозвіл на проживання та роботу в Іспанії до березня 2024-го. До цього часу лишатимусь точно, а потім подивлюся.

Ганна Крицька

Німеччина, передмістя Кельну, знаходиться від початку березня

— Ми з дітьми та батьками приїхали сюди до сестри, в Україні залишилися чоловік і кіт. Думали взяти кота із собою, але чоловік не пустив. Тут нам з котом було б важче. Знайти житло в Німеччині непросто, а з домашніми тваринами ще складніше. І тепер кіт — велика втіха для чоловіка.

Я поки не знайшла тут українського ком’юніті. Але я працюю в міжнародній компанії, німецький офіс мене прийняв дуже добре, від колег отримала багато підтримки. В Європі маю друзів у різних країнах, зокрема й у Німеччині, вони теж відчутно підтримали, особливо попервах, коли я була розгублена й ніби вирвана з корінням.

На першому місці для мене — безпека моя та близьких. Тут я її маю, навіть пізно вночі можна ходити та не боятися. Тож є нагода трохи розслабитися й не виживати, а пробувати жити. А розслаблена жінка якраз і набуває шарму.

Поряд із плюсами є мінуси. Головний — це ізоляція. Спілкування з чоловіком перейшло в онлайн, друзів війна розкидала по світу. Знаходила можливості зустрічатися з друзями, що приїжджали з інших країн до мене, або я їхала на зустріч. Таке спілкування — дуже яскраві моменти, від них я оживаю.

Тут треба справно платити податки та дотримуватися правил проживання. Скажімо, не можна грати на фортепіано та шуміти з першої до третьої години дня. Інакше німці можуть викликати поліцію чи поскаржитися хауз-майстру. Ти маєш бути частиною системи, і тоді вона всім тебе забезпечить. Німці вірять у свою країну, певні, що влада робить все необхідне, бояться порушувати закон. Але при цьому вони часто здаються самотніми.

Дуже відрізняється їжа. Удома в Україні всього вдосталь й усе настільки смачне: наші городина, фрукти, овочі, кавуни! Тут я тричі за сезон намагалася з’їсти кавун і плювалася щоразу — смаку нема. Продукти дорогі й купуєш всього потрошку. Виходить у кілька разів дорожче, ніж в Україні, а за об’ємом менше. Уже забула як це — закупити мішок картоплі на зиму. Купую кілограм-два в супермаркеті або на ярмарку, та й усе. Є відчуття постійного дефіциту, хоча всього вдосталь. Перші пів року тут я ледь їла, бо мені було несмачно. Потім почала їсти потрошку.

Тішить доступність спорту. Усюди є велодоріжки, їздити безпечно. Рятуюся велосипедними прогулянками від поганого настрою. Проїхатися містом — величезне задоволення. Є прекрасні міські парки з озерами, де плавають відгодовані лебеді та качки. Природа тут гарна й доглянута. Перед входом у будинок, де орендую житло, хауз-майстер висадив кущі лаванди. Це ніби дрібниця, але затишно й запах чудовий.

Якщо пройти всі кола пекла в органах і оформитися офіційно, то твоя дитина буде повністю захищена. Усі діти за законом мають навчатися в школі. З іншого боку, жоден дорослий не має права виховувати мою дитину, як це буває в Україні. Соціальні працівники врегульовують конфлікти між підлітками. Підлітки мають більше прав і усвідомлення цих прав.

Німці прямо кажуть, що думають, роблять зауваження. І часто це звучить різко, іноді навіть грубо. Попервах це ставало для мене шоком. Але тут просто пряма культура. Щоб це усвідомити в мене пішло багато часу. Бачу в цьому як мінус, так і плюс. Принаймні тобі скажуть те, що думають.

Дуже сумую за нашою душевністю. У нас спілкування глибше, стосунки між українцями тепліші. Якось німкеня мене обійняла, й то були чи не найсухіші обійми в моєму житті. Хоча є й інші, доволі співчутливі. І є ті, хто допомагає без виявлення співчуття, зате дієво. Так, німець, із сім’єю якого ми тут подружилися, знайшов нам квартиру в найм, бо то велика проблема навіть для місцевих.

Дивує німецький пієтет перед росіянами. Не знаю, причиною тому є дешевий газ чи вміння Росії постійно перебувати в інформаційному просторі, розповсюджуючи свої міфи. Але що таке Україна, німці почали потроху дізнаватися після 2014 року, а особливо зараз. І ставлення до війни дивує. У перші місяці німці, з якими я спілкувалася, намагалися покласти всю провину на Путіна та довести, що інші росіяни хороші. Мені доводилося докладати чимало зусиль, щоб пояснити: така політика Росії стосовно України діє останні 300 років. І це для них велике здивування. Упевнена, нам потрібно продовжувати розповідати про себе. Не всі хочуть чути й слухати, це програма на роки. Але мусимо розповсюджувати свій український наратив.

Європа дуже пасує можливостями. Ми зараз на відпочинку в Іспанії, то мені навіть телефонну картку не довелося змінювати. Загалом, Європа нагадує мені бабусю — старенька, не хоче змін, прагне все повернути, як було, але вона ж і дає спокій. До такої бабусі добре навідуватися, щоб перепочити і, як то часто бувало в дитинстві, зустрітися з місцевими родичами чи друзями. Але тут бракує ризику та драйву. А українці — молоді, бунтівні, часто порушують правила, бо для нас то обмеження свободи. Наприклад, якщо я виїжджатиму з житла, що винаймаю, то маю попередити господаря про свої плани за три місяці. Деякі українці цього не дотримуються. Усе кидають і їдуть. Для німців таке порушення правил і домовленостей жахливе.

Німеччина побудувала соціальну державу. Якщо я раптом залишуся без роботи, то буду ще десь протягом року отримувати 70% своєї зарплати. В Україні, коли я залишилася сама з двома дітьми, хворіти й втратити роботу було страшно, бо жодного захисту від держави я не відчувала. Від людей підтримка шалена, бо ми здатні гори рушити, коли об’єднуємось навколо людини чи ідеї. А від держави — ні.

Як я планую своє повернення в Україну? Це відкрите питання. Я маю робочий контракт на два роки. Бувають дні, коли хочу все кинути та повернутися. А потім тут вмикають тестувальні сирени або читаю новини про обстріли рідного Києва й родичі звідти кажуть, як добре, що діти в безпеці. І я згадую, що безпека в пріоритеті, а решту можна потерпіти. Так, сумно, що досвід війни я здобуваю в ізоляції та еміграції. Але намагаюся й тут знайти своє місце: розповідати німцям про Україну й донатити на ЗСУ, у такий спосіб відчуваючи себе не емігранткою, а українкою, що тимчасово перебуває за кордоном.

Катерина Бузова

проживає в автівці, їздить усією Європою

— Я не з тої групи жінок, які тікали в Європу від війни. Скоро буде рік, як я приїхала сюди, щоб працювати далекобійником. В Україні залишилися донька, батько, дідусь, дуже їх не вистачає.

Моя робоча каденція складає три місяці. Улітку була перерва в три місяці, тоді я волонтерила й переганяла тачки для ЗСУ. Зараз знову працюю. Якраз виїхала з Осло та їду в сторону Гетеборгу. А позавчора була в місті, назву якого не можу й вимовити.

Зараз в Європі знаходиться багато моїх подруг, деяких я навіть відвідувала. Бувають маршрути, коли я можу заїхати до когось у гості.

Тут я живу та заробляю. Заробіток складає більш як тисячу євро, хоча й витрати тут дуже великі. Якби я могла заробляти тисяч 25 удома, я була б удома. Мені є там що робити. До війни я працювала вдома на двох роботах і заробляла по десять тисяч на кожній.

Коли я не працюю та виходжу погуляти, зі мною всі вітаються, навіть на лісових стежках, це так приємно! А загалом у мене зараз ізоляція більша, ніж під час ковіду. Плюс моя англійська не дуже, про німецьку взагалі мовчу. Проте за часи роботи я винайшла 50 відтінків усмішок. Німці гуляють з партнерами, собаками, кіньми. І всі зі мною вітаються. Я вдома не посміхаюся так відкрито й щиро сусідам по дачі, як тут посміхаюся чужим людям. Не знаю чому так.

Якось моя донька в Польщі потрапила в аварію. Я перелякана їхала до неї. Зрозуміло, в якому стані була. За те, що я за кермом тримала в руках телефон, мене зупинила поліція. Я пояснила ситуацію, показала фото доньки із закривавленим обличчям. Поліцейські дуже співчували, але штраф на 130 євро виписали. Це не добре й не погано. Це закон. Німці поважають закон, у них нема ніяких «увійти в ситуацію», «відпетляти», «домовитися».

Для мене дуже важлива безпека. Вдома постійно жила в напруженні, навіть не помічала цього. Відчувати себе в безпеці почала саме за кордоном, бо до війни багато подорожувала. В Європі я почувалася захищеною, знала: закон є і він працює.

Ще тут всі дуже ввічливі. Буває, приїздиш на заправку, заливаєш повний бак, йдеш до каси й розумієш, що грошей нема. Коли таке трапилося вперше, ледь не пережила інфаркт. Але людина на касі у відповідь посміхається і каже: «Нічого страшного, розвʼязуйте вашу проблему, я почекаю». Ніхто не буде тебе цькувати. І так багато в чому. Тут я не маю стресу в ситуаціях, які вдома точно стали б для мене стресовими.

На дорозі всі дотримуються правил і поводяться приязно. Мені не треба дякувати, коли пропустили на дорозі. Бо ми просто дотримуємося правил. Тому коли повертаюся в Україну, то дуже довго перелаштовуюся на нашу манеру їздити. А ще навіть зі своєю нежіночою роботою я тут відчуваю себе більше жінкою, ніж удома.

Допрацюю цю каденцію та вже чекаю, як в жовтні поїду додому. Не дочекаюся, коли нарешті повернуся, сплачу свою комуналку, відпочину. А потім знову на роботу.

Ксенія Рожак-Литвиненко

у Словаччині, Братиславі, з чоловіком і трьома дітьми

— З чоловіком та трьома дітьми знаходимося тут з 14 березня. Дітям 8, 6 та 2 роки. Поїхали, бо чоловік міг виїхати з нами, інакше я варіант виїзду не розглядала. В Україні залишилися батьки, сестра.

Від самого приїзду ми ходимо тут в греко-католицьку церкву, там є українська спільнота, ми бачимося щотижня, іноді разом гуляємо з дітьми. Вільного часу маємо не так вже й багато. Також я ходила на курси словацької мови, познайомилася з українськими студентами місцевої академії.

У Києві ми жили в орендованій квартирі, тут також живемо в чужій. Основний плюс життя тут — нам спокійно. Я розумію, що вдома школа працює в режимі можливих форс-мажорів. У нашому випадку це виглядало б так: двоє дорослих, що працюють вдома віддалено, плюс троє дітей. Тут я співпрацюю з академією мистецтв, читатиму лекції, отримала стипендію на дослідження з порівняння українського та словацького мистецтва. Вважаю, що я тут корисна для України, бо маю доступ до фондів, вивчаю наше мистецтво певного періоду. Це мій певний внесок в українську перемогу, те, що я можу робити в цих обставинах.

Чому мені так легко й зручно в Братиславі? Завдяки чіткій і зрозумілій транспортній системі, адаптованій для пересування літніх людей, мам з візочками. Я можу вільно пересуватися громадським транспортом по всьому місту з візочком і трьома дітьми. Смішно, але в Києві це було реально лише на таксі й одна поїздка на тиждень в будні — максимум. На це йшла купа зусиль і часу.

Тут транспорт ходить за графіком. Зайшов у низький автобус, пристебнув візочок і за прогнозований час вийшов у місці призначення. У Києві я наймала няню, щоб вона забирала мою дитину з дитсадочка, який знаходився через дорогу. Інакше мені доводилося б тягти візочок і дітей по сходах підземного переходу.

І тут, і в Києві ми зверталися до приватних лікарів. Якістю медичних послуг я задоволена, хоча чула багато нарікань від співгромадян. А мені зрозуміло, що ліки всі за рецептами, люди не приймають купу медикаментів, які купують і обирають самостійно. У пересічному розумінні виглядає так, що не лікують і взагалі нічого не роблять. Однак за необхідності лікар призначав нам антибіотик, я без проблем його купила.

Мінімум стресу, ніхто не квапиться і тебе не підганяє. Повільно, але всі до цього звикли. Ніхто не кричить у чергах, не штовхається. Кажуть, що в Україні більш якісні, недорогі та швидкі послуги. Це вигідно для клієнта, який точно все отримає. Але для людини, яка надає ці послуги, це найімовірніше перепрацювання, яке навряд чи цінується. Наприклад, в Братиславі після дев’ятої вечора не працюють кав’ярні, бо зарплати після цієї години підвищені.

Місто дуже комфортне для життя з дітьми — зелено, багато дерев, фізично почуваюся набагато краще завдяки місцевій екології. Доступні безглютенові та безмолочні продукти, що важливо для мене як для людини з алергіями. Немає пресингу на батьків і якихось надвимог до них. Ніхто не додумається задати батькам на вихідні робити поробки з дітьми. Просто тому що вони цього робити не повинні.

Звісно, нам складно адаптуватися, насамперед через мовний бар’єр. Хоча я вчила мову, можу користатися послугами банку, медичних установ. Але в нас з чоловіком хороша англійська, що також вплинуло на наше рішення їхати в Європу. Ми обоє користуємося англійською в роботі. Діти в школі та садочку швидко вивчили словацьку й говорять нею краще, ніж ми. А ще тут дуже багато українців, а самі словаки, як мені здається, доволі близькі ментально до українців.

Залишимося тут до перемоги, бо несемо відповідальність за дітей.

Сподобалася стаття? Подякуй автору!

   

Читайте також: Шльопки, шорти, тиша: чим відрізняються європейські школи та садочки від українських;

Для економіки та людей: 6 причин будувати житло під час війни;

Консервація, утеплення будинку та автономне опалення: як українці готуються до важкої зими;

Мрії, плани та інсайти: що українці привезуть з-за кордону;

Мітинги, штаби, гуртки: як українки волонтерять за кордоном.