Шльопки, шорти, тиша: чим відрізняються європейські школи та садочки від українських

Фото: Depositphotos.

За даними МОН за кордоном зараз навчаються понад 600 000 українських дітей. Окрім складнощів з адаптацією, мовного бар’єра та академічної різниці, діти стикаються з випробуванням новим і невідомим. Вікенд розпитав батьків, чим радують та засмучують неукраїнські школи.

Ганна В., Іспанія:

— Перше, що мене потішило, — відсутність форми. Просторий одяг, футболки та шорти коли тепло, взимку — джинси, толстовки, спортивні штани. Хоча діти з приватних закладів ходять в однакових футболках і шортах.

Навчальний рік починається в середині вересня. Мені здається це особливо прекрасним! Під час святкової лінійки діти сиділи просто на плитці шкільного подвір’я в колі. Жодних квітів, білих бантиків, довгих промов та іншого пафосу. Вчителі привітали дітей, пожартували, пораділи разом з ними та за десять хвилин повели до класів навчатися.

З собою в школу треба брати один перекус. На великій перерві є можливість з’їсти принесене з дому. Мої діти беруть бутерброд та якийсь фрукт. Власне, велика перерва — вона таки велика та єдина. Між уроками перерв немає, вчителі самі регламентують навантаження, дають класу відпочити, якщо треба.

Після уроків — обід. Ситний та смачний. Для нас він зараз безплатний. Знаю, що багато родин мають суттєву знижку на харчування. Підручники видає школа. Робочі зошити покупають батьки. Вони дорогі: комплект зошитів для другокласника на рік може коштувати до 150 євро. Тут взагалі на канцтовари досить високі ціни в порівнянні з українськими. Дивує, що навіть у початковій школі з предметів заводять товсті зошити формату А4, великі та важкі. Вони можуть бути на два роки. Нащо малюкам таскати їхні два роки в ранцях — не розумію. Два-три таких зошити, два-три підручники — і рюкзаки не підняти. До речі, рюкзаки на колесах тут дуже популярні.

Ніхто не заморочується з приводу почерку, каліграфії, оформлення робіт. Іспанці справедливо вважають, що важливіше не те, ЯК ти написав, а ЩО саме написав. Хоч друкованими літерами пиши, якщо тобі так зручно.

Тут вміють хвалити дітей. І не вимагають більше, ніж дитина може. Про місцеву інклюзію я готова складати пісні. Загалом атмосфера прийняття — це те, що в них виходить.

Дуже подобається, що перерву, багато уроків та більшу частину ГПД діти проводять на вулиці. Багато прогулянок, багато фізкультури. Екскурсій теж багато, але вони зазвичай і доволі дорогі. Продльонка до 16.45. На ГПД домашку, звичайно, роблять, але її мало. Тому після обіду діти багато гуляють. У нашій школі багато навісів та іншого критого простору, тому гуляють вони навіть у погану погоду.

Забрати дитину зі школи у будь-який момент не вийде. Є три варіанти. Або в 13.00, до обіду. Або в 14.45. Або в 16.45. Причому вчитель повинен бути заздалегідь попереджений, о котрій за учнем прийдуть батьки. Після школи більшість дітей відвідують гуртки та спортивні секції. Їх багато, ціни на них, як на мене, невисокі. У Києві таке набагато дорожче. Але по-справжньому та серйозно тут займаються, здається, лише футболом. Усе інше на дуже аматорському рівні.

Чи є в школі збори «на штори» чи «на день вчителя», не знаю. Нас до цього поки не залучають.

Старша школа називається «інституто», студенти в ній віком від 12 до 18 років. Уроки починаються о 8-й ранку, в молодшій школі — о 9-й. 6-7 уроків по 55 хвилин. Спочатку три уроки без перерви, потім відпочинок на перекус та прогулянку — 30 хвилин. На перерві можна взяти м’яч, тенісні ракетки, купу іншого інвентарю. Щоденників немає, але контакт з батьками постійний. Якщо щось не так з дитиною (або у дитини), приходить повідомлення на електронну пошту. Батьківських зборів немає. Є час для індивідуальних зустрічей з вчителем, усе вирішується тет-а-тет.

Навчатися цікаво. У старшій школі в паралелях щороку учнів перемішують. Особливо ретельно розлучають учнів, які незлюбили одне одного або міцно здружилися проти когось. Це вважається профілактикою булінгу.

Одяг іспанських підлітків простіший, ніж у наших. Вони вдягаються зручно, не прагнуть бути крутішими за однокласників або підкреслити свою сексуальність. До речі про секс. Діти тут знають про нього все. У школі з перших класів говорять про різницю статей, про особливості хлопчиків і дівчат та для чого ці особливості потрібні.

Ірина Кодій, Австрія:

— Вирішила спитати в «експерта» зі школи: може, мої забобони заважають, а дитині все ок? А виявилося, дзуськи: в сина ті самі враження — тут гірше у школі, ніж в Україні. Але хочу зауважити — син та я порівнюємо звичайну місцеву школу з досвідом у декількох приватних школах України.

Отже, син Кирило, майже 12 років, каже, що з цікавого й прикольного тільки одне — сильні фізичні тренування, особливо вправи на кардіо: біг, стрибки, вправи з м’ячем, естафети.

З мінусів:

їжа: дуже багато некорисної їжі, до прикладу смажений шніцель, потім дуже солодкий батончик або солодкий млинець з варенням, або дуже солодкий йогурт зі збитими вершками. Кількість вживання слова «дуже» у парі з солодким і в негативному контексті від свого сина чую вперше — приємно вражена. Яблуко та булка вкрай рідко, також вкрай рідко до спагеті можуть покласти ложку салату. Син каже, що така їжа в кайф, тільки коли сильно побігав й тоді потужно поїв, а коли немає активності, то — цитую — «їдеш в автобусі й розбухаєш»;
з усіх предметів дуже легке навантаження, тут більше розповідають, ніж дають завдань. Багато говорять вчителі, показують презентації, проте учні мало що записують або виконують роботу — це нудно, немає діалогу;
рівень медичної допомоги — низький, рану не дезінфікують, а просто пластир накладають зверху на кров. Син каже, що в нас обов’язково продезінфікують та чимось намажуть.

Вартість збору до школи — близько 150 €, і це суто канцелярія, якийсь журнал з математики, який випускається щороку, оренда ключа від шафки, ну й батьківські збори, куди ж без них. Рівень англійської та ІТ — журба. Взагалі рівень навчання засмучує. Хтось каже, що хай у дитини буде дитинство, то наших заганяють, але річ у тім, що вони не вільний час залишають, а розжовують нудно одну тему.

Батьківські збори тривали 2,5 години. Жах! Існує жорстка система попередження про відсутність, пропуски, про запізнення — в мене враження, що я віддаю сину на зону. Набридає писанина й постійні роздруківки та підписи. У початковій школі навіщось планшети й повна відсутність таких у середній школі.

Плюси, звісно, теж є. Фізкультура на вулиці до останнього теплого повітря. Поїздки з дітьми на декілька днів у гори, інші міста, для вчителів та дітей — це такі спогади! Надрукований журнал у кінці року, про життя класу з фотками й дописами — дуже круто.

Марія Щербань, США:

— Почну з того, що мене потішило. Щоб записатись до школи, не треба було їхати туди. Ми ще в Польщі в очікуванні документів заповнили онлайн-форму на сайті, і з нами зв’язалася кураторка. Я пояснила нашу ситуацію, заявку прийняли без належних документів, залишили місце за сином у потрібному класі. Коли приїхали, ми разом дозаповнили анкету, сину вручили шкільне приладдя та відправили чекати вересня.

Заняття розпочалися 6 вересня. Різні вікові групи розпочинають навчання у різні дні, щоб уникнути натовпу та щоб була змога спокійно розв’язати організаційні питання: яким чином діти добираються до школи (більшість забирає шкільний автобус на спеціальних зупинках), на які двері підходити, необхідно побачити та запам’ятати своїх вчителів, з’ясувати питання харчування та інше.

Перед початком занять були батьківські збори, всі приходили з дітьми, щоб ті познайомилися між собою та з викладачами. На зборах батькам видавалась тека з анкетами, які кожен мав заповнити: анкета на шкільний автобус, групу продовженого дня, заява на безплатне харчування, анкета про стан здоров’я дитини, склад сім’ї, реєстрація батьків у шкільному додатку. Школа цікавиться потребами сімей учнів, дає поради в оформленні документів на допомогу в разі потреби.

Про заняття. Діти проходили психологічні та мовні тести, щоб учителі розуміли, як надалі з ними працювати. Підхід доволі індивідуальний, але потім питають однаково, щоб тримати всіх учнів на одному рівні. Клас більше схожий на творчу студію, але при цьому вимагається сувора дисципліна та відповідальне ставлення до поставлених задач.

Ранок у 5 класі починається зі сніданку: кукурудзяні пластівці з молоком, печиво, чай, яблука, злакові батончики. Ланч десь о першій годині, діти йдуть до їдальні зі своєю їжею або можна взяти запакований готовий обід. Меню різне: сендвічі з овочами або котлета з пюре, додатково якийсь фрукт і сік.

Наших учнів розподілили по різних класах (у школі четверо українських дітей), щоб скоріше опановували мову, з ними додатково займаються англійською. Поки що, попри мовний бар’єр, навчання дається легко.

Діти мають бути в школі вже о 7:30, приїжджають додому о 16-16:30. Форми немає, але одяг повинен бути кольорів школи. Придбати — не проблема: в усіх відомих супермаркетах є такі відділи.

Але всі ці плюси ніколи не зрівняються з нашою школою тим, що дитина відчуває себе повноцінним членом соціуму. Син каже: «Я не відчуваю себе тут повною мірою людиною як вдома, я не відчуваю свого місця тут між цих людей!» Я жахнулася — думала, так може відчувати тільки доросла людина. Наш український менталітет, відчуття настрою іншої людини й розуміння того, про що вчитель навіть мовчить — цього за кордоном немає. «То рідні стіни на рідній землі, де я любив, і мене любили…» — цитата сина.

Рай на землі є, і він вдома.

Наталія Івко, Австрія:

— Мені важко об’єктивно порівнювати навчальні системи двох країн, бо, на відміну від більшості батьків, я не очікую від шкіл особливого вкладу у знання дитини. Якщо він трапляється — це крутий бонус, але загалом, на мою думку, школа — це для того, щоб навчитися навчатися, а далі дитина вже сама візьме те, що захоче, незалежно від того, де вона знаходиться та в яких умовах доводиться опановувати те, що цікаво.

В Австрії з любов’ю до навчання у початковій школі якось простіше, ніж вдома. Діти багато граються, мало вчаться. З ГПД приносять щоденні поробки, зранку на заняття йдуть охоче. Виснажливих домашніх робіт немає, а ті, що є, виконуються під час продльонки з вчителем. Коротше, це той НУШ, який намагалися запровадити в Україні, але зробили через одне місце: нову систему навчання вигадали, а очікувані результати відкоригувати забули.

Звісно, тут теж трапляються перегини — вчителька однієї з дівчат вже дірку в голові мені проклювала думкою про те, що моя дитина пише жахливо. Ну, донька об’єктивно пише жахливо, але мене це не турбує — то чому я повинна постійно працювати над покращенням того, що мені здається неважливим?

Навчання йде повністю за друкованими зошитами — яскравими, веселими, цікавими. Ми не купляємо їх, але я не впевнена, чи так саме в інших закладах (мої діти навчаються в приватній школі). Підручників немає. Щоденників теж. Програма в початковій школі приблизно така сама, за винятком, мабуть, англійської — в Україні діти на багато кроків попереду.

Зв’язок із батьками — через спеціальний застосунок. Вчителі реагують оперативно, але в межах робочого часу. Батьківські збори є. І грошові внески в фонд класу теж.

Діти часто на екскурсіях, прогулянках. Частина уроків проходить у музеях. Середа — день без домашнього завдання, натомість діти під час ГПД йдуть у парк.

Основна відмінність шкільної системи тут та вдома — у ставленні до дитини та у ставленні дітей до вчителів. Про те, що на дітей не підвищують голос і не дозволяють будь-які принизливі або оцінні коментарі, гадаю, всі й так вже чули. Мене дуже дивує інше. У школах — абсолютна тиша й порядок! Жодного разу не чула, щоб хтось шумів чи кричав. У коридорах тиша. У класах тиша. Діти чують і слухаються. Спостерігала, як клас у метро на пероні чекає на потяг: усі діти чемно вишикувалися і просто стоять. Ніхто не стрибає, не чіпає сусідку, не штовхає однокласника. Не вибігає, не нудиться, не вередує. Ви колись були на екскурсіях з українськими дітьми? Так ось австрійські діти — це геть інша історія.

Спитала подругу, як так виходить. Вона давно живе у Відні — знизує плечима: «Не знаю. Моїм дітям важливі добрі стосунки з вчителькою, вони не хочуть її образити та стараються зробити все, щоб та не засмучувалася. Вони друзі, причому друзі, які поважають та справді цінують одне одного».

Чи принесе така система навчання належний рівень знань — не знаю. Не впевнена, що в моїх дітей він відповідатиме рівню, який за цей навчальний рік отримають діти в українських школах, але для мене це не пріоритет, тому радіємо тому, що маємо, і чекаємо на повернення додому.

Садочки — окрема тема. Донька біжить туди як на свято, навіть якщо не виспалась або прокинулася у поганому настрої. На жаль, багато розповісти не можу, бо дитина поки нічого не розповідає, але те, що я бачу, мені подобається. Обов’язкові прогулянки, денний сон тільки за бажанням, різноманітна самостійна активність з папером, фарбами, клеєм, ножицями. І багато гарного настрою, бо головне в системі дошкільної та початкової освіти в Австрії — це те, щоб дитина була щасливою.

Ліана К., Австрія:

— Дитячі садочки в Україні створені для того, щоб задовольнити потреби батьків та дирекції. Дитячі садочки в Австрії задовольняють потреби дітей — тут нікому немає діла до того, як прикрасять актову залу для свята або чи вивчать діти танок. Ніхто не буде два місяці повторювати одну й ту саму пісеньку, щоб отримати в результаті гарну картинку для звіту. Австрійський садочок — це щоб дитина була щасливою та вільною.

Інна Гершун, Чехія:

— Чеський садочок поки що здивував тим, що у групі не можна ходити в тій же одежі, в якій прийшли. А ще не можна в джинсах і небажано — шорти. Найкращий варіант — спортивні штани. Не дуже подобається, що за цілий день діти тільки раз їдять «нормальну» їжу — обід такий, як ми звикли. Усі інші перекуси – бутерброди та овочі-фрукти. Подобається, що з дітьми завжди не одна «пані учітелка», а дві або три.

Мірта Гроффман, Швейцарія:

— Я ненавиджу пострадянську систему освіти, а тут поки що для мого розуміння все суперкласно зроблено. Гроші ні на що не збирають, комунікація між батьками та вчителями — листуванням, усі контакти відомі, можна звертатися, всі дуже уважно ставляться до приватності, багато екскурсій, походів у ліс, сплави річкою, різноманітні турніри. До дітей Швейцарія надзвичайно уважна! І до батьків, до речі. Але до дітей — особливо, і це мене додатково закохує в країну.

Катерина, Словаччина:

— Як мама вважаю, що словацька школа більш налаштована на створення цікавої освітньої атмосфери, повного занурення та дослідження. Діти в школу летять, купа уроків на природі, різноманітні факультативи, походи, екскурсії. Математика на порядок нижче, ніж в українській школі, але на уроках багато креативних завдань. А ось синові не сподобалося в словацькій школі — йому важливі друзі та комунікація, а знайти цього не вийшло.

Анжеліка Іванова, Словаччина:

— У школах викладають фінансову грамотність (чого немає у нас), збереження навколишнього середовища. Домашнє завдання задають, але не в такому обсязі, як у нас.

Цікаво, що всі зошити мають свій шифр. Коли вчитель каже, якого зошита треба купити, він називає лише код. Предмети теж всі закодовані — поки не знайшла інформацію в інтернеті, не могла розібратися.

Спілкування з учителями — через застосунок. Там же — розклад, оцінки, домашнє завдання. У п’ятницю треба замовити харчування дитині на тиждень, їжа різноманітна та смачна. Дуже суворо з пропусками: за кожний треба писати вчителю окремого листа, коли кількість пропущених днів перевищує певну кількість, школа направляє листа до поліції. Директор доступний для спілкування — до нього можна спокійно прийти, написати напряму листа на електронну пошту.

Що для мене було дивним — діти в школі обов’язково перевзуваються. Дуже кумедно виглядає, коли дитина бігає взимку по школі в шльопках і шкарпетках.