«Де ми хрещені? — В церкві на Троєщині» — співають «Жадан і собаки». Вікенд дізнався, як Жадан ставиться до Троєщини, чи ходить в бари на Подолі та як поєднує виступи з військовою службою.
Центральна бібліотека Деснянського району носить ім’я Павла Загребельного. Бібліотекарки запросили виступити Сергія Жадана. А він погодився. Цікаво, чи бачила ця троєщинська зала такий натовп опівдні в понеділок? Довелося доставляти стільці, щоб всадити всіх охочих.
Жадан читав вірші, розказував короткі історії: про волонтерство, Харків і Луганщину, дружбу з Дмитром «Да Вінчі» Коцюбайлом та госпітальєркою Кубою, героїнею фільму «Куба і Аляска». І відповідав на запитання з залу.
Про бари та Поділ
— Мені страшенно подобається Поділ, але не п’ю там у барах, бо я військовослужбовець, і хоч не на бойовій посаді, все одно нам пити не можна. Але я п’ю каву. Зараз приїхав з Ярвалу, там є прекрасна кав’ярня Paul — гарне місце, рекомендую, там дуже смачно.
А стосовно Троєщини — мушу визнати, тільки нікому не кажіть: я Троєщину майже не знаю. Пісня здебільшого написалася заради рими «хрещені на Троєщині», нічого особистого.
Це бібліотека носить ім’я Павла Загребельного. Ми з Павлом Артемовичем особисто знайомі не були, але свого часу, 21 рік тому, він написав післямову до мого роману. Для мене це була несподіванка. Це була ініціатива директора видавництва «Фоліо» Олександра Красовицького. Він звернувся до Загребельного, а той не відмовив.
Загребельного-письменника я шанував з дитячого віку, ще коли був радянською дитиною. Тому приїхати в бібліотеку його імені — це честь.
Про бібліотеки
Я народився на Луганщині. Є прекрасне старе козацьке місто Старобільськ. Це історична Слобожанщина. Коли почалася війна й у 2014 році росіяни з’явилися там, ми з друзями почали працювати як волонтери. Багато їздили, підтримували зокрема бібліотеки.
Бібліотеки — велика любов, бо сьогодні, коли змінилися культурні процеси, культурні комунікації, саме бібліотеки у районах великих міст, райцентрах, селах перебирають на себе функції осередків життя. У бібліотеках не просто беруть книжки читати, а спілкуються, зустрічаються, це страшенно важливо.
Ми підтримали багато бібліотек на Луганщині, Донеччині, бачили, як навколо бібліотек гуртується громада. Я пам’ятаю, наприклад, бібліотеку у місті Дружківка, де крім запасу книжок, було близько 50 гуртків. Останній відкритий перед початком повномасштабної війни — гурток «Розвиток для пенсіонерів».
Зазвичай у таких місцях працюють жінки, які люблять свою роботу, читачів. Це викликає повагу й бажання допомагати, підтримувати. Я пам’ятаю бібліотеки в Костянтинівці, Станиці Луганській, Луганську обласну бібліотеку, яка після 2014 року переїхала у місто Старобільськ і стала місцем сили. Там відбувалися конференції, зустрічі, виставки, круглі столи.
Коли росіяни заходять і окуповують міста, то з бібліотек викидають українські книжки. Для них це загроза, те, з чим вони воюють, — з нашою ідентичністю.
Про студентство
Я пишу з дитинства. У мене була тітка — Олександра Ковальова, фантастична поетка й перекладачка. Вона стала моєю літературною наставницею — жива поетка, членкиня спілки письменників. Я в неї навчався, мені хотілося займатися літературою. Перші вірші написав десь у третьому чи четвертому класі.
Вступив до харківського педагогічного інституту зокрема через тітку. Вона викладала там німецьку мову, була германісткою. У мене був вибір, я міг вступати в Луганськ чи Бахмут. Але я їздив в Харків до тітки, закохався в місто з дитячих років. І люблю його до сьогодні. Там практично прожив все доросле життя. Я ніколи не шкодував через свій вибір. У нас була неймовірна кафедра, доволі творча атмосфера. Ми видавали газети, робили журнали, потім почали робити фестиваль.
Зараз освіту треба підтримувати, особливо у нас на Лівобережжі. На превеликий жаль, освіта фактично поламана з початку пандемії. Нормального освітнього процесу немає. А спочатку великої війни поїхало багато студентів, викладачів. Вже зараз утворюється діра у тяглості освіти, яку нам треба буде якось чимось заповнювати, надолужувати, доганяти. Переконаний, що майбутнє України — за сильною армією і сильною освітою.
Для Харкова це особливо важливо, бо він так чи інакше зараз перебрав на себе функції центру цілого регіону, прикриває собою весь лівий берег, Дніпро й Полтаву. Дуже сподіваюсь, там будуть робитися важливі речі. А зараз всі ми чекаємо завершення війни й можливості повернутися до нашого життя.
Про роботу викладачем
У 2000 році закінчив аспірантуру в педагогічному, захистився. Викладав українську та світову літературу до 2004 року. А потім у 2004 році восени були вибори, які завершилися Помаранчевою революцією. Я завжди був політично активним, ходив на мітинги, мав друзів у політиці, в опозиції до президента Леоніда Кучми та місцевої влади.
20 років тому в кожному університеті була людина, яка від Служби безпеки України збирала дані й контролювала ситуацію. І така людина розповсюджувала чутки, ніби я своїх студентів виганяю на мітинг. Це неправда. Я ніколи такого не робив. Хоча мої студенти ходили на мітинги, бо вони активні, свідомі, патріотично налаштовані.
Але я не хотів підставляти ні студентів, ні колег, ні свого наукового керівника та наставника. Тому в серпні 2004 року я звільнився. І пішов на вільні творчі хліба. Тоді якраз вийшла моя книжка, ми з Іреною Карпою поїхали на гастролі. Бачили, як країна готується до виборів і як згущується атмосфера. Потім все це завершиться Помаранчевою революцією.
А у 2007 році почалася співпраця з «Собаками». Я не музикант, не маю музичної освіти, просто люблю музику й маю багато друзів-музикантів.
Про письменницькі поради
Щодо порад юним письменникам відповім так: не слухати поради старих письменників. Немає універсальних механізмів, алгоритмів. Творчість — річ індивідуальна, неповторна, чим і приваблює мільйони людей у світі.
Моя порада єдина — більше читати. Не тому, що я сам багато читаю, а тому що читання — не лише про інформацію, сюжети, інтригу й розв’язку. Це тренування для мозку, пам’яті, мовлення, серця.
Зараз у мене вільного часу для читання небагато. Але в дорогу взяв з собою Майка Йогансена, його вибрана проза вийшла в видавництві «Віват». Серія «Класика», раджу всю серію, зроблена дуже добре і з великою любов’ю підібрані тексти.
Ще я взяв книжку Артура Дроня. Цей хлопець зі Львова воював, отримав поранення, демобілізувався, написав книжку віршів. Як на мене, одна з найсильніших книжок цієї війни. А зараз він написав коротку прозу, про війну.
Про службу
Це не бойова посада, я не в піхоті, не сиджу в окопі. Але це все одно служба. І не фіктивна, ми працюємо щодня. Частина гурту «Жадан і собаки» мобілізувалася півтора року тому. Двоє наших служать у роті маскування та імітації.
А ми з Женею Турчиновим, нашим гітаристом, працюємо в службі комунікацій. Комунікуємо всередині бригади та зовні з місцевими владами, громадами, бізнесом. Наше завдання — щоб про корпус всі знали, щоб у нашого корпусу було все необхідне. Поки що вдається. На вихідних робили великий фестиваль «Хартія» в Києві, на нього прийшли кілька тисяч людей. Це частина нашої роботи. На перший погляд, не пов’язана зі службою, бо де фестиваль і де армія. А потім дивишся на суми донатів. Впізнаваність допомагає зайти в будь-який великий бізнес і попросити допомоги для бригади.
Або приходиш до міського голови чи голови військової адміністрації. Представляєшся, а він каже: «Знаю вашу бригаду, ви дуже медійні, молодці». Тоді просиш допомоги й отримуєш. Це нове, але так воно зараз працює.
Звісно, виникають питання: чому ти військовий, а наче не військовий? Я роблю свою роботу в цьому напрямку. Часу на творчість, звісно, не вистачає, але нарікати гріх. Важко тим, хто знаходиться безпосередньо на лінії бойових дій. Наша задача — робити все, щоб їм було легше, щоб вони були захищені, забезпечені.
Про друзів
Я дружу з Юлею, яку ви знаєте як Кубу, героїню фільму «Куба і Аляска». Ми з «Собаками» написали пісню для цього фільму. Якщо хтось не бачив, рекомендую подивитися — це хороше кіно про наших бойових медиків.
Ми познайомилися, коли вона була в Госпітальєрах, у 2013 році. Ми тоді привезли допомогу, зробили виступ, познайомилися. Потім Юля перейшла до Діми (Дмитро Коцюбайло, «Да Вінчі»). Там вона організовувала медичну службу. Ми з Дімою товаришували, це була важлива для нас всіх людина, яку ми підтримували. А зараз Юля воює в 92-й бригаді, теж займається військовою медициною.
А коли ми познайомилися, я написав про неї вірш:
Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.
І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.
І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.
І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.
Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це взагалі називати тебе сестрою.
Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.
Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.
Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.
Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.
Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Чим смакує добра фудфікшн: обід із п’яти страв без десерту;
«Як справляти враження культурної людини»: читання без страху і драконів;
Як не втратити київську осінь: інструкція у 50 кроках;
