Пасивна агресія: будувати чи руйнувати

Звідки береться агресія та чи варто її уникати? Чому варто проявляти свою агресію та як конструктивно це робити? Чим пасивна агресія небезпечніша за активну та як її розпізнати у інших та в собі? Гештальт-терапевтка Ганна Крицька розповідає про те, як не перетворитися на чайник, що кипить, та чому агресія — це для сміливих.

Які відчуття викликає у вас слово «агресія»? Це щось неприємне? Небезпечне? Неприйнятне? Незручне? Таке, що потрібно одразу загасити, забути, забовтати, «проїхати»? Коли ви чуєте це слово, в голові виникає картинка нападу? Чи ви думаєте про агресію, як про щось необхідне, як-то самозахист чи захист власних кордонів, й лише від форми вираження залежить, екологічний цей прояв чи ні?

Наше сприйняття агресії залежить від того, як ми сприймаємо злість. Агресія — це рух у певному напрямку. Злість — емоція, підкріплена гормоном норадреналіном, яка дає імпульс для цього руху. Тобто злість не дорівнює агресії, бо якщо не проявити злість, подавити її, то рух не відбудеться. І де тоді лишається злість? Зі шкільного курсу фізики ми пам’ятаємо, що ніщо не береться нізвідки й не зникає нікуди. Отже, злість лишається всередині. І якщо накопичується багато невираженої злості, людина починає нагадувати чайник, що закипає. Пара рветься з носика, під тиском стрибає кришка, чайник свистить і всіляко привертає увагу. І якщо його вчасно не вимкнути, він може згоріти або зчинити пожежу.

Приблизно те саме відбувається з людиною, яка має звичку накопичувати злість. Звісно, зазвичай це завершується менш руйнувально, ніж у прикладі з чайником. Увагу все ж таки звертають, чайник вимикають, воду в ньому замінюють на холодну. Але якщо нічого не робити з механізмами закипання, то ситуація так і продовжуватиме наближатися до критичної. Як у вигляді вибуху неконтрольованої злості на інших (зовнішнє вираження афекту), так і у формі стрибків тиску (варіант внутрішнього вираження афекту).

Афект — той стан, в якому ви опинилися, коли проскочили стадії незадоволення, роздратування, злості та гніву. Тобто афект — це лють, крайня стадія злості, на якій проявляти її екологічно вже неможливо.

Злість не є поганим відчуттям, вона є необхідною. Ба більше, вона ніколи не виникає на рівному місці. Якщо виникла злість, значить, їй передувала якась потреба: у безпеці, повазі, розумінні, прийнятті тощо. Визнаючи своє право на злість, ми визнаємо право на свої потреби. Але часто в родинах існує заборона на прояв злості. «Не можна битися», «не можна кричати», «поділися іграшкою», «віддай цукерку» — і дитина звикає до того, що не можна себе відстоювати. Відчуття власних кордонів порушено, а злість подавлено.

Втім, бути тим горезвісним чайником не хочеться. Тоді на допомогу приходить пасивна агресія як спосіб відреагувати на те, що не подобається. Але відреагувати не відкрито, а приховано, ніби непомітно. Так, щоб можна було потім посміхнутися й сказати: «Та що ти вигадуєш! Я ж це сказала з любов’ю, як до подруги». Або так: «Та гарний в мене настрій, відчепися». Або це неперевершене вербальне: «Все добре», що невербально спростовується стиснутими щелепами й поглядом кудись вниз чи убік.

Агресія необхідна для того, щоб відстояти себе й свої кордони, коли нападають, або для руху уперед, щоб йти і підкорювати собі світ, здобувати знання, проявляти себе, самореалізовуватися. За Ф. Перлзом, агресія — це зуби, які в нас виростають. А зуби — річ потрібна. Для того, щоб вміти самостійно прогодуватися, подрібнювати їжу. У фігуральному сенсі, й для того, щоб її здобути теж. І навіть не обов’язково вміти кусатися. Іноді досить просто усміхнутися, щоб показати, що зуби на місці.

Існує активна агресія й пасивна. Перша, як на мене, про чесність, перш за все із самим собою. Сказати собі: «Я злюся, бо заздрю, що в подруги з’явилася автівка» — це чесно. Чесніше, ніж подавити реакцію думкою «Я вища за це» і отримати головний біль натомість. Або почати нишком підкидати подрузі інформацію про те, що кількість ДТП щороку зростає, а колір її авто дуже маркий, а от Галя купила собі… І вихваляти Галю протягом наступних півгодини.

А другий тип агресії — про невміння бути чесним. Зазвичай не зловмисне й доволі щире невміння. Бо людям, які пасивно агресують, дуже лячно визнати, що вони можуть злитися та мають на це право, й агресія, з якою вони відстоюватимуть себе відкрито, нічого й нікого не знищить. Це певне незнання себе: яким я ще можу бути, які демони живуть у мені, та й чи демони вони взагалі. І великий страх втратити щось чи когось, якщо почати проявлятися: прихильність батька чи начальника, любов дружини, репутацію в колективі, дружбу, стосунки. А так боятися може лише людина, яка не впевнена, що витримає без свого звичного оточення чи знайде інше, краще. Людина-дитина, залежна від батьківських фігур та схвалення. Дарма, що їй вже далеко за 30, 40 чи 50.

Ви коли-небудь спостерігали, як реагують діти, коли не бажають щось робити? Вони вдають, що не почули, відтягують до останнього, відмовчуються, заперечують. Підлітки вмикають сарказм, критику, знецінення, спускають пару у плітках чи формують протистояння, бойкоти тощо.

Ознаки пасивної агресії:

ігнорування, мовчання;
відмова дотримуватись правил;
ворожість;
сарказм, критика, осуд;
знецінення;
прокрастинація;
зумисно зроблені помилки;
маніпуляції;
плітки, що шкодять репутації, руйнують авторитет тощо.

Для агресії завжди потрібен хтось другий. Часто в контакті цей другий і проявляє емоції, які пасивний агресор ховає сам від себе. Тоді активна агресія виникає у другого, в того, хто собі дозволяє її проявляти. Хоча трапляється, що потім шкодує й не розуміє, чому надмірно відреагував, адже за формою тригер не був аж таким сильним. Пасивний агресор обов’язково запакує свою агресію у щось зовні прийнятне чи двозначне, бо він інакше не може.

Тригер — подія, дія, думка, яка запустила певну реакцію.

Людина з пасивно-агресивною поведінкою впевнена, що світ має здогадуватися про її бажання. Вимовити оце «Все добре, вже не треба» на уточнююче запитання — то апогей задоволення. І водночас, підкріплення впевненості «Нікому я не потрібен». Одна дівчина з якоїсь причини забула запросити на весілля далеку родичку. При наступній зустрічі та сказала: «Передай-но цей салатик своїй родичці. Ти ж пам’ятаєш, що в тебе є родичка?» І дівчині лишилося розгублено передавати салат і згадувати, чим вона образила цю жінку, аж поки вона не згадала за весілля. Тобто увагу привернуто, інший крається, а якщо ще й звинувачує себе — то взагалі джекпот! Пасивний агресор задоволений. Щоправда, потайки.

Якщо вам здається, що в стосунках щось не так, а вас постійно запевняють, що все добре, то вам не здається. Просто ви зустріли пасивного агресора, який з ювелірною маніпулятивністю змушує вас робити й казати те, що дивує вас самих. Він ніби постійно звертається до вашої найгіршої версії себе. В сімейних парах це може бути варіант, коли чоловік мовчить, а дружина потроху, але систематично йому накрапує, аж поки він не вибухне й не розіб’є посуд, наприклад. А вона потім йде до подруг по підтримку, бо має їм розповісти, який нестриманий і агресивний в неї чоловік, вже четвертий сервіз розбив! Й ті співчувають, дивуються, як вона живе з таким. А тоді подружжя розпадається, й він перестає бити тарілки. А наступний чоловік цієї жінки, золота людина, раптом починає.

То що ж робити? Як розпізнати пасивну агресію в інших? А чи готові зазирнути в кролячу нору і побачити її в собі?

Допомагає усвідомленість. Але ця усвідомленість, що складатиметься з низки маленьких усвідомлень, на які ви можете витратити місяці й роки, нічого не буде варта, якщо перш за все ви не визнаєте своє право на злість, потрібну для того, щоб боронити себе. Як і право іншого на точнісінько таку само злість. Тоді під час контакту ви досліджуватимете й пізнаватимете, де полягають границі одне одного. Як із ним можна, а як не можна, і — важливо! — показуватимете, як можна і не можна з вами. А далі слід шукати екологічні форми вираження цієї злості. Дуже допомагає асертивність, тобто «я-послання». Для прикладу порівняйте дві форми реакції на одну й ту саму подію:

Ти постійно запізнюєшся і не попереджаєш, тобі на мене начхати!

Коли ти запізнюєшся і не попереджаєш, я нервуюся, що з тобою щось трапилось. Мені було б спокійніше, якби ти попереджав, тоді я б знала, що все гаразд.

Так і у випадку з родичкою, яку дівчина не запросила на весілля, значно чесніше було б, якби та сказала прямо, що образилася. Це було б «я-послання», яке відрізняється від «ти-послання» тим, що воно про власні емоції й почуття. Так, у цьому є ризик. Бо чесно сказати іншому, що ображаєшся, це визнати, що він може відреагувати як сам схоче, а не так, як ми б хотіли. Замість бажаного «Ой, даруйте, так, винна, як можу залагодити?» є ризик почути безліч варіантів відповіді. Від «На ображених воду возять» до «Наше весілля, нам і вирішувати, кого запрошуємо». І витримати таку відповідь не завжди просто. Тут вже пахне конфліктом. А після відкритого конфлікту є кілька варіантів розвитку подій. Один з них — зблизитися, вийти на новий рівень довіри. Інший — відлетіти одне від одного, мов більярдні кулі. Тобто якщо поглянути на конфлікт як на активну агресію, рух назустріч одне одному, то він дає шанс на зближення й збереження стосунків. Звісно, якщо ці стосунки є цінністю для обох.