Гулаг для Камбербетча: всі Совєти проти британця . Рецензія на фільм Код: Залізна кора

Візьміть британського режисера, світових кінозірок, російських акторів і реальну історію найгучнішого радянського шпигуна. Що вийде — водевіль з балетом та ікрою чи дещо краще? Вікенд подивився фільм «Код: Залізна кора» і підтверджує — смішного в стрічці багато. У російських коментаторів просто палає. Чому ж варто подивитися фільм українським глядачам?

Дія відбувається на початку шістдесятих років 20 сторіччя. Британський бізнесмен Гревіль Вінн (Бенедикт Камбербетч), чоловік з поганим кольором обличчя і талантом продавця, торгує промисловим обладнанням, яке продає зокрема й країнам соціалістичного табору. Тим часом в Москві радянський офіцер Олег Пенковський (Мераб Нінідзе) виходить на зв’язок з американцями, щоб передати на Захід важливу інформацію про радянську ядерну програму.

У Лондоні по радіо і телебаченню навчають громадян, як рятуватися у бомбосховищах на випадок несподіваної радянської атаки. Обстановка напружена. Світ на порозі одного з найбільших міжнародних конфліктів в історії — кубинської ракетної кризи.

Зрозуміло, що Пенковський — неймовірно цінне джерело, і він готовий співпрацювати. Як організувати зв’язок? Чопорний сивий лорд Дік Френкс з МІ-6 (Агнус Райт) та розумна блондинка з ЦРУ Емілі Донован (Рейчел Броснахан) вирішують залучити як кур’єра цивільного Вінна.

Шпигунська історія побудована на реальних подіях. Олег Пенковський насправді став одним з найбільших радянських провалів і передав купу секретів СРСР Заходу. Після викриття за судом над зрадником спостерігала вся країна. Судова стенограма була видана згодом стотисячним накладом. Каналом зв’язку Пенковського справді був британський бізнесмен Вінн.

Є різні дані стосовно реального Вінна та його наївності, але кіношного Гревіля досить швидко переконали, що він буде простим кур’єром і йому взагалі нічого не загрожує. Тож він повідомив дружині, що буде вести справи з Радянським Союзом. «Тримайся далі від Гулагу, любий», — відповіла турботлива жінка (Джессі Баклі).

У Москві герой оселяється в готелі «Віталій», де замість адміністратора за столиком у фоє чергує вахтерка з термосом, попільничкою та плетінням. Палять у фільмі всі і скрізь: американці і москвичі, кдбісти і перехожі на вулиці. «Я покажу тобі інший Радянський Союз», — каже московський чиновник нашому герою. Годує його в ресторані чорною ікрою і веде дивитися балет «Попелюшка». А глядач очікує, що ось-ось балерини на сцені дістануть цигарки і почнуть диміти.

Готель «Віталій» — не єдине, що веселить. Матеріалу для обговорень для тих, хто застав радянську епоху, у фільмі вистачить. Скажімо, що знаходиться у монументальній будівлі з вивіскою «Абонемент»? На бібліотеку наче не схоже.

Режисер Домінік Кук — це вам не Спілберг з його «Мостом шпигунів». Хай навіть він взяв у Спілберга Мераба Нінідзе на роль радянського силовика. Британець у своїй роботі використав безліч штампів і навіть додав нове. Здається, ніколи ще ми не бачили Хрущова у такому злодійському похмурому кінематографічному поданні.

Неприємного радянського лідера грає російський актор. Загалом у фільмі знімалася купа росіян. Скажімо, дружину Пенковського грає Марія Миронова. Проте майже всі ці персонажі викликають неприязнь — від солдатів в аеропорту до медсестер у лікарні. Та й сам СРСР виглядає огидним в усьому, навіть у своєму розкішному балеті. Країна, де люди ніколи не посміхаються, а сонце ніколи не світить, протиставлена Британії, яка хизується витонченістю і достатком та чомусь переливається бродвейськими вогнями.

То чи може щось врятувати картину? Звісно, бо там є Бенедикт Камбербетч! Умить шпигунський водевіль перетворюється на глибоку драму. Глядач наче має затамувати подих у переживаннях за долю світу. Насправді він тамує подих у переживаннях за долю Вінна. Як і після «Мосту шпигунів», у фіналі цього фільму ми переконуємося, що долю світу вирішують не гучні заяви політичних лідерів, а вчинки звичайних громадян.