Чи всі ми травмовані війною та маємо звернутися до психолога? Чому виникла прірва між тими, хто поїхав, та тими, хто лишився? Які психотравми війни справді небезпечні? На питання Вікенду відповіла психологиня Катерина Гольцберг.
Чи кожному українцю після війни буде потрібен психолог?
— Всі, хто потрапив у війну, переживають складні емоції. Однак травма не є обов’язковою для кожного з нас, адже наша психіка має природні способи захисту: забування, витіснення, раціоналізація. Вони можуть стати на заваді травмі.
Здатність переживати травматичні ситуації у всіх різна. Когось образили в транспорті, і це стає травмою. А хтось пережив биття в дитинстві, однак не вважає себе травмованим. Наслідки можна оцінювати тільки віддалено.
Як зрозуміти, чи ти травмований?
— Якщо життя сильно змінилося, ви не можете жити звичайними радощами, то можна вважати, що ви травмовані. Травмованість — це коли ти не переніс те, що відбулося, відчуваєш справжній злам психіки. Саме такі люди потребують допомоги спеціаліста.
Як обрати спеціаліста?
— Психологи є різні, не всі здатні працювати з травмою. Зараз велика проблема, що багато хто береться це робити. Нема нічого гіршого, ніж психолог, який не справляється з власною травмою, а лікується «об свого клієнта». Зараз, на жаль, часто люди без досвіду беруться за неймовірно складні випадки. Боюся, що такі психологи можуть принести скоріше шкоду, а не користь.
Якщо психолог не може собі допомогти, він має теж звертатися до психолога. Кожен, хто працює в цій галузі, повинен мати 250 годин психоаналізу, тобто п’ять років терапії. Спеціаліст має бути здатний працювати з травмою, знаходитися в ресурсі для такої роботи.
Кому краще не працювати з травмами?
— Якщо психолог надто емоційний або навіть істерить, він не підходить для роботи з травмами. Ба більше, в ситуації гострої травми психотерапія взагалі не ведеться. Людину в такому стані треба просто підтримати, вислухати, допомогти їй, бути поряд із нею. Ні в якому разі не можна примушувати знову занурюватися в травму. Це може привести до ретравматизації.
Зовсім не обов’язково психолог має сам пережити травму, щоб потім працювати з травмованими. Так само як не обов’язково треба бути батьком чи матір’ю, щоб бути гарними дитячими психологами. Але розумітися на травмі, звісно, необхідно.
Яких воєнних травм очікувати?
— Найскладніша стадія травми — це депресія. У таких випадках іноді необхідна навіть допомога не психолога, а психіатра, медикаментозне лікування. Кризові моменти іноді формують бажання піти з життя, неможливість перенести травму виходить на перший план.
Це доволі відомий феномен: після війн з обох боків зростає кількість самогубств. До агресорів приходить розуміння того, що вони накоїли. Травма свідка примушує людину думати: «Я недостойний жити, коли всі вбиті, загинули». Слід ставитися уважно, коли бачимо подібне у своїх близьких. Брати за руку та вести до спеціаліста, бо зазвичай люди в такому стані вважають, що допомога їм не потрібна.
Особлива небезпека загрожує тим, хто бачив смерть або сам вбивав. Вбити — це велика травма для людини. Особливо вбити з близької відстані. Коли артилеристи стріляють, це одне, а бачити очі та тіло того, кого вбив, — зовсім інше, це глибша травма.
Спочатку суспільство об’єдналося, а потім знову почалися срачі. Що з цим робити?
— Є проста порада для кожного — зупинитися. Слід розуміти: те, що я несу в суспільство, — це моя проєкція. Карл Юнг казав: «Все, що нас дратує в інших, веде до розуміння себе».
Люди, які нас дратують, — відбиття наших емоцій і станів. Найімовірніше ми чогось не зрозуміли про себе, а тепер намагаємося це зробити через інших. Чому, наприклад, люди так багато пишуть про себе в фейсбуці? Це свого роду щоденники, рефлексії, вони мають допомогти зрозуміти себе.
Як визначити, чи є у тебе посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?
— Ні в якому разі не ставимо самі собі діагнози! Якщо є підозри, звертаємося до спеціалістів.
ПТСР має різні ступені. Є такі форми, коли можна допомогти кількома сеансами. Є форми, з яких людей виводять роками. Зазвичай таку форму мають люди, які безпосередньо бачили насильство, особливо якщо на очах постраждали близькі.
Зрозуміло, що гроші на таке є не у всіх. Тому деякі спеціалісти зараз працюють на умовах грантової допомоги. Клієнт отримує допомогу безплатно, а роботу психолога оплачує грантова структура.
Ті, хто поїхав, та ті, хто залишився, — чому між ними поглиблюється прірва нерозуміння?
— Я — людина, яка залишилася в Києві. Аж ніяк не заздрю тим, хто поїхав! По 30 годин в дорозі, жити в незвичних місцях. Хто сказав, що десь в іншому місці безпечніше? Натомість вдома ми маємо звичний побут, потрібні речі, які полегшують нам життя.
Під час війни кожен хоче трохи побути героєм. Звідси бажання відшукати щось героїчне у своїх діях.
Знаходиться це — я не поїхав, а залишився в Києві. Я не бачу тут ніякого героїзму, але давайте будемо об’єктивними. Це ще питання, хто в більшій безпеці: ті, хто в дорозі, чи ті, хто сидять вдома.
Треба просто змиритися зі своїм вибором і перестати постійно думати про інші варіанти. Далі жити тим, що маємо тут і зараз.
У різних містах з’являються такі пам’ятки тим, хто поїхав, тим, хто повертається. Як на них реагувати?
— Ніхто не знає вашу ситуацію й не має ніякого права вас засуджувати чи якось коментувати ваше рішення. Ви не маєте ні перед ким звітувати чи виправдовуватися. Як тільки ви починаєте це робити, ви берете на себе частину вини. Єдине мірило наших дій — це наша совість.
Люди, які не пропрацювали свої травми та своє горе, не можуть направити свою агресію на ворога, а воліють направляти на тих, хто поряд. Коли стаємо об’єктами такої агресії, маємо виставляти екрани та казати: «Це не до мене. Я не винний в тому, що з тобою відбулося, і не буду приймати твою агресію». Раджу захищатися та йти від таких нападників.
Багато хто страждає, що мало робить для перемоги. Як перестати звинувачувати себе?
— Колективна травма українців, минула війна та Голодомор змушують нас акумулювати ресурси, робити запаси. В аптеці бачила, як люди набирали ліків «про запас». Боюся, у багатьох ліків термін придатності закінчиться та доведеться їх викинути. Але перелякані кияни все одно скуповують їх у великій кількості. Нам слід навчитися рівномірно розподіляти ресурси та діяти раціонально.
Спираймося на ресурс. У кожного з нас є час, гроші, фізичні можливості та психологічний ресурс. Якщо віддамо останні гроші, нам буде складно без грошей. Ти маєш поїсти сам, а потім годувати ближнього. Благодійність починається там, де є для неї ресурс. Зберегти себе здоровим та неушкодженим — це вже дуже багато. Не заважати — іноді вже і значить допомагати.
Велика проблема зараз полягає в тому, що багато хто не вміє просити про допомогу. Інші ж просять забагато. Тому може здаватися, що допомога розподіляється нерівномірно.
Ми маємо дати собі настанову: якщо потрібна буде допомога, я про неї попрошу. Якщо мене попросять, я по можливості допоможу. Якщо не матиму можливості, чесно скажу про це.
На завершення хочу згадати ці рядки Лесі Українки:
В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
