Чорні запорожці: історія легендарних вояків

Чорні запорожці, 1919. Картина Анатолія Теленика

Чи завжди популярність воєнних командирів викликає параною в політиків? Чим прославили себе Чорні запорожці та як вони стали Чорними? І чому їх зраджувала влада? Історик Вітолін Олександр згадує історію легендарних вояків.

Це була найбільш боєздатна, дисциплінована частина армії УНР. Історію Чорних запорожців найкраще передає афоризм: «Героїзм одних завжди приховує нехлюйство інших». У їхньому випадку звитяга приховувала:

незадовільну інтендантську службу, через яку доводилося не лише одягатись в трофейне, але й битися трофейною зброєю;
деморалізацію армійських частин, яка була наслідком москвофільських і лівих настроїв політиків УНР;
пустопорожню балаканину урядовців-мрійників у часи, коли треба було робити, а не говорити.

Ці ж політики, потрапивши в еміграцію, навіть не зрозуміли, завдяки кому УНР відбулась як держава, хоча й на недовгий час. У своїх мемуарах головне місце відводили внутрішнім чварам, а не справжнім героям. Україні знадобилось цілих сто років, щоб визначити, хто ж був справжнім героєм.

У 1917 році відбулося національне піднесення українського народу. Українізувалися й військові частини. Однак на біду України Центральну Раду очолили мрійники, і вони наполегливо виступали за розформування війська: «Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!»

Центральна Рада тягнула зі створенням власної армії. Військові формування, які раніше брали участь у Першій світовій війні, через таку політику були деморалізовані. Багато вояків, які могли б стати воїнами УНР, замість цього полишили службу чи навіть стали легкою здобиччю червоних пропагандистів і приєдналися до більшовиків.

Становлення українських збройних сил почалося в лютому 1918 року після нападу радянських військ. 9 лютого 1918 року в с.Гнатівці сформувався Окремий Запорізький загін з добровольців. Серед них були учасники бою під Крутами Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук. Запорізьким загін назвали на честь Запорізького козацтва, а не міста — тоді воно називалось Олександрівка.

Дисципліна та бойовий дух загону добровольців були надзвичайно високими. Загін увійшов до складу 2-го Запорізького полку під командуванням Петра Болбочана. Спочатку загін налічував всього 50 кінних розвідників. Однак переможний шлях запорожців гарантував поповнення новими учасниками. У березні-квітні 1918 року загін був на Полтавщині, де поповнився місцевими добровольцями.

Петро Болбочан з боями проривався до Криму. Примітно, що політикани Центральної Ради «забули» про Крим. Спроби киримли створити власний уряд зазнали невдачі через окупацію радянськими військами. І хоча Болбочану ніхто не наказував заволодіти Кримом, але як державник він не міг скористатися нагодою визволити його.

Оскільки політикани Центральної Ради в 1917 році згаяли час на створення власних регулярних військ, то за Брест-Литовським мирним договором гарантом українських кордонів стали німецькі війська. А новостворені українські війська мали підпорядковуватись німецькому командуванню. Тому Болбочану доводилося рахуватися не з вказівками столиці, а з волею німців. Але йому вдалося переконати німців, що взяти Крим мають нові запорожці.

Те, що німецьке командування відмовилося штурмувати Крим і віддало цю операцію запорожцям, не було поступкою українцям. Серед німецьких солдатів уже поширювалися революційні настрої; крім того, на четвертий рік війни треба було економити сили, а, на думку німецького штабу, штурм потребував потужного артудару. І, схоже, німецький штаб хотів подивитися, як воно вийде в українського авантюриста. Непогано було б і виснажити оборону більшовиків.

Болбочан зміг дезінформувати більшовиків — і до штурму вони були не готові. У ніч на 22 квітня 1918 року Окремий Запорізький загін захопив міст через Сиваш, і це забезпечило розвиток подальшого наступу. Більшовики в паніці почали відступати. Подальшому успіху запорожців Болбочана сприяли також киримли — вони допомагали розвідці, передаючи важливу інформацію про пересування ворожих військ.

У Сімферополь війська Болбочана ввійшли без бою. Місто радо вітало визволителів від радянського терору. Кримська операція вразила німців. Вони вітали козаків, але український Крим і український флот зовсім не відповідали їхнім інтересам. Тому на вимогу німців українські війська під командуванням Болбочана мусили покинути Крим. Урядовці Центральної Ради навіть не спробували домовитись з німцями щодо долі Криму. Після кримського походу кожному учаснику було за честь називати себе «болбочанівцями», але популярність командира викликала у столиці напад параної.

У вересні 1918 року загін ніс варту кордону на Чернігівщині, відбивав вторгнення більшовицьких загонів. У листопаді за наказом Болбочана загін почав у Харкові антигетьманське повстання. Після цього на основі кінної сотні сформували дивізіон. У грудні 1919 року загін розбив махновців під Лозовою на Полтавщині. Тоді запорожці відбили в махновців потяг, який віз сукно і цукор. За цукор, що виконував роль валюти, місцеві кравці пошили новим запорожцям чорні однострої.

*^{Однострій сотника Чорних запорожців на виставці в Українському домі}*

Зима для дивізіону Чорних запорожців була складною. Через сніг страждали коні: провалювались через верхній заледенілий сніг і травмувалися. Великі сніги змусили вояків триматись дороги, забути про маневри. Але українці не падали духом і воювали пішки не гірш ніж верхи. Звичайно, погодні умови були само складними й для більшовиків, але Директорія розводила балачки замість того, щоб налагодити постачання своїх військ.

А найбільшим лихом став арешт 22 січня 1919 року в Кременчуці Петра Болбочана за звинуваченням у зраді. Дізнавшись про арешт, Чорні запорожці готові були силою звільнити Болбочана. Але полководець, якого підозрювали у намірах стати диктатором, не хотів, щоб українці пролили кров інших українців, і наказав віддати справу на милість суду.

У лютому українському уряду вдруге довелось залишити Київ ворогам. Не тільки Київ. Відсутність дисципліни на фронті, панікерство, зрада спричинили постійні відступи. Мали відступати й Чорні запорожці. Вони прагнули бою, але не могли воювати за весь фронт. За весну 1919 року український уряд змінив п’ять столиць: Вінниця, Проскурів (Хмельницький), Кам’янець-Подільський, Рівне, Станіслав (Івано-Франківськ). Безлад на фронті призвів до того, що українські війська відступили аж у Румунію. У Румунії вони мусили роззброїтись. Лише Чорні запорожці відмовились це зробити.

Улітку 1919 року Директорія отримала можливість повернути владу. Щоправда, в цьому не було заслуги її урядовців. Бунтівні отамани розчарувались у більшовиках і підняли повстання проти них. У степах діяла «Революційна повстанська армія України» Нестора Махна. Відтягувала більшовицькі сили й білогвардійська армія. У цих умовах Директорія отримала військову підтримку Української Галицької армії. Почалася нова битва за Україну.

Та почалася вона з повторного арешту 6 червня 1919 року у Проскурові Петра Болбочана. Командир міг втекти, але вимагав швидкого суду, бо вірив у справедливість. Але 28 червня 1919 року за вироком військового суду Петра Болбочана розстріляли.

Прихильники Петлюри стверджували, що це зроблено для недопущення анархії. Однак у цей же час Петлюра милував отаманів, які чинили реальні злочини. Чорні запорожці оголосили, що їм шкода проливати кров за такий уряд. Однак вояки розуміли, що воюють за Україну, а не за уряд. Саме вони разом з Українською Галицькою армією 30 серпня 1919 року ввійшли в Київ. Наступного дня в місті пройшов парад, який вписав ще одну драматичну сторінку в історію боротьби за українську державність.

Уряд Директорії вирішив укласти перемир’я з білогвардійцями. Скориставшись перемир’ям, білогвардійці почали роззброювати українських вартових і витісняти війська УНР з міста. 31 серпня 1919 року парад у Києві закінчився евакуацією. Урядовці назвали роззброєння непорозумінням і вирішили, що Київ можна повернути за допомогою переговорів. Знову почалися відступи. Врешті полк Чорних запорожців виявився затиснутим у «трикутнику смерті» між польською, більшовицькою і білогвардійською арміями. Четвертим ворогом армії УНР стала епідемія тифу.

Навіть за цих умов Чорні запорожці залишалися найкращою бойовою частиною армії УНР! У зимовому поході 1919 року запорожці розбили вщент штаб білогвардійського генерала Бредова, який, здавалося, зовсім недавно тріумфував у Києві. У січні білогвардійці молили Чорних запорожців про перемир’я. У лютому від них перелякано тікав Троцький. За період зимового походу армія УНР зменшилась з 10 тисяч осіб до 4,3 тисячі, а полк Чорних запорожців був єдиною частиною, яка повернулась з поповненням. Чорні запорожці гинули за Україну, але їхня відчайдушність притягувала, і на місце загиблих ставали нові добровольці.

21 квітня 1920 року союзником УНР стала Польща. Полк Чорних запорожців відзначився у радянсько-польській війні. 25 липня 1920 року відбувся, можливо, найславетніший бій Чорних запорожців.

Під командуванням Івана Омеляновича-Павленка вони розгромили бригаду більшовицької кінноти та два полки піхоти. Останню перемогу над радянськими військами Чорні запорожці здобули 16 листопада 1920 року, захопивши бронепотяг «Красноармеец». Але виявилось, що в цій війні українці гинули навіть не за власний уряд, а за інтереси Польщі. Польща почала переговори з більшовиками без представників УНР. Українським воїнам довелось відійти за Збруч і роззброїтись у таборах для інтернованих. Та все-таки Чорні запорожці залишились непереможними: програли не воїни, програли політикани.