Директор Департаменту охорони культурної спадщини КМДА повідомив, що до Міністерства культури направили документи про зняття охоронного статусу з памʼятників Пушкіну, Щорсу та Ватутіну. Відповідні служби готові швидко демонтувати та перемістити памʼятники. Історик Олександр Вітолін згадує, як Ватутін боровся проти України та як українці боролися з Ватутіним.
Людина із сірої зони
Микола Ватутін народився в 1902 році в селі Чепухіно Валуйського повіту Воронезької губернії. Тепер Чепухіно стало Ватутіним у складі Білгородської області Росії, але історично Валуйський повіт пов’язаний зі Слобідською Україною. Після розпаду Російської імперії в 1918-му гетьман Павло Скоропадський розширив офіційні кордони Української Держави. До українських земель увійшли Путивльський, Суджанський, Гайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії та Валуйський повіт Воронезької губернії. Але, схоже, громадянином України Ватутін так і не став. Біографічна література свідчить, що юний Ватутін і чепухінські селяни організували червоний партизанський загін, і Чепухіно ввійшло до сірої зони — не підконтрольної ні Україні, ні Радянській Росії. Після відновлення УНР на Паризькій мирній конференції українська сторона намагалась добитися визнання УНР і її кордонів, але, не втримавши владу, Україна втратила не лише Валуйський повіт із Чепухіно, а й власну державність.
Червоноармієць проти українських повстанців
У 1920 році Микола Ватутін став червоноармійцем. Його служба почалася в Луганську. Під Луганськом і Старобільськом Ватутін брав участь у боях проти загонів Нестора Махна. У цих боях він зміг достатньо відзначитися, щоб його направили на піхотні курси, які якраз реформували в Полтавську піхотну школу. Цю школу пощастило закінчити не всім. Курсантів залучали до походів і облав.
З автобіографії Ватутіна відомо, що він бився із загонами Махна й інших отаманів у Полтавському, Константиноградському та Зеньківських повітах Полтавської губернії та в Валківському повіті Харківської губернії. Червоні курсанти гинули не тільки в боях. Повстанці та селяни полювали на курсантів, яких відправляли на заготівлю дров. Навіть навчальні стрільби доводилося проводити з охороною та вартовими. Рейди Махна сіяли паніку серед червоноармійців в губернській Полтаві. У 1921 році проти загонів Махна на Полтавщині кинули регулярну армію з бронепотягами під командуванням Фрунзе. Їм не вдалося розгромити Махна. Це зробили голод, який почався через посуху та посилився через політику радянської влади, обіцянки амністії повстанцям і пропаганда. Повстанський рух поступово згас.
«Визволитель» Львова
Микола Ватутін боровся проти українських повстанців, які роздавали селянам зерно. Хоча його власні брат, батько та дід померли від голоду. Ватутін не піддавав сумнівам політику партії, тому зробив стрімку військову кар’єру та залишився живим під час репресій проти військових. 17 вересня 1939 року Ватутін на посаді начальника штабу Українського фронту брав участь у розчленуванні Польщі між СРСР і Німеччиною. Радянські й тепер російські пропагандисти назвали цей похід «визволенням».
А от львів’янин і соціаліст, який не сприймав антирадянську пропаганду, Гавриїл Костельник згадував своє «визволення» без радості.
«Це був історичний день: п’ятниця 22 вересня. Соняшний день, сам південь. «Доблесна» червона армія в’їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам’яниці… Їхали менші танки та авта з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами.
Наступного дня ми стрічалися з красноармійцями вже віч-на-віч на вулиці. Перше, що нас вразило, це «пролетарський» вигляд большевицького війська й дуже простий одяг, навіть у «командирів», дальше, неінтеліґентні, некультурні обличчя та простацькі рухи.
Справжнє обличчя большевицького війська пізнав я аж тоді, коли я вперше побачив більший відділ піхоти. Коліна тремтіли мені з сорому перед поляками, бо, все ж, це було військо держави, якої складовою частиною була й моя батьківщина, Україна. Юнаки, почорнілі з нужди, здригльоватілі наче пригнилий гарбуз, без життєвої сили, ледве ногами волочили. Мимохіть я пригадав військо царської Росії з світової війни 1914 р. Тамте, це була здорова зелена галузка, а большевицьке військо — напівсуха галузка з пожовклим листям. Мені стало ясно, що большевики знищили людську расу. І на це пішли всі безмежні жертви та страждання 150 мільйонів людей за 22 роки панування большевиків! Ота думка, яку я тоді перший раз усвідомив собі, пригнітила мене з такою силою, що я справді охляв у колінах. Хто не бачив большевиків, нехай цього не розуміє так, ніби всі большевики один до одного тілесно винищені, здеґенеровані, виголоднілі. Між командирами чи шоферами були й добре відживлені, здоровенні люди. Взагалі, у большевиків військо упривілейоване щодо прохарчування. Під кінець большевицького панування на західньоукраїнських землях військо було вже доволі добре відгодоване галицькими харчами. Але вигляд новобранців, що приходили з совєтських республік, був жахливий. Це колгоспи й радгоспи, цей найвищий комуністичний осяг, виховали таких «нових» людей, на ідеальну большевицьку міру. Деякі старшини українці, як тільки входили в Західню Україну, нашіптували нашим селянам: «Тільки не дайтесь до колгоспів, бо так само зчорнієте, як ми».
… Автентична картина. Полковник з дружиною зайняли гарне помешкання. Взяли служницю. Жінка полковника заприязнилась з наймичкою і просила показати їй, що в неї у скрині. Дівчина показує: п’ять суконок, плащ, дві пари черевиків, десятка сорочок. Обурена полковникова кличе чоловіка: — «Ось, вона обікрала свою попередню бариню, віддай її в тюрму». Дівчина пояснює, протестує. Нічого не помагає: — «Вкрала, вкрала. Неможливо, щоб це все було твоє!» Вкінці рішили запросити попередню працедавцю. Ця прийшла і сказала, що все — власність дівчини, що вона все придбала на службі. Жінка полковника, розлючена, стала кричати: — «А я, жінка полковника, маю тільки одну драну сорочку. Тобі не сором, ти полковник, а я гірше наймички у буржуїв!»
Тріумф на чужій крові
Війна з Фінляндією Сталіна нічого не навчила. А Гітлера навпаки ще більше заохотила напасти на Радянський Союз. Радянські воєначальники безоглядно виконували наказ Сталіна: «Ні кроку назад!» Така стратегія тільки примножувала радянські втрати.
Найбільшим тріумфом Ватутіна стала Київська наступальна операція. Письменник Віктор Астаф’єв, якому довелося форсувати Дніпро, де з його 25-тисячного корпусу вцілили 3600 солдатів, зміг розгледіти ватутінський талант зблизька.
«… Радянська вояччина — найоскаженіліша, найбоязкіша, найпідліша, найтупіша з усіх, які були до неї на світі. Це вона «перемогла» 1:10! … після розгрому 6-ої армії противника (двома фронтами!) німці влаштували «харківський котел», в якому Ватутін й іже з ним зварили шість (!!!) армій, і німці взяли лише полоненими більше мільйона доблесних наших воїнів разом із генералами. Дніпровські плацдарми! Я був на південь від Києва, на тих самих Букринських плацдармах (на двох із трьох). Поранений був там і стверджую, до смерті стверджуватиму, що так могли нас змусити переправлятися й воювати лише ті, кому абсолютно начхати на чуже людське життя. Ті, хто залишався на лівому березі й, «не шкодуючи життя», прославляв наші «подвиги». А ми на іншому боці Дніпра, на клаптику землі, голодні, холодні, без тютюну, патрони на суворому рахунку, гранат немає, лопат немає, подихали, нас з’їдали воші, щури, що невідомо масою хлинули до окопів».
Легендарна перемога УПА
29 лютого 1944 року машина Ватутіна потрапила в засідку УПА біля села Милятин на Рівненщині. Під час перестрілки Ватутіна поранили в ногу. У засідку він потрапив випадково, бо наказав скоротити шлях і обрав іншу дорогу. Після поранення відмовився їхати в Москву та вирішив лікуватися в Києві, щоб продовжити керувати фронтом. Лікування проходило нормально, поки на 33-й день стан генерала не погіршився. Для збереження життя лікарі вдалися до ампутації ноги, але було пізно — Ватутін помер 15 квітня внаслідок зараження.
Микита Хрущов у своїх спогадах запевняв, що лікування генерала Ватутіна проходило успішно й навіть ішла мова про повернення до роботи. Однак зараження рани призвело до погіршення. Лікарі вважали, що становище можна врятувати завдяки американському пеніциліну, але Сталін заборонив використовувати ці ліки, побоюючись, що союзники влаштують диверсію та надішлють заражений пеніцилін. Згодом Сталін звинуватив Хрущова в смерті Ватутіна.
У 1969 році вийшли мемуари Георгія Жукова. Маршал Жуков не був безпосереднім свідком подій, але описав все так, наче Ватутін опинився під Рівним без охорони з вини Хрущова. Микита Хрущов на час виходу мемуарів був уже у відставці й позбавлений усіх повноважень, але домігся того, щоб у наступних виданнях цього епізоду не було. Як бачимо, пам’ять про Ватутіна ставала об’єктом для маніпуляцій ще в Радянському Союзі.
Велика радянська глорифікація
Після смерті Ватутіна радянська влада розпочала його глорифікацію в неймовірних масштабах. На честь Ватутіна перейменовували не тільки вулиці, але й містечка та села. А його пам’ятники стали нагромаджувати в українських містах.
У Києві пам’ятник Ватутіну звели 25 січня 1948 року. Післявоєнному місту не вистачало ні ресурсів, ні робочих рук, але на монументальну пропаганду радянська влада народних грошей не шкодувала. На пам’ятнику бронзовими літерами викарбували напис: «Герою Радянського Союзу генералу Ватутіну від українського народу». Історія цього напису засвідчує, яке роздратування в Москві викликала будь-яка згадка про Україну. Напис запропонував зробити Хрущов. Після цього йому довелося доводити московському чиновнику, що він не націоналіст. Напис хотіли заборонити, але Хрущов наполіг, що такий напис тільки роздратує українських націоналістів, а вдячність українського народу росіянину свідчитиме про їхнє історичне злиття. Слід визнати: Хрущов не помилився, напис справді дратує!
Вибуховий кінець пароплава «Ватутін»
24 липня 1946 року через порушення техніки безпеки вибухнув пароплав «Дальстрой». Замість нього возити вибухівку та в’язнів на Колиму став пароплав «Ватутін». 19 грудня 1947-го «Генерал Ватутін» із трьома тисячами тонн вибухових речовин на борту вибухнув біля порту. Порт накрила десятиметрова хвиля з води й льоду, наповнена уламками у вогні. У порту та передмісті спалахнули пожежі. Згоріло сім із десяти складів, пошкодило електричну лінію, місто на деякий час залишилось без світла. Зазнали серйозних пошкоджень три пароплави на причалі, технічні та житлові будівлі. Крім екіпажів, загинули люди в порту, загалом 90 осіб. Існують різні версії нищівного вибуху. Перша: диверсія в’язнів. Друга: порушення техніки безпеки користування паровими котлами. Третя: детонація вибухівки через удар борта об лід.
До речі, в Росії за ці десять років перейменували без жодних скандалів два пароплави, раніше названих на честь «Ватутіна». Власників пароплавів «Лебединого озера» і «Русь Велика» ніхто не став звинувачувати у фашизмі й соромити дідами, які воювали.
Ватутіна — геть!
Процес деватутінізації в Україні почався у Львові ще в 1992 році. Вулицю Ватутіна львів’яни перейменували на вулицю князя Романа. У 2001-му в Києві перейменували Ватутінський район на Деснянський, але на більше не наважилися. Утім, новина про перейменування великого галасу не наробила — все одно для більшості район асоціювався з Троєщиною. Лише у 2017 році, аж за три з половиною роки після початку російської агресії, влада Києва нарешті визначилася з тим, кого варто шанувати киянам.
Перейменування проспекту Ватутіна на проспект Шухевича проходило під гучний лемент українських телеканалів, які не приховували промосковської позиції. Та все ж декомунізація поступово трансформувалася з вандалізму на офіційний челендж. 130 вулиць Ватутіна в Україні отримали нові назви, але це ще не кінець.
Мільйони за памʼять
За сто років після народження Миколи Ватутіна його рідне Чепухіно, яке в 1968-му урочисто перейменували на Ватутіно, майже вимерло, у 2010 році там нараховувалося лише 27 мешканців. Історія цього селища типова для Росії. Але місцева влада розуміла, що село-примара з будинком-музеєм Ватутіна псує його імідж. Тому селу надали особливий історико-культурний статус. Переселенцям у Ватутіно роздавали по 3 мільйони рублів на 15 років під один відсоток річних. За кожного новонародженого ватутінця з переселенців списувався один мільйон боргу. Поки інші села продовжують деградувати та вимирати, перетворюючись на примару, від такої долі Ватутіно втримують тільки державні мільйони.
Бавовна у Валуйках
У Валуйках, де навчався Микола Ватутін, теж є будинок-музей, присвячений його пам’яті. 16 вересня 2022 року пролунав вибух. Губернатор звинуватив у цьому ЗСУ. Однак найімовірніше це був недоліт російської ракети або провокація для створення картинки та нагнітання антиукраїнських настроїв. Унаслідок вибуху було пошкоджено електропідстанцію, загорілися вісім житлових будинків та три машини. Виходить, українці вбивають пам’ять про Ватутіна прямо зараз, навіть на російській території. Принаймні цього бояться вороги.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Читайте також: Засудити Кремль: як українці домоглися трибуналу;
Повернути пророка: як Чикаленко змінював життя українців;
Від Коновальця до Годзили: чиї імена носять вулиці в центрі міста;
Від Бош до Артема: чому не можна працювати з росіянами;
Без Толстоєвського. Що буде з російською літературою в Україні.
