Дати жити. Як зробити Київ безбар’єрним

Фото: Depositphotos.

Хто відповідає за безбар’єрність у Києві? Скільки можна це обговорювати й коли будуть реальні дії? Що кожен із нас може зробити, щоб простір ставав безбар’єрним? Ці питання Вікенд поставив Нині Мацюк, експертці з питань інклюзивності та безбар’єрності.

— Чимало форумів та круглих столів, де обговорюють безбар’єрність. І мало реальних дій, які перетворювали б Київ на безбар’єрне місто. Чому так?

— Форуми і круглі столи, присвячені темі безбар’єрності, — це не погано, адже не так давно ця тема взагалі не обговорювалася. Інше питання — предмет цих круглих столів і форумів.

Щоб щось впроваджувати, потрібно це проговорювати, ухвалювати рішення, набудовувати план дій тощо. На жаль, зазвичай на таких подіях відбувається хіба що формальне звітування. І скоріш не дослідження теми, її розв’язання, а поверхневе обговорення того, що не є пріорітетною задачею.

У нас недостатньо реальних дій, бо немає розуміння, що саме потрібно робити, немає плану, за яким ми рухаємося. Також бракує компетенцій і розуміння у людей, які безпосередньо за це відповідають.

Довгий час ця тема розглядалася як соціальна або благодійна, ніби необов’язкова. Досі багато людей, які напряму відповідають за функціонування міста, продовжують думати, що це щось окреме й додаткове. Хоча безбар’єрність — це нова суспільна норма, вона стосується всіх і вже зараз потрібна багатьом людям. Власне, втілення залежить від кожної людини і на всіх рівнях.

На державному рівні є Національна стратегія створення безбар’єрного простору на період до 2030 року. Далі органи місцевого самоврядування, комунальні установи, потім балансоутримувачі й інші долучаються до імплементації.

— Як кожному з нас враховувати це в житті?

— Якщо в твоєму житловому комплексі відкривається аптека або магазин, і бачиш, що там не забезпечений, наприклад, доступ для маломобільних груп населення, то можеш зробити звернення до балансоутримувача або власника.

Якщо створюєш якийсь контент, то мусиш подбати, щоб він був доступним для людей з порушенням зору та для людей, які не чують. Якщо розробляєш сайти чи мобільні застосунки, маєшш зробити його відповідно до стандарту, який забезпечує доступність. Тобто, фактично, це може й має робити будь-яка людина.

А якщо ти власник магазину і на тротуарі ставиш рекламу, яка загороджує прохід для людини, котра користується кріслом колісним, чи для батьків з дитячим візком, то створюєш бар’єри, а не навпаки. Отак кожен несе за це відповідальність.

— Хто рухає або гальмує втілення безбар’єрності в Києві?

— Коли в містах відбуваються певні зрушення, здебільшого це реакція на запит від громадянського суспільства. Або ініціатива очільників міст, які проаналізували ситуацію та зрозуміли, що потрібно рухатися в тому напрямку. У будь-якому випадку завжди в цих питаннях має бути відповідальна людина.

А у нас досі немає розуміння, хто за це відповідає. До прикладу, у міського голови Києва є безліч радників, заступників тощо, але немає жодної людини, яка повністю відповідала б лише за питання безбар’єрності, яка цим займалася б на роботі з понеділка по п’ятницю. Немає прізвища у цій задачі.

От і виходить, що відбуваються розмови, висвітлюють ніби як зроблене, але воно зроблено не в комплексі. Наземний перехід на Хрещатику був дуже потрібен, бо не спуститься в підземний людина, яка користується кріслом колісним. А ще є батьки з малими дітьми, старші люди, люди з тимчасовими травмами, люди, які нещодавно запротезовані.

Відповідно була потреба в облаштуванні наземного переходу. Його зробили. Це дуже хороша новина, але біля цього переходу встановили напівсфери, які є небезпечним бар’єром для людей, які користуються білою тростиною, тобто для незрячих людей. Так на безбар’єрному рішенні були зроблені бар’єрні рішення. Воно всюди прозвітовано, як виконане, але чи є це безбар’єрним і безпечним? На жаль, ні. Тому надзвичайно важливо, щоб в Києві й в будь-якому місті була людина, яка несла б відповідальність за цей процес.

— Що можуть зробити кияни та люди, які нещодавно приїхали до міста?

— Найперше, як би це занудно не звучало — це прочитати Національну стратегію створення безбар’єрного простору в Україні на період 2030 року. Це дасть розуміння того, що безбар’єрність — не тільки про фізичний простір, а й про бар’єри в отриманні інформації, коли ти не можеш скористатися там сайтом чи інишими діджітал-продуктами, застосунками. Також про те, що ти можеш відчувати бар’єри в здобутті освіти або коли відвідуєш театр, волонтериш, займаєшся спортом тощо.

Це також про бар’єри в економічному середовищі, коли не можеш працевлаштуватися й бути фінансово незалежним. До прикладу, часто в роботі відмовляють людям з інвалідністю, жінкам, людям старшого віку, тощо.

Нам бракує виконавців на ринку кадрів — давно час створювати умови, щоб працевлаштовувати тих, кого раніше потенційні роботодавці не розглядали: люди з інвалідністю, старші люди, молоді люди, жінки. І відповідно для цього потрібно створювати умови.

Наприклад, щоб жінка могла працювати, коли вона має дітей чи планує вагітніти, потрібно, щоб був гнучкий робочий графік і вона могла прийти на роботу з дитиною. Мають бути дитяча кімната, універсальна вбиральня пеленальним столиком, кімната для годування, можливо, няня.

І такі приклади є — маленькі українські бізнеси, які вже працевлаштували няню в команду. Відповідно у них декілька жінок працюють за певним графіком. Коли, наприклад, у однієї Zoom, то її дитина в ігровій кімнаті проводить час із нянею. Так жінки чергуються, все можливо й реально.

Можна облаштувати робоче місце для, наприклад, людини з інвалідністю і навіть отримати фінансову компенсацію від Міністерства економіки. Є така програма.

Щоб щось зробити, треба розібратися в темі, прочитати стратегію. Або є простіший варіант — послухати подкаст про безбар’єрність на радіо Сковорода. Перший сезон повністю присвячений темі безбар’єрності.

— Ми боремося за інклюзивність чи за безбар’єрність? У чому різниця?

— Інклюзивність — це процес включення всіх людей до соціуму. Соціально виключеними в Україні є, на жаль, люди з немобільністю, люди, які мають різну національність або етнічну приналежність, люди, які обрали різну віру для себе або не обрали ніяку.

Також люди в Україні народжуються з різною сексуальною орієнтацією. Як майже будь-де у світі, тут йдеться й про включення ЛГБТК+ спільноти. Ще у нас є внутрішньо переміщені особи, ветерани та ветеранки, військовослужбовці та військовослужбовиці. Близькі цих людей теж є соціально виключними. Соціально виключними також є жінки.

У сучасному світі жінки все ще є недостатньо соціально включеними. Мені часто кажуть на це: «Ніно, про що ви говорите? У нас жінки машину водять, бізнеси мають і так далі». Але в Україні, за словами Юлії Свириденко, колишньої міністерки економіки, а зараз прем’єр-міністерки, свіжа статистика говорить, що жінки заробляють на 18% менше за ту саму роботу, що чоловіки. Тобто приблизно шість років свого життя жінки працюють безоплатно.

Коли чую, українські жінки мають всі права, прошу назвати п’ять очільниць українських міст. Не 50 навіть, а просто п’ять. І очевидно, що жінок немає, це все чоловіки. Тоді підсумовую, інклюзія — це про включення тих, хто є соціально-виключними.

Кожен може потрапити в ситуацію соціального виключення. Наприклад, люди, які мають статус внутрішньо переміщених осіб, ніколи не думали, що потраплять в ситуацію соціального виключення. Вони жили вдома, мали соціальні зв’язки, роботу. Потім переїхали на іншу територію України, щоб врятувати життя і здоров’я. Вони не є включеними в місто, громаду.

Безбар’єрність же — це частина державної політики в Україні, комплексний підхід до подолання бар’єрів у житті людей. Кожна людина стикається з бар’єрами. Вони можуть бути не тільки фізичними, а й інформаційними, цифровими, освітніми, суспільно-громадянськими, економічними.

Безбар’єрність — це про те, що потрібно усунути бар’єри в житті людей. Зрештою до 2021 року ми жили в парадигмі утримання бар’єрів. Наприклад, не створювали умов для людей з інвалідністю, які залишалися вдома в чотирьох стінах. Ми утримували ці бар’єри, оплачували людині соцпослуги, пенсію і так далі. І не брали до уваги те, що людина може працювати, реалізовувати, сплачувати податки. Безбар’єрність міняє цей підхід.

— Які приклади безбар’єрності в Києві можна назвати вдалими — музеї, вокзал, відділення пошти?

— Не існує поки що такого об’єкта, який відповідає всім нормам і стандартам. Мабуть, найкраща ситуація в ЦНАПах по всій Україні. Будь-яка людина може прийти й отримати там послугу. Часто це будівлі, які мають вхід у нуль — без порогу й перепаду висот, широкі двері, універсальні вбиральні. А персонал там навчений працювати з різними людьми. Не кожен ЦНАП у країні, але деякі з них найближчі до стандарту.

Решта, на жаль, поки не є безбар’єрним. Скажімо, музей забезпечив фізичну безбар’єрність і будь-яка людина може туди потрапити, але експозиція не адаптована для людей із порушенням зору або екскурсії не проводяться жестовою мовою. Тож навіть якщо людина потрапляє безпосередньо до музею, це не означає, що те, за чим вона прийшла, їй доступно.

— Які місця/об’єкти в Києві потребують негайних змін?

— Довгий час ми жили в парадигмі про те, що це об’єкти, які надають соціальні послуги, медичні заклади. Але це хибний підхід, бо будь-яка людина не лише лікується весь час і отримує послуги. Вона десь живе. Значить, її власне помешкання має бути доступним. Потім людина працює — в бізнес-центрах, магазинах, тощо. Людина також проводить дозвілля: ходить у театри, кінотеатри, на виставки. Отже, не вийде поділити на пріоритетне й менш пріоритетне. Пріоритетне абсолютно все, і важливо робити це тільки в комплексі.

Останнім часом працюю з гідами, які проводять екскурсії, з театрами та музеями. І часто звучить питання: чи на часі цим займатися. Зараз, коли така велика кількість людей набули інвалідність, мають поранення, ми замислюємося, чи дійсно нам пріоритетно культурними закладами займатися.

Насправді абсолютно пріоритетно. Подивимося на військових, які отримали поранення, набули інвалідність, певний час провели в госпіталі, потім у реабілітаційному центрі, а тоді повертаються до життя. І що ми пропонуємо їм? Кажемо «побудьте, будь ласка, вдома»?

Ні, для того, щоб людина зрозуміла, що її життя продовжується, що у своєму новому стані вона може проводити час із сім’єю, зустрічатися з друзями, важливо подбати про те, щоб це життя у людини було. Всі найважливіші моменти відбуваються якраз коли ми гуляємо містом, заходимо в магазини, відвідуємо заходи та заклади. Так, люди, які користуються протезами ніг, після прогулянок або відвідин культурних закладів приходять до реабілітологів і кажуть: «Можеш, будь ласка, тут підкрутити протез, бо я був на такій поверхні». Або «Мені треба навчитися ходити по бруківці».

Ми не маємо замикати людей вдома, ми не маємо безкінечно їх реабілітувати чи лікувати. Людина має жити повноцінне життя. І абсолютно кожна людина на це заслуговує.